Колодрібка

Колодрібська долина була місцем давнього оселення, про що свідчить знайдений у 1912 р. скарб римських монет із ІІ-ІІІ ст. н. е. Ці монети знайдено в глиняній посудині, що її відкопано випадково при земних роботах.

Черняхівське поселення в урочищі “Коло Глодів” на високому лівому березі Дністра (територія колгоспного консервного заводу). Відкрите в 1968 році І.П.Геретою, С.А.Харитоновим та Т.М.Ковальчук. Також знайдено черняхівський кубок з прозорого скла з наміченими, але нешліфованими овалами та керамічний глечик з ручкою.[2]

Поблизу Колодрібки виявлено археологічні пам'ятки Трипільської, Гава-голіградської культури, Липицької культури, Черняхівської культури, слов'янської та давньоруської культур, знайдено скарб римських монет.

З історичних джерел відомо, що село Колодрібка існувала щонайменше з 15 ст. Перша писемна згадка

— 1446 Сіреджук П. Першовитоки. К., 1994

1516 згадане як містечко Кодруб'є, яке зруйнували татари, того ж року отримало маґдебурзьке право. Від 1530;— знову село. У 1-й половині 17 ст. власником Колодрібки був рід Лянцкоронських. В першій половині XVI ст., цей герб «Задора», родом із Краківщини був одним із найзаможніших на Поділлі. Лянцкоронські отримали Ягольницьку волость разом з іншими посілостями у спадку по Іскжицьких. Разом це становило не більше 20 сіл, і між ними була, мабуть, і Колодрібка, бо в [1547] році Ланцкоронський віддав її у застав дідичеві села Гродовіце із Сандомирщини, Якову Гродовському Мисшурі. Польський історик А. Прохаска стверджує, що коли гетьман Станислав Жулкевський ішов на поміч молдовському господареві Яремі Могилі в 1600 р., то переправився через Дністер із своїм військом дня 6 вересня коло «містечка Колодрібки». Що Колодрібка була в тому часі помітнішою місцевістю, на те вказує ще й лист гетьмана коронного Ст. Жулкевського до польського короля, у якому він звітував про новий напад татар на Поділля в вересні 1612 р. Тут він каже, що 15 вересня 1612 р. татарське численне військо перейшло від «Волочиск уздовж Збруча до Сатанова, а звідти поміж Гусятином і Скалою до Дністра, який вони перейшли 15 вересня вище Хотина, а нижче Колодрібки і пішли на Волощину». З цих слів виходило б, що Колодрібка в тих часах була визначною місцевістю, найбільшою на просторі щонайменше на захід від Хотина. Потвердження цього здогаду знаходимо в праці М. Г. Крикуна, де він згадує, що у 1629 р. татари переправилися через Дністер і кіш свій розклали, а польські війська розташувалися в старостві (Скальському) з великими шкодами для селян. Внаслідок цього, у м. Колодрібці над Дністром, де було 150 домів, залишилося їх лише 15. Ще й сьогодні серед жителів села повторяється переказ про те, що колись це село було розташоване трохи більше на північ, тобто під Глодами й на Германах уздовж Дністра, якраз проти Долішнього Броду через річку і воно було знищене татарами, а його населення вирізано або забрано в полон. В 1629 р. татари нападали двічі на Поділля. Другий раз це було в вересні. Із 27 на 28 вересня вони переправились через Дністер недалеко Колодрібки і ввійшли на Поділля, просуваючись на північний захід у напрямі Ягольниці і Чорткова. Як бачимо, наявність вводів через Дністер біля Колодрібки відбилась негативно на її існуванні. Нам поки що не вдалось відкрити сторінки історії далекого минулого Колодрібки до 1809 р., коли західне Поділля було вже під владою австрійських імператорів.

В 1810 р. було переведено перепис населення. На підставі цього перепису нам відомо, що Колодрібка мала тоді 141 житлових будинків, у яких жило 161 родина, що разом нараховували 746 осіб.

Адміністративно село належало тоді до Заліщицького повіту. З того самого документу довідуємося, що Колодрібка була тоді власністю неназваного спадкоємця по графові Станіславові Козяковському, який проживав у Скалі. До домінування цього власника належали ще крім Колодрібки та сусіднього Синькова також Скала, Стара Скала і села в її околиці: Бережанка, Гуштинок, Іванків, Лосяч, Давидківці та Слобідка.

Дивлячись із гори на Колодрібку, в очі впадала пишна панорама села, захованого в деревах, серед яких маєстатично біліла нова трибанна церква Успення Пресвятої Богородиці. Побудовано її із власного будівельного матеріялу в рр. 1900–1506 при активній співпраці всіх парохіян. Крім церкви, при вході на цвинтар була ще й маленька капличка зараз при головній дорозі до Синькова. Далі, по середині цвинтаря, була ще одна каплиця, що була побудована на гробниці родини Де ла Скала. Цією каплицею користувались латинники, коли до села приїжджав польський священик із Винятинців. В 30-х роках, коли було побудовано резиденцію для римо-католицького священика вище Буртів на Германах, горстка поляків мала свого пароха на місці. Колодрібка аж до 30-х р. не була окремою самостійною греко — католицькою парохією, вона належала до Синькова. Але в Колодрібці постійно перебував священик— «сотрудник», згодом як самостійний експозит. І якраз цим священикам село завдячувало свою національну свідомість. Одним із найбільш заслужених і довго згадуваних священиків був о. Володимир Яворський, що справді належав до тих, що все поклали на жертовник національного відродження. Завдяки йому під кінець XIX ст. вже була читальня «Просвіта», кооператив «Єдність» та школа в повному розквіті, все це із власними будинками. Завдяки йому із села пів десятка хлопців пішли на науку до Учительської Семінарії в Заліщиках. Всі вони перебували там у бурсі, якої він був щедрим меценатом, В селі існувало також гімнастично-пожежне товариство для молоді аж до вибуху першої війни. Але не бракувало тоді і корчми із жидом — орендарем. Із молоді, що ходила до Заліщицької семінарії, слід згадати Прокопа Романюка, першого селянського юнака, що пішов до вищої школи, який опісля учителював на Буковині. По закінченні польсько-української війни він відмовився підписати заяву лояльності польській державі і через те не отримав більше учительської праці. За польських часів він виконував постійно уряд справника кооперативи, а помер за часів німецької окупації Галичини в 1942 р. Годі поминути мовчанкою колишніх учнів Заліщицької семінарії, а пізніше молодих старшин УГА: Якова Киктя, що загинув у польському таборі полонених, відмовившись підписати заяву лояльності, та Іллю Вірстюка, що згинув під час визвольних змагань на полі бою. Мешканці села— це в основному хлібороби, хоч не бракувало інших різних ремісників, як кушнірів, ткачів, шевців, ковалів та столярів. За виїмком ковальства всі ці зайняття були сезонними, бо коли надходив гарячий час жнив, возовиці тощо, все йшло до сільськогосподарських робіт. Загалом село не було багате, бо найбагатший господар за польських часів мав коло 30 моргів землі. Пересічно це були господарі від 5-10 моргів землі, але було і чимало родин зовсім безземельних. Вони звичайно служили на фільварку графів Де ла Скала, які розпоряджалися половиною орних земель села та всіма лісами та пасовиськами. Але господарювання на фільварку було незадовільне, а сам фільварок у великих боргах. Отож наприкінці 20-х р. стара панна графиня віддала в оренду більшу частину фільварку разом із двором у селі, а сама перейшла жити до дуже непомітного хутора на Шелепівці, над Дерисовом. Її брат, також неодружений, перебував здебільшого у своїх маєтках на Буковині. Визвольні змагання 1918—1920 р. та польська дискримінаційна політика по війні значно вплинули на національну свідомість села. Не зважаючи на всі перешкоди з боку окупанта, зараз по війні відбудовано читальню «Просвіти» та негайно відновлено діяльність кооперативи. Також засновано було гімнастично-спортивне товариство «Сокіл» для молоді, а коли поліція припинила його діяльність, то — товариство «Луг», що перед вибухом другої війни нараховував понад 300 активних членів і був найбільшою організаційною клітиною «Лугу» в повіті. Довгі роки головою «Лугу» був Петро Кикоть молодший, брат згаданого Якова Киктя; він згинув у рядах УПА в 1944 р. Читальня «Просвіти» нараховувала в роках перед другою війною поверх 200 дуже активних членів. Хор, аматорський гурток та різні товариства, як кружки «Рідної Школи», «Сільського Господаря», «Союзу Українок», товариство «Відродження», Дитячий Садок тощо, все це розміщувалось у читальні «Просвіти». Будинок показався рішуче замалий і на початку 30-х р. вирішено було побудувати новий, просторий будинок, з тією метою навезено навіть каменю із громадських каменоломень. Одначе польська влада не дала дозволу українцям на будову просторого «Народного Дому», за те вона примусила горстку сільських поляків збудувати просторий «Дом Людови» при допомозі з державних фондів. Але чим більше Польща тиснула, тим краще йшла організована праця в різних товариствах, що взаємно себе доповнювали. Колодрібка крім звичайних поліційних перешкод, як прикордонне село мала залогу КОП-у, що завжди давала відчути свою близькість. Також давався відчути брак інтелігенції. Насправді, тільки священик мав вільні руки до суспільно-громадської праці, бо учителі українці, залежні від уряду, мали зв'язані руки. На щастя, Колодрібка мала здебільшого добрих священиків. Перед війною на місце о. Володимира Яворського прийшов був о. Василь Мисевич, який перебував там кілька років аж до вибуху війни. В часі визвольних змагань був о. П. Вергун та о. В. Харжевський, під кінець 20-х років о. Роман Жолкевич, В 1929 р. на місце о. Р. Жолкевича прийшов о. Васипь Луцький, повний енергії та охоти до праці. В часі його перебування відбудовано зруйновані воєнними діями парохіяльні будинки. В 1933 р. прийшов йому на зміну о. Юліян Гординський, колишній учасник визвольних змагань та відданий патріот. Він перебув у селі першу окупацію більшовиків, але по закінченню другої світової війни більшовики вивезли його на Сибір, де він і загинув у примусових таборах праці. Із учителів, що найбільше спричинились до національного освідомлення, слід згадати Івана Стадника, що учителював тут ще з-перед першої війни, та Ягнича, а з часів польської окупації Зиновію Комарницьку, Володимира й Ольгу Свистунів та Варвару Ягмин-Панас. Велику роль в усвідомлюванні односельчан відіграв аматорський гурток, що зосереджував свою діяльність передусім на історичні п'єси. Визначними й талановитими акторами-аматорами були Петро Кикоть, Михайло Ничка, Марія Смук-Олійник, Марія Липка-Олійник, Федір Соколівський, та й інші. Із режисерів варто згадати І. Веригу, Петра Динського та Івана Манчуленка. При читальні був також хор, яким диригував звичайно дяк, на початку 29-х років І. Верига, пізніше студенти, як Володимир Жолкевич, що приїжджав на вакації до свого брата (о. В. Жолкевич, пізніше жив в Торонто), а після дяк Василь Москалюк. Крім хору була при читальні ще й духова оркестра. Читальня пронумерувала чимало українських часописів, як Новий Час, тижневики Народна Справа, Український Прапор, Українські Вісті, а також журнали, як Життя і Знання. Діючі тоді в Галичині політичні партії як УНДО та Українська Радикальна Партія, влаштовували віча, перед виборами до сейму. Явних комуністів у селі не було. У 20-х роках комунізм знайшов був декількох своїх однодумців. Один із них Антін Динський на власну руку одного разу з нагоди 1-го травня вивісив був на будинку читальні «Просвіти» червоний прапор, чим село було дуже обурене. Хоча Антін Динський походив був із знаної родини, сам він був людиною безхарактерною. Він поповнив бігамію, що й було також одною із причин його втечі до Канади, коли справа вийшла наверх. Другим комуністом, що виявив себе щойно із приходом більшовиків, був Іван Манчуленко, людина надзвичайно талановита, але політично зовсім збаламучена. Зрештою комуністів у селі не було, хоч село було в основному бідне. Село вперто держалось своїх стародавніх українських традицій та родинного одягу. В тридцятих роках засновано було також польські організації і «Стшельца», до якого належало 13 або 14 осіб включно із одним жидом. Коли українці зорганізували Дитячий садок, що його провадила пані Глинська із Станиславова, поляки негайно зорганізували свій садок, де було кільканадцятеро дітей. Насправді, все це організувало і давало субсидії Заліщицьке Староство. Засновано також і «Кулко Рольніче», щоб могло конкурувати з українською кооперативою. Але навіть і Староство не могло удержати при життю мертвонародженої дитини, «Кулко Рольчіче» саме зліквідувалось.

І студентської молоді в селі за Польщі не було. Першим пішов до середньої школи у 1936 р. автор цих рядків, я Василь Вегера. По селах району ходили викладачі і виявляли найкращих та здатних до науки дітей, навіть якщо і дехто був дещо старший за віком від своїх ровесників.

З приходом більшовиків суспільно-громадське життя в селі завмерло. Що насправді являв собою комунізм, село мало нагоду переконатись вже в лютому 1940 р., коли в брутальний спосіб більшовики вивезли польських колоністів із новозбудованої колонії «Сміглувки» на Мочарках. Хоча й наші селяни цих колоністів недолюблювали, проте жорстокість у поведінці комуністів із жінками й дітьми не подобалась нікому. І хоча все це діялося серед найлютіших морозів та сніговій бурі, вночі і далеко під села, всі були добре проінформовані про все, що і як діялось. Село ще більше насторожилось.

І довго чекати не довелось. У березні 1940 р. оголошено евакуацію сіл з-понад кордону з Буковиною, між ними і Колодрібка. Впродовж цілої зими в селі йшла вже пропаганда за створенням колгоспів, щоправда, без примусу. Та на диво, найбільший опір ставили ті, що своєї землі не мали і завжди були на службі у фільварку. Агітація за колгосп не дала бажаних успіхів. Коли ж проголошено евакуацію села, кампанію за колгоспом відновлено. Хто записався до колгоспу, той мусів переїхати на колишню «Сміглувку», де організовано колгосп імені Сталіна. Тому, що кожне господарство одержувало тільки п'ять підвод на перевіз і не більше 600 крб. відшкодування за забудозання, більшість селян була призначена на цілковиту руїну. Але цим разом акція за колгосп була успішна і близько 50 родин зголосились «добровільно» до колгоспу. Декому вдалося розміститись у сусідніх селах подалі від кордону біля своїх рідних, але в основному село було розбите на три групи. Одна була поселена з районі Товстого, друга частина в районі Глубічка Великого, недалеко від Тернополя, а третя у Шумському районі на Кременеччині, яку більшовики включили до Тернопільської області. Всіх евакуйованих розміщено по господарствах колишніх колоністів-поляків, по дві, а то й три родини в одній хаті. Незабаром після цього почалось руйнування господарських забудов у селі Колодрібці. Варто згадати, що хоча в Колодрібці багачів не було, проте кожний господар мав амбіцію посідати гарну хату під бляхою, дахівкою чи черепицею. Руйнування почалося з найновіших та найкращих будинків. У висліді такого «соціалістичного» господарювання половину господарств, зокрема подалі від Дністра, зрівняно було із землею, ще поки наступило т. зв. «визволення» Буковини та Бессарабії. Після прилучення Буковини до Совєтського Союзу, по деякому часі дозволено було вертатись назад у село, що й зробили майже всі виселенці з незначними виїмками. Але колись «неначе писанка село» перестало було існувати, залишились були тільки всі старші забудови та цілковита руїна нових. Багатьом довелось замешкати в колишніх стайнях або таки копати землянку. Сам поворот до села умовний: кожний, хто вертається, вступає до колгоспу, або одержить ті землі, яких колгосп не оброблює. Хоча державний кордон тепер був пересунений більше, ніж на 50 км на південь, проте на Дністрі і надалі стояла прикордонна залога із «роти пограничників» (за Польщі було тільки 16 вояків] і на Буковину тепер було багато трудніше дістатись, коли вона була вже у складі «Української Радянської Республіки», ніж колись, коли вона знаходилась під Румунією, а Галичина під Польщею. На Дністер і далі не вільно було виходити без окремого дозволу, навіть щоб прати. Тепер самого командного складу для охорони неіснуючого кордону було більше, ніж за Польщі усіх пограничників разом. Щоб дістатись до Колодрібки на вакації, до власного дому до батьків, на те треба було окремого дозволу НКВД. Із поворотом людей до села посилилась і підпільна праця. Почались і частіші арешти та вивезення на Сибір. От так впродовж 20 місячного перебування московських окупантів крім жахливої руїни матеріальних довоєнних досягнень, знищення українського культурного життя, було вивезено три родини на Сибір, а двох молодих чоловіків, Андрія Антонюка та Ілька Вірстюка, замордовано в казематах НКВД. А далі слід врахувати призовників до Червоної Армії, що згинули, обороняючи свого власного ворога, бо з вибухом війни переведено частинну мобілізацію.

Але 7 липня 1941 р. у село прийшли перші німецькі стежі, а Червона Армія неславно відступила, не знаходячи жадного співчуття серед населення. Німецька окупація Галичини розпочала нову сторінку в історії села, що проіснувала до березня 1944 р. тобто 42 місяці. Хоч німці не називали себе «братами», то не зважаючи на воєнні вимоги та поновлення кордону з Румунією на Дністрі, у селі було далеко вільніше жити, ніж це було за більшовиків. Навіть «татарські» напади німців на село, щоб здобути людей на роботи до Німеччини не були такими безнадійними, як більшовицькі вивезення на Сибір.

На весну 1943 р. проголошено організацію української військової формації «СС» Стрілецької Дивізії Галичина. Не зважаючи на чужу назву та на жорстоку поведінку німецької цивільної адміністрації в повіті, проголошення Дивізії народ сприйняв з ентузіазмом, бо люди вірили, що це буде зав'язок українського війська. З Колодрібки зголосились більше сотні добровольців, але під кінець 1943 р. в рядах Дивізії знаходилось 52 особи.

В березні 1944 р. Колодрібка знайшлась знову під окупацією радянської армії, яка негайно проголосила мобілізацію всіх боєздатних до війська. Та радянські підрозділи одержали пропорційно небагато боєздатних, бо в цей час уже близько пів сотні молодих хлопців і чоловіків були в рядах УПА, якої відділ обороняв Колодрібку. Результат був трагічний, більша частина з них згинула, а частину захоплено та відіслано на Сибір, щоб у скорому часі приділити їх до карних батальйонів і вислати на фронт. Проте декому з них удалось дістатись на Захід. Після встановлення совєтської адміністрації почались нові переслідування і нищення українського населення.

Мова села Колодрібки, подібно як і Синькова, становила своєрідним острів серед довколишніх говірок. Тут не було зміни «я» на «є», напр: завжди вимовлялось «теля», а не телє". З другого боку м'які голосні після «ц» вимовлялись твердо, наприклад, «пшеница», а не «пшениця», «дійницу» а не «дійницю», що нагадувало гуцульський говір. Східно-українські говірки пригадувала відміна деяких дієслів, як напр.: ходити;— «ходю» у першій особі однини, так само просити;— «просю», а не прошу, платити;— «платю», а не плачу тощо. Географічно село поділялося на три частини, звані «кутами». Центральним та найбільшим кутом була Жабирівка. Згідно з усним переданням назва походила нібито від жаб, яких колись у давнину тут мусило бути дуже багато. Щоправда, їх не бракувало в останніх часах і при мілких берегах Дністра. Жабирівка;— це південно-східна частина села, між Дністром із сходу і потоком Буртами від півночі. Тут знаходився в південно-східному розі панський двір із парком. При головній дорозі, що вела зі сходу на захід у бік Синькова, стояла парохіяльна резиденція, за нею школа, а далі читальня «Просвіти» із кооперативою «Єдність» під одним дахом. На північному боці дороги пишалась велика мурована церква Успіння Пресвятої Богородиці, оточена старими липами. Від заходу церковне подвір'я відділялось залізним парканом і брамою, де й був головним вхід до церкви. З усіх інших сторін церковне подвір'я обведене муром на приблизно півтора метра висоти. У східній частині подвір'я височіла стара, також мурована, дзвіниця із п'ятьма мелодійними дзвонами. На півночі за церковним муром ріс маленький, вирощений між обома війнами овочевий садок, що був власністю читальні «Просвіти». На схід від дзвіниці через дорогу знаходився невеликий морелевий (абрикосовий) сад, власність школи.

Сама церква побудована так, що її оточують дороги з усіх сторін. На захід від церкви стоїть пам'ятник знесення панщини в 1848 р. Це невелика квадратова підмурівка, на якій стоять три хрести та ростуть три липи. За цим пам'ятником далі на захід через дорогу ген аж під цвинтарем стоїть ще один громадський невеликий будинок із двома кімнатами: одна;— це трупарня, а друга;— громадська в'язниця, що вживались дуже рідко. Далі за цим будинком простягалось місце вічного спочинку колодрібчан;— цвинтар із маленькою капличкою при дорозі. Тут закінчувалась Жабирівка, село, і починались поля, звані «Долиною».

При шляху, що провадив із півдня на північ паралельно до бігу Дністра, знаходилась громадська канцелярія, а також за Польщі великий «Дом Людови», якого поляки ніколи не могли заповнити своїми людьми. За польських часів Жабирівка удостоїлась ще одного державного будинку, щоправда, дещо на боці від села: це станиця сторожі для охорони кордону, який пробігав уздовж Дністра, відділяючи Буковину від Галичини, тобто польського окупанта від румунського. Кут Жабирівка нараховує більш десятка вулиць, з яких п'ять провадить до берегів Дністра, та шість більших або менших громадських площ, званих у селі «толічками». На захід від Жабирівки розкинувся другий кут у формі трикутника, званий Томаківка. Довжина Томаківського трикутника не сягала більше Півтора кілометра вздовж потічка Буртів. Крім двох головних доріг на цьому куті є ще шість менших вуличок, які перетинають кут із півдня на північ. Оповідали, що перший поселився на цьому куті якийсь козак Лукашевич над берегом потоку Бурти.

• Похований педагог, літератор Г. Тимчук.
• громадсько-політичний діяч, бібліотекар, історик, журналіст, автор-дослідник і редактор багатьох книг про ОУН; УПА — Верига Василь Іванович. В. Верига, вихованець Заліщицької Гімназії ім. Маковея, Голова «Патріархату»…
• фольклорист, краєзнавець, історик, літератор І. Манчуленко.
• Середа Марія Степанівна (1939) — Герой Соціалістичної Праці (1971).