Консервативна революція

Найбільш відомі представники консервативно-революційної ідеології : Едгар Юліус Юнг, Артур Меллер ван ден Брук, Ернст Юнгер, Фрідріх Юнгер, Вернер Зомбарт, Штефан Георге, Карл Шмітт, Отмар Шпанн, Освальд Шпенглер, Ернст Нікіш, Ганс Фрайєр, італійський традиціоналіст Юліус Евола та основоположник фундаментальної онтології Мартін Гайдеггер[2].

Ідеї, що сповідалися представниками консервативно-революційного руху, як правило, розглядаються в контексті розвитку т.зв. «ідеологій Третього Шляху» (або «Третьої позиції»)[2], що протиставляє себе як марксизму, так і лібералізму.

Мислителі, що відносили себе до консервативно-революційного табору, були прихильниками «нового» консерватизму і націоналізму, що має специфічно німецьку, прусську природу. Подібно до інших консервативних рухів того ж періоду, вони шукали спосіб протидії комуністичному руху, який набирав силу, при цьому деякі з консервативних революціонерів були прихильниками «консервативного соціалізму»[3].

Водночас Адольф Гітлер в 1936 році у статті в «Der Völkische Beobachter» називав себе «найбільш консервативним революціонером у світі»[4].

Вихід 1918 року праці Освальда Шпенглера «Сутінки Європи» заклав наріжний камінь у формування, узагальнення та поширення нової парадигми критики ліберально-демократичного капіталістичного світоустрою, пізніше означеної терміном «консервативна революція».

Феномен консервативної революції, набувши розвитку в філософських колах Німеччини 1920-их років, став підсумком загальної критики модерну в його філософських, культурних, релігійних, політичних, соціальних, економічних та інших аспектах, задекларувавши повернення шляхом загальної парадигмальної революції до витоків ідеократичного ієрархічного світу традиції. До основоположних теоретиків течії консервативної революції прямо чи опосередковано відносять широкий спектр авторів: Артура Меллера ван ден Брука, Освальда Шпенглера, Ернста Нікіша, Едгара Юнга, Карла Шмітта, Ернста і Фрідріха Юнгерів, Юліуса Еволу, Арміна Молера та ін.

Характерною рисою теорії і методології Консервативної Революції стає повний перегляд усіх базових категорій Модерну, в тому числі поняттєво-термінологічного апарату. Філософія руху передбачає концептуальну зміну тлумачення терміну «революція», наголошуючи на його етимологічному походженні від латинського субстантиву «re-volvere» — «повернення до власного витоку, вихідної точки». Міфу раціонального Майбутнього протиставляється міф ідеального Минулого: «…для перемоги над сучасним світом саме із джерел слід черпати „революційну“ та обновлюючу силу»[5].

Головними тезами Консервативної Революції стають антиісторизм, антираціоналізм, антикапіталізм, антиліберальність, на противагу чому як вищі і самодостатні цінності утверджуються принципи ідеалізму, елітаризму, авторитаризму і трансцендентності: "Від «фундаментального консерватизму» «консервативних революціонерів» відрізняла відкритість щодо динаміки, проекту, прагнення до майбутнього… Від класичного соціалізму й матеріалізму — акцент, поставлений на духовності, традиції, ієрархії, любов до минулого"[6].

Практично ідеологи консервативної революції, протиставивши себе як лібералізму, комунізму, так і «старим» консерваторам, здійснили основоположну зміну акцентів між категоріями форми та змісту: визнаючи та інтегруючи окремі форми модерну, консервативні революціонери маніфестували їхнє підпорядкування та інструментальну роль у відновленні Традиції. Консервативна Революція, за словами Гуго фон Гофманшталя, виступає «консервативною за змістом, революційною по формі», а парадоксальна формула Жака Берж'є і Луї Повеля «Рене Генон плюс танкові дивізії»[7]. окреслює нові підходи до реставрації старого світу.

Акцентуючи першочергову значимість внутрішньої сутності, італійський філософ-традиціоналіст Юліус Евола у своїй роботі «Люди і руїни» піддає критиці як підривні сили сучасного світу, так і штучну консервацію застарілих суспільних форм: «Для справжнього революційного консерватора питання полягає в збереженні вірності принципам, а не тим установам та інститутам минулого, які є лише частковими формами вираження цих принципів…»[5]. Таким чином у форматі консервативної революції було обґрунтовано абсолютно нову, препостмодерну модель сучасності, інтегрованої у парадигмальний вимір традиції, що набуло синонімічних визначень «третьої позиції» та «третього шляху».

Обсяг фундаментальних концепцій, переглянутих філософією Консервативної Революції, сягає не тільки Просвітництва, але й Ренесансу та Реформації. По своїй суті, Консервативна Революція висуває тезу ресакралізації як політики, так і всіх сфер людського буття, повернення сакрального у центр людського мікрокосму, з чим пов'язані теорії Мартіна Гайдеггера та Мірчі Еліаде, яких традиційно розглядають у контексті консервативно-революційної філософії.

Водночас [діалектичний підхід] до визначення суті та цілей Консервативної Революції, її зверненість до метафізичних основ, недогматичність та гнучке бачення сучасних форм дають поверховий привід дослідникам з ліберально-демократичного табору ставити під сумнів існування Третьої Позиції як цілісної ідейно-філософської течії: «…аксіоми, що їх розробив Молер, далекі від такого підходу: вони роблять неможливим розвиток конкретних позицій щодо актуальних політичних, соціяльних і економічних питань, а пропонують лише хисткі образи…»[6].

Після 1945 р. дискурс Консервативної Революції розширюється, і пізніше в нього включають теоретичні напрацювання як «нових правих» (національно-культурний аспект), так і «нових лівих» (соціально-економічний аспект). Паралельно з філософією власне Консервативної Революції з контекстом її проблематики слід також пов'язати деякі фрагментарні течії критики Сучасного світу: аріософію (Г.Вірт, К.Вілігут), неоязичництво (Г. фон Ліст, Г. фон Лібенфельс), расіалізм (А. де Гобіно, Г.Чемберлен, Г.Гюнтер), євразійство (К.Гаусгофер, Н.Устрялов), аристократичний індивідуалізм Ф.Ніцше. В Україні до консервативної революції відносять В’ячеслава Липинського.