Каспрук Арсен Арсенович
| Арсен Арсенович Каспрук | ||||
|---|---|---|---|---|
 Арсен Каспрук, 1971 рік | ||||
| Народився |
8 березня 1919 Деражнянський район, Кам'янець-Подільська область | |||
| Помер | 10 листопада 1982 (63 роки) | |||
| Діяльність | літературний критик | |||
| Alma mater | Філологічний факультет Київського університету | |||
| Партія | КПРС | |||
|
| ||||
 Висловлювання у Вікіцитатах | ||||
Каспрук Арсен Арсенович (нар. 8 березня 1919, с. Стреків, Деражнянський район, Хмельницька область — 10 листопада 1982, Київ) — український радянський письменник і літературознавець. Дослідник класичної української поезії. Член Спілки письменників України з 1962 року. Автор рецензій на творчість українських поетів-дисидентів. Батько Віктора Каспрука.
Життєпис
Ранні роки
Арсен Каспрук народився в селі Стреків, Деражнянського району, Хмельницької області. Батьки — Арсен Панфілович і Домнікія Єфремівна Каспруки. Старший із чотирьох братів. Брат Леонід (був студентом історичного факультету Київського педінституту) загинув на війні у 1943 році, брат Борис — працював майстром на заводі, брат Семен — лікарем-хірургом.
У 1938 році закінчив Вовковинецьку середню школу і вступив на філологічний факультет Київського державного університету (відділення української мови і літератури). Три курси якого закінчив в 1941 році. З часу навчання в університеті дружив зі своїм однокурсником Віктором Кузьменком.
Друга світова війна
Студентські роки Арсена Каспрука припали на Другу світову війну. Разом зі студентами будував оборонні споруди на підступах до Києва. З 1941 року — рядовий РСЧА, закінчив війну гвардії старшим сержантом. Воював у 98-й Особливій стрілецькій бригаді 5-гвардійської механізованої бригади 2-го корпусу — бійцем та командиром мінометної обслуги (Сталінградський, Донський, Південний, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти).
Брав участь в обороні Києва, Сталінграда, у взятті Донецька, Братислави, Праги, Будапешта і Відня.
Навчався за прискореним курсом у Фрунзенському піхотному училищі. Але за два тижні до випуску їхнє училище було перекинуте на Сталінградський фронт.
У 1943 році був поранений під Зимовниками Ростовської області, у боях на річці Міусі — контужений. Враження воєнних років згодом відтворенні у віршах, що друкувалися в періодичній пресі.[джерело?]
1944 року Арсен Каспрук вступив до Комуністичної партії Радянського Союзу[1].
Удостоєний урядових нагород.
Після демобілізації з армії в жовтні 1945 року відновив навчання у Київському державному університеті, повний курс якого закінчив в 1947 році. Після закінчення університету в 1947 році, до 1 вересня 1948 року, вчителював в 8-10 класах і працював завідувачем навчальною частиною Вовковинецької середньої школи Деражнянського району Хмельницької області.
Наукова діяльність
У 1948 році Арсен Каспрук вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Його науковим керівником був директор інституту Олександр Білецький.
У лютому 1953 року Арсен Каспрук здобув науковий ступінь кандидата філологічних наук. Тема дисертації «Лірика Лесі Українки».
З 1952 до 1981 року А. Каспрук працював на науковій роботі в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка. Спочатку на посаді молодшого наукового, а з 1958 року старшого наукового співробітника у Відділі української дожовтневої літератури.
Досліджував історію української дожовтневої літератури, зокрема творчість Івана Франка, Лесі Українки, Якова Щоголева, Павла Грабовського, Уляни Кравченко та багатьох інших письменників.
Він брав участь в опрацюванні і виданні їх спадщини, написав про них наукові розвідки і статті. Також Арсен Каспрук працював у галузі франкознавства. Так він упорядкував і написав наукові коментарі до ряду видань творів Івана Франка /двадцятитомне зібрання його творів, «Літературна спадщина», тритомне, двотомне, п'ятдесятитомне видання та ін.
Перша книжка — Яків Щоголів. Нарис життя і творчості" (Київ, 1958).
В 1965 вийшла монографія Каспрука «Філософські поеми Івана Франка» (Київ)
Найбільший науковий доробок А. А. Каспрука був у дослідженні української класичної поезії, що лягло в основу розвідки розділу «Поезія» [70-90-ті роки XIX ст.,] восьмитомної «Історії української літератури» (Т. 4, кн.. 2, — 1968), де перу автора, крім «Загального огляду», належать аналіз поетичної творчості І. Франка, П. Грабовського, М. Старицького, Я. Щоголева, В. Самійленка, І. Манжури. Та «Історії української літератури» (Т. 1 — 1987) [Поезія 70-90 рр.] аналіз поетичної творчості Я Щоголева, І. Манжури, П. Куліша, Б. Грінченка, В. Самійленка, О. Пчілки, (в співавторстві з М. П. Бондарем, який після смерті А. А. Каспрука опрацював, доповнив та переробив тексти відповідно до нових вимог перебудовної доби).
Звинувачення у співпраці з КДБ по справі Василя Стуса
Зі слів Василя Стуса, у його статті «Я обвинувачую» (1975), Арсен Каспрук був внутрішнім рецензентом КДБ: «…Я обвинувачую внутрішніх рецензентів КГБ, які писали оцінки на вилучені твори українських літераторів. З них я можу назвати А. Каспрука (Інститут літератури АН УРСР), який рецензував збірку моїх віршів та літературно-критичні статті…».[2]
Під час першого процесу над Стусом 1972 р., Арсен Каспрук написав для слідства низку рецензій на твори Стуса. Поетичну збірку «Зимові дерева» він назвав поетикою «декадансу, ідейного занепаду». В рецензії Каспрук писав, що у віршах Стуса «радянське життя постає як добровільний допр, де живуть і діють неохайний вчитель етики, вчорашній христопродавець, п'яниця, альфонс, дочка асенізатора тощо. Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер». Крім того Арсен Каспрук зазначив: «не треба доводити, що книжка Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до „поета“, що так порочить свою землю і свій народ».[3]
Про збірку «Веселий цвинтар» Каспрук писав: «Радянські люди, за Стусом, це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль». «З художнього боку вірші Стуса це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політичного — це свідомий наклеп, очорнювання і оббріхування нашої дійсності».[3] Подібні відгуки він написав на статті «Феномен доби» («У своєму блюзнірстві Стус доходить до того, що говорить про поетичну смерть Тичини періоду 30-х років і до кінця життя.») та «Зникоме розцвітання» («ідеалістичне тлумачення». Стус «говорить про поезію В. Свідзінського не лише як про „герметизацію власного духу“, але й як про „еліксир проти гангренозної ери сталінського культизму“»).[4]
У своєму коментарі на вирок суду Василь Стус, щодо Арсена Каспрука, сказав що «на руках цього доктора філології — моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць»[3]. Висловлюючись загалом про діяльність Каспрука й подібних до нього рецензентів, Стус зазначав, що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді.» Рецензії Каспрука Стус називав «відверто поліційними, кровожерними заявами», а самого літературознавця — «своїм катом».[2]
Поетична творчість
Писав і публікував у періодиці вірші. Деякі з них «Ти прийди» (текст і ноти) «Україна», 1964, № 23, «Світанок» «Ранок», 1965, № 7, були покладені на музику композитором Володимиром Верменичем. А «Лілея» «Ранок», 1969, № 7 — композитором Костянтином Скороходом.
В середині 1970 років Арсен Каспрук підготував до друку збірку віршів «Виднокола». До неї передмову написав відомий український поет і літературознавець Степан Крижанівський. Але спроби А. Каспрука видати її в 1975 і 1976 роках так і не увінчалися успіхом.
- Вірші
- Балада про клен
- В таврійському степу
- Медсестра
- Я в партію вступив під Сталінградом (1980)
Нагороди
Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями «За оборону Сталінграда», «За оборону Києва», «За взяття Будапешта», «За визволення Праги», «За взяття Відня».
Бібліографія
- «Іван Франко — наставник молодих письменників». ж. Дніпро", 1954 р. № 6, ст. 107—114
- «Іван Франко про літературну працю». ж. «Вітчизна», 1956 р. № 7, ст. 149—157
- «Іван Франко про літературну працю». В книзі «Слово про великого Каменяра». Т. 1 «Держлітвидав». 1956 р. ст. 237—261
- «Пейзаж в ліричних поезіях Лесі Українки». В книзі «Леся Українка». Публікації, статті, дослідження, Т. ІІ Вид-во АН УРСР. Київ. 1956. Ст.. 279—291
- «Талановитий майстер поетичного слова». Про Я. Щоголева. Літературно-критичний нарис. В книзі «Яків Щоголів. Поезії». Вид-во «Радянський письменник». Київ, 1958. ст. 3-52
- «Яків Щоголів. Нарис життя і творчості» (К., 1958).
- «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1958),
- «Леся Українка. Літературний портрет» (К., 1963) (друге перероблене і доповнене видання),
- «Філософські поеми Івана Франка» (К., 1965),
- «Українська поема кінця XIX- початку ХХ ст. Ідеї, теми, проблеми жанру» (К., 1973),
- «Іван Франко. Життєвий і творчий шлях» (К., 1983) (у співавторстві з І. І. Бассом).
Література
- Білецький О. І. До розуміння творчості Я. Щоголева // Від давнини до сучасності: Збірник праць з питань української літератури. К., 1960. Т. 1
- Гузар З. Глибини поетового духу // Жовтень. 1967. № 8
- Гончар О. Вірний поезії // Літературна Україна. 1969. 11 березня
- Арсен Каспрук //Письменники Радянської України: Біобібліографічний довідник / Упорядники Олег Килимник, Олександр Петровський. — К.: Радянський письменник, 1970.
- Іванов П. Арсенові Каспруку — 60 // Літературна Україна. 1979, 13 березня
- Арсен Каспрук: Некролог // Літературна Україна. 1982, 26 листопада
- Арсен Каспрук// Письменники Радянської України. 1917—1987: бібібліогр. довід. / авт.упоряд. В. К. Коваль, В. П. Павловська. — К. : Рад. письменник, 1988. -С.322.
- Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
- Волошина Н. Каспрук Арсен Арсенович: Рекомендований Бібліографічний список. Деражня, 1989
- Нестеришин С. «Я затримався на цій землі…» // Вісник Деражнянщини. 1994, 10 березня
- Людмила Андріївна Проценко // «Київський некрополь». Видавництво «Український письменник», 1994 рік. Книга розповідає про некрополі Києва та поховання на них українських письменників. Як зазначає автор у передмові, не забуто й «родинні зв'язки окремих людей з видатними літераторами».
- Нестеришин С. Світло його душі // Там само. 1999, 11 березня