Кунігунда Люксембурзька

Верхня частина зображення: Христос вінчає Генріха II та Кунігунду. Баварська державна бібліотека

Кунігунда народилася восьмою дитиною графа Люксембурга Зиґфріда I та його дружини Хадвіґи. Загалом у неї було десять братів і сестер: брати герцог Генріх V Баварський, Зиґфрід, Ґізельберт, граф Фрідріх, єпископ Дітріх II, Альберо і сестри Лютґард (дружина Арнульфа Голландського), Єва (дружина графа Ґергарда) ІІІ Мецького), ігуменя Ерментруда та сестра (дружина графа Дітмара), ім'я якої невідоме.[1] ЇЇ дідусь по батькові, а також прадід по батькові залишаються невідомими. У неї була кров Каролінгів через бабусю по батькові. Бабуся, яку також звали Кунігунда, була матір'ю графа Люксембурга Зиґфріда I, дочкою Ерментруда і онукою короля Західної Франконії Людовика II.

Незабаром після 995 року Кунігунда вийшла заміж за герцога Генріха IV Баварського (згодом імператора Генріха II) з баварської лінії Людольфінгів. У шлюбі не було дітей і згідно з переказом, подружжя жило у шлюбній чистоті.

Зображення святого подружжя, XVII століття

У 1002 році в Падерборні архієпископ Майнца Віллігіз висвятив Кунігунду на королеву. Ця подія стала першою коронацією королеви в німецькій історії, тоді як її попередниці були одразу короновані імператрицями. Ймовірно, вона була помазана і увінчана 10-го серпня у день святого Лаврентія, який мав величезне значення для оттонійців з точки зору успіху на війні. Крім того, швидше за все Падеборн був обраний місцем коронації, оскільки він був «однією з найважливіших основ королівського правління у Саксонії».[2]

У 1014 році Кунігунда була коронована на імператрицю папою Бенедиктом VIII разом з чоловіком у базиліці святого Петра в Римі. Більш ранні римо-німецькі королеве не ортимували помазання та коронацію, які у 1002 році отримала Кунігунда. Релігійно-королівська легітимність правителя також застосовувалася і до них.

Для організації архієпархії Бамберга у 1007/1008 роках Кунігунді необхідно було надати своє майно вдови, оскільки місто Бамберг фактично було передано їй чоловіком як шлюбне майно. Немає жодних ознак того, що Кунігунда не підтримала цю благодійну передачу. На обкладинці знаменитого рукопису «Бамберзького апокаліпсису» був напис: «Генріх і Кунігунда приносять вам ці дари» (Henric et Kunigunt haec tibi munera promunt). Частково ці розпорядження були скасовані наступником Генріха — імператором Конрадом II.

Так звана «Коробка св. Кунігунди» (Скандинавія, приблизно 1000 рік). Із скарбниці Бамберзького собору, сьогодні в Баварському національному музеї, Мюнхен

Якщо передача майна Кунігунди на користь Бамберга вже викликала напругу в родині, то відмова Генріха дати її брату Адальберо — пробсту церкви святого Павліна в Трірі — посаду архієпископа Тріра призвела до відкритого конфлікту з братами Дітріхом II, єпископом Мецьким і баварським герцогом Генріхом V. Люксембурзьке повстання було придушене Генріхом.

У квітні 1024 року Кунігунда востаннє бачила Генріха в місті Гослар, про її присутність на смертному ложі в Гроні (сьогодні частина Геттінгена) у червні того ж року невідомо.[3] Під час майже двомісячної вакансії на престол після смерті чоловіка Кунігунда керувала імператорськими справами з допомогою своїх братів Дітріха та Генріха. Вона також керувала клейнодами Священної Римської імперії. Вона передала їх новому королю Конраду II після його коронації. Кунігунда була першою королевою, яка зберегла імперські знаки та передала її новому королю.[4]

З її шлюбу з Генріхом у 1008 році був заснований королівський двір у Касселі, біля якого вона заснувала монастир Кауфунґен. У першу річницю смерті Генріха вона вступила до заснованого нею бенедиктинського монастиря. Відповідно до її біографії, це був символічний вступ до монастиря. Там вона і померла (за найдостовірнішими доказами) 3 березня 1033 року. Ймовірно, її перше поховання було у тамтешній монастирській церкві.

«а також нашій дорогій жертводавиці Кунігунді» з акта про пожертвування в єпархію Бамберг

Кунігунда виразніше постає незалежною політичною діячкою, ніж її попередниці. Однією з її переваг у порівнянні з імператрицею Феофанією було те, що вона походила з процвітаючого покоління з Верхньої Лотарингії і тому змогла зав'язати багато стосунків ще до свого правління.[5] За допомогою втручання (маючи посаду радниці у королівських справах) та посередництва у політичних конфліктах можна оцінити її участь у імператорському правлінні. Близько третини документів Генріха називає Кунігунду радницею. Вона допомагала своєму чоловікові словом і ділом, наприклад, як представниця короля з питань безпеки кордонів у 1012 та 1016 роках у Саксонії, що є доказом її мужнього бойового духу в походів і битвах. Вона завжди пильно ставилася до імператорських справ та інформувала свого чоловіка про нові ситуації, як свідчить її швидка реакція після смерті архієпископа Вальтгарда, королівського адміністратора в Саксонії.

Завдяки фондам, пожертвам та молитовним товариствам вона забезпечила спогад про своє правління. Під час тривалого процесу вона заснувала бенедиктинський монастир у Кауфунґені поблизу Касселя (за Тітмаром Мерзебурзьким 1017 рік).

Кунігунда переходить через розпечене вугілля, розпис на стелі у літньому залі Абатства Корвей

Статуя Кунігунди в Бамберзі

За легендою, Генріх II, який був канонізований у 1146 році — через сто років після його смерті, не міг допустити, щоб його дружина не була вшанована. Згідно з агіографією, доводячи свою невинність щодо заяви про перелюбство перед Божим судом, Кунігунда пройшла по гарячому лемешу (або по гарячому вугіллю) і залишилася неушкодженою. Це розглядалося як ознака її цнотливості та святості.

Кунігунде ходить по розпеченому лемішу, щоб уникнути підозр у подружній невірності (зображено в Бамберзькому соборі)

3 квітня 1200 року папа Інокентій III канонізував Кунігунду. Два примірники свідчення про канонізацію знаходяться з 1992 року в Державному архіві в Бамберзі. Через рік, 9 вересня 1201 року, її кістки були підняті на вівтар у Бамберзькому соборі. Неможливо з'ясувати, чи Кунігунда все-таки похована у Кауфунзі. У 1513 році Тільман Ріменшнайдер закінчив мармурову гробницю у Бамберзькому соборі для двох святих засновників єпископства — Генріха II і Кунігунди, куди у вересні 1513 року були перенесені мощі імператорської пари.

У пізньому середньовіччі у Франконії та особливо в єпархії Бамберг Кунігунда обігнала свого чоловіка як народна свята.[6] Ймовірно, цьому сприяла її марійна репутація «королеви і діви», що відповідала середньовічному ідеалу благочестя. Побожні бамберзівці переконані, що навіть у Другій світовій війні Кунігунда врятувала їх місто від бомбардувань.

Окрім кісток імператриці, з її ім'ям у Бамберзі асоціюються й інші реліквії, зокрема так званий «пояс святої Кунігунди» та «чаша святої Кунігунди».

У 1511 році в Бамберзі з'явилася німецькомовна книга з 18 різьбленнями «Heiligenlebenpaar zu Heinrich und Kunigunde», яку написав монах-бенедиктинець Ноннос Стеттфельдер. По суті це переклад біографії про святу — «Vita Cungegundis» (приблизно 1199 року).[7]

Кунігунда біля високого вівтаря церкви святих Маринуса і Аніана в Ротт-ам-Інн

• Євангелічна церква: 13 липня у євангельському календарі імен
• Римо-католицька церква: 3 березня, 13 липня у німецькомовних країнах (крім єпархій Бамберг, Базель, Зальцбург і Фульда)[8]

Кілька лип, деяким з яких до 1000 років, свідчать про популярність Кунігунди у Франконії, наприклад, у Касберзі (Касберґер Лінде), Грефенберзі, Аубі та у дворі Нюрнберзького замку (замінено в 1934 році). Також є липа навпроти Кауфунгенської церкви. У кількох легендах згадується про імператрицю, яка заблукала в лісі. Після її порятунку вона робила пожертви в церкви та каплиці сусіднім громадам.

• Видача сертифікатів Кунігунди в MGH (оцифрована)
• Цифрове видання «Літопису Тітмара Мерсебурзького»
• Thietmar von Merseburg: Chronik (= Ausgewählte Quellen zur Deutschen Geschichte des Mittelalters. Freiherr-vom-Stein-Gedächtnisausgabe. Bd. 9). Neu übertragen und erläutert von Werner Trillmich. Wissenschaftliche Buchgesellschaft, Darmstadt 1957 (mehrere Neuauflagen).

• Heinrich Appelt. Kunigunde. // Neue Deutsche Biographie. Berlin, 1982, Band 13, S. 296 f. (Digitalisat).
• Ingrid Baumgärtner (Hrsg.): Kunigunde, eine Kaiserin an der Jahrtausendwende. 2. Auflage. Furore, Kassel 2002, ISBN 3-927327-41-7.

, S. 9–24.

• Stefanie Dick u. a. (Hrsg.): Kunigunde – consors regni. Vortragsreihe zum tausendjährigen Jubiläum der Krönung Kunigundes in Paderborn. Fink, Paderborn/München 2004, ISBN 3-7705-3923-0 (Rezension).

Digitalisat

• Klaus Guth: Kaiser Heinrich II. und Kaiserin Kunigunde – das heilige Herrscherpaar. Leben, Legende, Kult und Kunst. 2. Auflage. Imhof, Petersberg 2002, ISBN 3-935590-70-9.

• Frank G. Hirschmann / Romain Maréchal: Die heilige Kaiserin Kunigunde von Luxemburg, Weyand, Trier 2014, ISBN 978-3-942-429-07-8.
• Renate Klauser: Der Heinrichs- und Kunigundenkult im mittelalterlichen Bistum Bamberg, Bamberg 1957.
• Carla Meyer: Die konstruierte Heilige Kaiserin Kunigunde und ihre Darstellung in Quellen des 11. bis 16. Jahrhunderts, in: Bericht des historischen Vereins Bamberg 139 (2003), S. 39–101.
• Ingrid Münch. Kunigunde. // Biographisch-Bibliographisches Kirchenlexikon., Sp. 817–820}}.
• Katharina Schmolke: Das Urkundenwesen der Kaiserin Kunigunde I. 1. Auflage. München 2007, ISBN 978-3-640-22992-5.
• Markus Schütz: Kunigunde. In: Die Kaiserinnen des Mittelalters, hrsg. von Amalie Fößel, Pustet, Regensburg 2011, S. 78–99, ISBN 978-3-7917-2360-0.
• Stefan Weinfurter: Heinrich II.: (1002—1024). Herrscher am Ende der Zeiten, Darmstadt 2000, ISBN 3-534-14718-9.
• Matthias Wemhoff (Hrsg.): Kunigunde, empfange die Krone. Bonifatius, Paderborn 2002, ISBN 3-89710-231-5 (Ausstellungskatalog).

• Бібліографія. Кунігунда Люксембурзька // Національна бібліотека Німеччини
• ZeitZeichen: 03.03.1033 — річниця смерті імператриці Кунігунди