Камерарій

Камера́рій (лат. camerarius від лат. camera — «палата») — 1) у Західній Європі придворний чиновник вищого рангу, який завідував скарбницею; 2) у Польщі й Литві посадова особа дворянського походження, яка була присутня на засіданнях земського суду; 3) коморник у війську, прирівняний до воєнного поліцмейстера[1].

Ця посада з'явилась ще у Франкському королівстві, де вона відповідала сучасному скарбникові, тобто тоді камерарій відав скарбницею короля. У ранньофеодальний період в Німеччині і норманській Англії повноваження камерарія були дещо ширшими, вбираючи в себе окрім фіскальних функцій, ще й господарські. В цих країнах камерарій був зобов'язаний наглядати за палацовим майном монарха[2]. У часи Шведської імперії у підвладних провінціях камерарій забезпечував також збирання податків, така особа називалася камрером.

У документах Ватикану термін «Domini Papae camerarius» відомий з 1159 року. Як член Римської курії камерарій Папи Римського очолював Апостольську палату (фінансову службу) і відповідав за матеріальні цінності апостольського престолу. 1247 року папа Григорій X у своїй постанові «Ubi periculum» наголосив, що камерарій виконує свої обов'язки після смерті чинного монарха до обрання наступного папи. Оскільки в Середньовіччі така процедура, конклав, часто затягувалась, то вакантний період міг тривати роками. Це значно підвищило рівень відповідальності камерарія, тому якщо спочатку на нього призначали прелата, то потім — єпископа, а зрештою — тільки кардинала. З XV сторіччя ці зміни призвели до появи фактично нової посади — кардинала-камерленга[3].

Окрім монарших престолів посада камерарія могла існувати при скарбниці міста[4] та в деяких чернечих орденах[5].