Караїми Галича

Перша згадка про караїмів у Галичі не задокументована в історичних джерелах. На час появи інтересу до спільноти, у ХІХ столітті, історіографія мала три теорії походження галицьких караїмів. За першою, на початку XVI ст. караїми прибули на Галичину та Волинь з Османської імперії. За другою, їх переселив їх князь Вітовт. За третьою, 80 родин караїмів оселилися у Галичі 1246 року, після того, як король Данило у середині XIII століття уклав про це угоду з ханом Батиєм[1].

Дослідник-караїмознавець Богдан Януш 1912 року описував галицьку караїмську громаду як найстарішу, з якої зародилася львівська. Одним із доказів давності цієї спільноти у місті дослідник вважав розташування Караїмської вулиці у найстарішій частині міста біля Високого замку[2].

Вперше в офіційних документах караїмська громада згадується в документах раннього Нового часу. 1578 року король Стефан Баторій надав галицьким караїмам локаційний привілей за давніми правами і звичаями. Цей акт караїми також вважали за основний і давали кожному королеві для підтвердження. Після поділу Польщі запропонували його й австрійській владі[3].

У 1640 році Галич відвідав єрусалимський караїмський кантор Давид Хазан і зафіксував те, що місцеві його співбрати не розуміли івриту, а спілкувалися тільки «татарською»[4]. Кантор повідомив литовську громаду про «здичіння галицьких караїмів»,і ті направили сюди братів Йосифа та Ісаю, які провели тут реформи[5].

Посада газзанів Галича передавалася в одній родині Га-Машбіра. Її засновник Йосиф походив із Деражні на Поділлі, який Галичі прославився своїм тлумаченням Псалмів[6]. Після нього газзанами стали його сини Мойсей та Самуїл, його родичі: Мордехай, син Самуїла Мойсей, син Мордехая Ісая і син Мойсея Самуїл. На останньому у 1802 року вигасла лінія роду.

В люстрації королівщини 1747 року згадується у Галичі вулиця Караїмська, на якій проживало 19 караїмських родин. За підрахунками дослідників у Галичі проживало не більше двох-трьох сотень караїмів[7].

За декретом від 28 серпня 1787 року, євреї Австрії повинні прийняти німецькі прізвища. При цьому галицькі караїми взяли пірізвища на слов'янський манір. Ця особливість відрізняла караїмів Галичини від їхніх співбратів з Волині, Литви і Криму, серед яких були поширені тюркські імена та прізвища. Найпоширенішими прізвищами галицьких караїмів були Новахович, Єшвович, Леонович, Зарахович, Іцкович, Мордкович, Сулимович, Шулимович, Абрагамович[8].

Після того, як газзанський рід Га-Машбіра обірвався, релігійним лідером галицької спільноти став Шалом без Захарія Захар'ясевич. Його учнем і наступником був відомий караїмський просвітитель Абрахам бен Леві-Леонович. Леві-Леонович співпрацював з австрійською владою та місцевими юдейською та християнською спільнотами. Він цікавився історією свого народу, мав зв'язки з караїмами Російської імперії[9].

Після семрті Абрахама газзаном у 1851—1867 роках став його син Йосиф Леонович (1794—1867). Йосиф теж був членом магістрату та займався наукою. Після подорожі до Відня та особистої зустрічі з імператором Францом Йосифом Йосиф набув значного авторитету у галицькому суспільстві[10]. Саме завдяки Йосифу Леоновичу австрійські караїми від 1869 року хоч і були зобов'язані служити у війську, але лише у медичних частинах[11].

У 1867-1884 роках газзаном працював Йосиф Морткович. Він був поетом і перекладачем з івриту на караїмську. Наступними галицькими газзанами були у 1884—1898 росках — Йосиф Леонович, у 1898—1900 росках — Сімха Леонович, у 1900—1922 роках — Шалом Новахович[12]. У 1896 році галицька караїмська громада налічувала 192 особи[13].

Перша світова війна підірвала потенціал караїмської спільноти. 1914 року росіянами було пограбовано кенасу і житла караїмів[14]. У 1915 році почала лютувати холера, що привела до значної смертності. У 1916 році німецькі вояки, які тримали біля Галича лінію фронту, розібрали на пальний та будівельний матеріал більшу частину будинків, з кенеси залишилися тільки мури[15].

Вид на Караїмську вулицю, орієнтовно 1930-ті роки

Згідно офіційних даних, у 1919 році у Галичі жило приблизно 150 караїмів. У 1919 році повернулися мобілізовані чоловіки-караїми, які всі виявилися живими. Того ж року галицькі караїми обрали перше світське керівництво[16]. У 1922—1934 роках галицьким газзаном став Ісаак бен Мозес Абрагамович.Тоді караїмській спільноті належала ділянка під кенесою, невеликий сад біля неї і 42 сотих орної землі у селі Залуква — значну частину потреб доводилося забезпечувати через збирання пожертв.

Основу господарства караїмських сімей становило землеволодіння та сільське господарство, хоча багато караїмів працювало службовцями різних держустанов, а також адвокатами і робітниками на залізниці. Караїмська громада міжвоєнного Галича була невеликою — 145—150 осіб (близько 3% від всіх жителів Галича). Караїми все частіше одружувалися поза межами власної спільноти[17].

У 1923 році галицька караїмська громада єдина з усіх польських громад, яка відмовилася від входження до Караїмського релігійного союзу. Проте, лідер спільноти Захарії Новаховичу головувати на загальнокараїмській конференції у Вільні 30 лютого 1924 року. 1927 року галицькі караїми на чолі приєдналися до союзу і 11-12 червня приймали караїмський з'їзд у себе в місті[18].

У міжвоєнний період у Галичі працювала релігійна школа. Дітей навчав керівник громади газзан Ісаак Абрагамович, а також Мойсей Шулимович. У першій половині 1930-х рр. караїмська спільнота розробляла проєкт власного Народного дому[19].

На час радянської окупації Галича у 1939 році у місті було 112 караїмів у 30 родинах[20]. Лідера караїмської спільноти Єшуа Леоновича було заарештовано і депортовано до Сибіру, у 1940 році помер газзан Марек (Мордехай) Леонович. Громаду очолив Мойсей Шулимович. Міжвоєнна політика деюдеїзації караїмів та укріплення їхньої тюркської ідентичності врятувалаїх від Голокосту[21].

Після Другої світової війни 24 караїми виїхали до Польщі за правом польських громадян[22]. Ще 11 приєдналися до литовських караїмських громад[23].

У 1940-1950-х галицька громада караїмів мала 40-50 осіб. Подальна динаміка чисельності була негативною. Заборона релігійної активності для молоді спонукала перенести зійснення релігійних обрядів до приватних осель.[24].