Капібара велика

Довжина тіла дорослої капібари сягає 1–1,35 м, висота в загривку — 50–60 см. Самці важать 34–63 кг, самки — 36–65,5 кг[1]. Самиці, зазвичай, більші за самців.

Череп капібари

Статура важка. Зовні капібара нагадує велетенську морську свинку. Голова велика, масивна, з широкою, тупою мордою. Верхня губа товста. Вуха короткі, округлі. Ніздрі широко розставлені. Очі маленькі, розташовані високо на голові і віднесені трохи назад. Хвіст рудиментарний. Кінцівки досить короткі; передні — 4-палі (третій палець найдовший), задні — 3-палі. Пальці сполучені невеликими плавальними перетинками і забезпечені короткими сильними кігтями. Тіло вкрите довгим (30–120 мм) жорстким волоссям; підшерсток відсутній. Забарвлення верхньої сторони тіла від рудувато-бурого або сіруватого, черева, як правило, жовтувато-буре. Молодняк забарвлений світліше. У статевозрілих самців на верхній частині морди розташована ділянка шкіри з численними крупними сальними залозами. У самок 6 пар черевних сосків.

Череп масивний, з широкими і сильними виличними дугами. Зубів 20. Щокові зуби без коріння, ростуть протягом всього життя тварини. Різці широкі, мають подовжню борозенку на зовнішній поверхні[1]. Мала і велика гомілкові кістки частково зростаються між собою. Ключиці немає.

Хромосом у диплоїдному наборі 66.

Капібара трапляється на берегах різноманітних водойм в тропічних і помірних частинах Південної Америки на схід від Анд — від Колумбії до Уругваю і північного сходу Аргентини (до 38°17' пд.ш., провінція Буенос-Айрес). Ареал включає басейни річки Ориноко, Амазонки і Ла-Плати. Основними чинниками, що обмежують розповсюдження, є температура повітря і води. У горах капібари зустрічаються до висоти 1 300 м над рівнем моря[1].

В Панамі, північній Колумбії та північно-західній Венесуелі мешкає карликовий родич капібари — мала капібара (Hydrochoerus isthmius), що до 1991 року вважалася її підвидом. За розмірами мала капібара помітно менше звичайної.

У викопному вигляді представники родини капібарових відомі з верхнього Міоцену. Всі види родини були поширені виключно в Південній і Північній Америці[1].

Капібара у воді

Хімахіма (Milvago chimachima), що стоїть на спині капібари великої

Капібара мешкає переважно на низовинних ділянках на берегах річок і озер, в болотистих місцевостях, в манграх. Часто трапляється в антропогенних ландшафтах, особливо поблизу тваринних господарств. Найбільші популяції спостерігалися в сезонно затоплюваних частинах колумбійських та венесуельських степів льянос і в бразильському Пантаналі (штат Мату-гросу). Вона веде напівводний спосіб життя; від води рідко віддаляється більш ніж на 500—1000 м[1]. Її розповсюдження пов'язане з сезонними коливаннями рівня води — під час сезону дощів капібари розсіваються по території, в сухий сезон скупчуються на берегах крупних річок і інших постійних водоймищ і часто проходять у пошуках води і поживи значні відстані.

Капібара чудово плаває і пірнає; високе розташування на голові очей, вух і ніздрів дозволяє їй при плаванні тримати їх над водою. Зазвичай активна вранці і вечорам, рідше вночі. Годується переважно увечері. У місцях, де її часто непокоять, переходить до нічного способу життя. Під час денної спеки відпочиває в неглибоких укриттях, на мілководді або затінених ділянках неподалік від води; приймає грязьові ванни. Нір і кубел не будує, лігво влаштовує прямо на землі.

Вже ранні автори описували в раціоні капібари різні прибережні і водні рослини, кору дерев і деякі злаки[2]. Повідомлення Бюффона[3] і Гумбольдта[4] про те, що капібари поїдають рибу, пізніше не підтвердилися. Вони переважно вибирають рослини з високим вмістом білка. Судячи за залишками, що виявляються в посліді, у венесуельських льянос капібари віддають перевагу напівводним рослинам видів Reimarochloa acuta, Hymenachne amplexicaulis і леерсія (Leersia hexandra), у вологих саванах харчуються просом. У сухий сезон активно поїдає однорічну траву Paratheria prostrata і такі посухостійкі рослини, як аксонопус і Sporobolus indicus. В кінці дощового сезону до 16 % раціону складає осока. Повідомлялося, що в Уругваї капібари поїдають росичку, свинорой і кислицю(Oxalis)[1]. Через звичку годуватися на полях зернових, цукрової тростини та баштанних культур капібара місцями розглядається як шкідник сільського господарства. У сухий сезон може складати харчову конкуренцію худобі.

Капібара — напівводна тварина, що при небезпеці ховається у воді, пірнаючи або ховаючись серед водної рослинності та виставивши на поверхню тільки ніздрі. Відпочивати, проте, вона воліє на землі.

У природі капібари живуть 9–10 років, в неволі цей термін досягає 12 років. Капібари легко одомашнюються і приручаються. Місцеве населення у всіх країнах, де мешкає тварина, не тільки вживає її м'ясо в їжу, але й тримають капібар як домашніх тварин.

Капібари на річці Тіете, Бразилія

Капібари — соціальні тварини, що живуть групами з 10–20 особин. Групи складаються з панівного самця, кількох дорослих самок (зі своєю внутрішньою ієрархією), дитинчат і підлеглих самців, що знаходяться на периферії групи. 5–10 % капібар, переважно самців, живуть поодинці. Домінантний самець часто виганяє з групи самців-конкурентів. Чим посушливіша місцевість, тим більші формуються групи; у посуху навколо водойм іноді скупчується до кількох сотень особин. Стадо капібар в середньому займає територію площею близько 10 га[1], велику частину часу, проте, вони проводять на ділянці площею менше 1 га. Ділянка мітиться виділеннями носових і анальних залоз; між постійними мешканцями ділянки і прибульцями часто виникають конфлікти.

Спілкуються ці тварини за допомогою свисту, клацальних і гавкальних звуків, а також запаху виділень нюхової залози, яка розташована у самців на морді. Під час шлюбного сезону самці мітять рослинність, щоб привернути увагу самок.

Капібари здатні розмножуватись цілорічно, хоча спаровування зазвичай відбувається на початку дощового сезону (квітень і травень у Венесуелі; жовтень і листопад у Мату-Гросу (Бразилія). Спаровування відбувається у воді. Вагітність триває близько 150 днів, більшість пологів припадають на вересень — листопад (Венесуела)[1]. Пологи відбуваються на землі, а не в укриттях. Самка приносить 2–8 дитинчат, які народжуються з шерстю, розплющеними очима і зубами, що прорізаються. Новонароджені важать близько 1,5 кг. Всі самки в групі доглядають за новонародженими, які незабаром після народження вже можуть слідувати за матір'ю і харчуватися травою. Годування молоком триває до 3–4 місяців. У рік за сприятливих умов буває до 2–3 послідів, але переважно самка приносить тільки один приплід на рік.

Статевозрілими капібари стають у віці 15–18 місяців, досягнувши ваги 30–40 кг.

Основними природними ворогами капібари є анаконди і каймани у воді та ягуари на суходолі. На дитинчат капібар полюють хижі птахи, такі як гриф-урубу (Coragyps atratus), і здичавіли собаки[1].

Капібара не належить до видів, що знаходяться під загрозою та охороняються. Сільськогосподарське освоєння земель і створення пасовищ часто йде капібарам на користь, забезпечуючи їх кормом і водою під час посух[5]. Як наслідок, кількість капібар в районі пасовищ може бути вище, ніж на неосвоєних ділянках. Найбільша щільність популяцій оцінюється в 2–3,5 особи/га[1].

Капібар в напівдикому стані розводять на спеціальних фермах для отримання м'яса і шкіряних виробів; їх також використовують як джерело жиру для потреб фармацевтики. М'ясо капібар смаком і зовнішнім виглядом нагадує свинину.

Встановлено, що капібари є природними резервуарами плямистої лихоманки Скелястих гір у штатах Сан-Паулу, Рио-де-Жанейро і Мінас-Жерайс (Бразилія). Хвороба передається людям через іксодового кліща, що паразитує у тому числі і на капібарах, які заходять в населені райони, на пасовища тощо[6].

• Рівненському зоопарку подарували найбільших гризунів у світі
• Вид Hydrochoeris hydrochaeris. Wilson, Reeder. Mammal Species of the World 2005