Купальний костюм

Перший прообраз сучасного купальника з'явився в Стародавній Греції. Жінок в мамміляре і трусиках зображали на старовинних фресках, а також на амфорах. В той час дами регулярно купалися в морі, так як невміння плавати прирівнювалося до безграмотності та неосвіченості.

У Стародавньому Римі патриції, їх дружини і дочки плескалися в спеціальних купальних тогах з тонкої тканини, яка нагадувала шматок довгої матерії з проймою для голови. Ходити в тозі було незручно. Після появи терм був створений купальник-строфіум, схожий на сучасний бандо: ліф його не мав застібок, а зав'язувався на вузол. Про це свідчать збережені мозаїки того часу: дівчата на фресці явно не купаються, а займаються активними видами спорту.

До початку хрестових походів публічні купання не практикувалися. Люди практично не користувалися громадськими лазнями, не було лазень і в приватних оселях. У деяких монастирях будувалися окремі приміщення для миття, а у знатних городян і панів була недозволена розкіш — балія. У XIII ст. в громадських лазнях були облаштовані парильні, в яких заборонялося спільне купання жінок та чоловіків. Аби запобігти цьому, були встановлені різні дні відвідування цього закладу, а для аристократок, які вдягалися в довгі лляні сорочки до п'ят, навіть створювалися окремі комплекси. В кінці XV ст., в зв'язку з поширенням венеричних захворювань, число громадських лазень різко скорочується.

В XVI ст. в Європі стали з'являтися перші громадські пляжі, але чоловіки та жінки як і раніше купалися окремо. Тодішні лікарі заговорили про необхідність і корисність водних процедур, створивши купальні машини для знатних дам. Такі фургони, що проіснували до початку Першої світової війни, являли собою пляжні будинки значних розмірів, коні завозили їх у воду, де жінки могли купатися подалі від чоловіків. Представниці бідних станів купалися в спідній білизні або оголеними.

Жіночий купальник того часу складався з довгої сукні, що зрідка відкривала щиколотки, під нею корсет, панталони, спідня білизна і панчохи. На голові незмінно перебував чепець, а на ногах туфлі. Плавати в такому костюмі було неможливо, тому аристократки почали носити спрощені купальники, які були далекими від зручних через те, що до подолу сукні пришивалися металічні тягарці.

Жіночі купальні костюми для плавання у відкритих водоймах не відрізнялися від тих, що одягалися ними для відвідування купалень. До 1670 року жінкам дозволялося перебувати оголеними в подібних місцях. Однак вже у 1687 році ситуація змінилася: всі без винятку стали з'являтися в громадських місцях для купання у спеціальних костюмах. Жіночий костюм складався із сукні з широкими рукавами з жорсткої матерії, яка при намоканні не прилипала до тіла. З тієї ж матерії шилися купальні костюми для чоловіків, які складалися зі штанів і жилетки.

З 1737 року жінкам без належного одягу заборонялося з'являтися в купальнях. Однак приписуваний правилами купальний костюм мало чим змінився. Тепер він складався зі спідниці і жакета коричневого кольору, що доповнювався солом'яним капелюхом, в який дама могла заховати носову хустинку, щоб при нагоді витерти піт з обличчя, адже в той час купальники шилися переважно з теплих тканин, зокрема із фланелі. Такий матеріал міг захистити своїх власниць від холодної води. Чоловічі костюми шилися з вовняної тканини і мали довгі рукави та штанини.

Під впливом ідей Жан-Жака Руссо і його впевненості в тому, що необхідно бути ближче до природи, стали з'являтися перші роздільні купальники. Але у Вікторіанській Англії, відомій своїми суворими звичаями, спільне купання чоловіків та жінок засуджувалося. У 1855 році там з'явилися перші пляжні кабінки для перевдягання. В цей же час у Франції з'являються чоловічі бавовняні трико, в блакитно- та червоно-білу смужку, з рукавами до ліктя і штанинами до колін.

Купальний костюм 1858

На самому початку Вікторіанської епохи жінки носили туніку з поясом і панталони нижче колін (до такого вбрання додавалися чорні купальні панчохи) або довгий халат з оборками, стягнутий у шиї. Найчастіше їх шили із ситцю або саржі, прикрашали оборками та воланами. До 1860 року бавовняні і фланелеві купальні сукні були витіснені двоскладовими купальниками, верхня частина якого являла собою жакет, а нижня — довгі панталони, які повністю закривали ноги. Крім того, спеціально для купання були створені туфлі на шнурівці, які не можна було знімати навіть у водоймі.

У 1880 році була введена нова модель купального костюму «принцеса». Вона складалася зі зшитих разом блузи і штанів, а важкі нижні спідниці були замінені широкими бавовняними штанами. Також до нової моделі додавалася окрема спідниця, що спускалася нижче колін і приховувала фігуру. Очіпок або солом'яний капелюх все ще залишалися завершальним штрихом купальника.

З цього часу загальний вигляд купального костюму став поступово зменшуватись. Зміни почалися після введення короткого рукава: спочатку рукав вкоротили до ліктя, а потім відрізали. Слідом за рукавом сталася зміна й довжини штанів: тепер вони повністю відкривали щиколотки і половину литки, а найбільш сміливі купальниці навіть почали заходити у воду без взуття.

З настанням ХХ століття розпочалась «пляжна революція», чималу роль в якій зіграв розвиток спорту. Ще наприкінці XIX ст. плавання увійшло до числа олімпійських дисциплін, під час якого чоловіки вперше з'явилися на публіці у коротких трикутних плавках. Після цього сталися зміни і у жіночій пляжній моді.

Творцем першого цільного купальника вважається австралійська плавчиня Аннет Келлерман, яка у 1907 році зшила сценічний костюм на основі чоловічого трико. Костюм призначався для водного водевілю «Пірнаюча Венера», що став прообразом сучасного синхронного плавання. Купальник Келлерман вразив громадськість, а його власниця була визнана в США порушницею суспільної моралі. У 1910 році такий варіант купального костюму був офіційно прийнятий спільнотою і розпочав свою еволюцію.

У 1912 році плавчині здивували публіку своєю відвертою формою — їх купальники більше не закривали руки та ноги. Рік потому дизайнери Джон Цехнтбауер і Карл Янтцен розділили еластичний купальник на дві частини і зробили шорти з високою талією та укорочений топ. Однак, далеко не всі були готові до такого «відвертого» наряду: в солоній воді купальник втрачав свою форму і важив 3,5 кг.

Після Першої світової війни в моду увійшли трикотажні комбінезони, що дозволяли вести більш активний відпочинок на пляжі. Але тут же поспішно були встановлені точні рамки дозволеного: купальні костюми повинні були повністю закривати сідниці, а відстань від коліна до краю купальника не повинна була перевищувати шести дюймів (15 см). В той же час у багатьох штатах США був прийнятий закон, що зобов'язував жінок носити латексні купальники з панчохами.

Купальний костюм 1920-х

Величезний прорив в історії купального костюму здійснила Коко Шанель, яка відважилась на публічне купання у французькому курорті Довіль. У 1922 році вона створила цільнокроєний купальник з обтягуючими шортами до середини стегна, що доповнювався купальною шапочкою, брюками і халатом. Нову моду від Шанель підхопила відома французька співачка Сюзі Солідор, яка у 1925 році з'явилася на Лазурному березі в купальнику, що повністю оголював руки та ноги. Після цього на пляжах почали виставляти патрулі, які вимірювали довжину купального костюму, і якщо вона була менше встановленої норми, модниць нещадно штрафували та виганяли з пляжу.

У 1924 році французький дизайнер Жан Пату створив купальні костюми в стилі кубізму. Прагнучи зробити тканину менш сприйнятливою до впливу морської солі і вигоряння на сонці, він вперше поділив купальники на два види. Перші призначалися для професійних занять спортом, другі — для охочих позасмагати на пляжі. У 1929 році Ельза Скіапареллі шокувала публіку роздільним купальником тілесного кольору і запатентувала купальник з прозорими бретельками та відкритою спиною із застібкою-блискавкою.

У 30-ті роки серед купальних костюмів особливої ​​популярності набуває, так званий, «футляр» або «чохол». Вони були змодельовані за принципом корсету: зі стягуючою пов'язкою на животі і підтримуючими чашечками без бретельок. Жінки як і раніше засмагали на пляжі, в той час як чоловіки перейшли на сучасні плавки і купальні шорти.

У 1932 році модельєр Жак Хейм представив перший роздільний купальник — «Атом», що складався із ліфа та плавок зі спідничкою. Однак мода на засмагу, введена Коко Шанель, швидко зробила купальник із джерсі справжнім трендом. Того ж року чоловічий купальний костюм «топпер» також став відкритим, а тих, хто відважувався його вдягнути, заарештовували. У 1935 році американський дизайнер Клер МакКарделл вирізала боки в злитому купальнику, задня частина якого простягалася між ніг вперед і зав'язувалась на рівні пояса на манер фартука. Ця модель, прозвана «підгузником», стала офіційним попередником бікіні.

Друга світова війна вплинула на всі сфери життя людства, зокрема й на моду. У 1942 році, аби знизити дефіцит бавовни, шовку і вовни, Рада з військового виробництва США постановила скоротити використання натуральних волокон у пляжному одязі. Щоб виконати розпорядження, виробники купальників придумали двосекційні моделі, які складалися з високих трусів, що закривають пупок, і бюстгальтерів на широких бретельках з високою спинкою.

Пляжна мода 40-х років демонструє спробу змінити купальні сукні на роздільний купальник, який складався із окремого ліфа з бантом і високих трусів зі шнурівкою по боках. У травні 1946 року в Каннах Жак Хейм в одному з місцевих пляжних магазинів шокував публіку роздільним купальником, для демонстрації якого він найняв рекламний літак. Своїм димом він виводив у повітрі напис «Найменший купальний костюм», який з'являвся перед популярними курортами.

5 липня 1946 року французький інженер-механік Луї Реар представив ще більш мінімалістичний купальник, відомий сьогодні як «бікіні». Наряд був настільки відвертим, що професійні манекенниці відмовилися вийти в ньому на подіум. В результаті моделлю стала 19-річна Мішель Бернардіні — танцівниця еротичних танців в Casino de Paris. Прем'єра купальника відбулася в паризькому басейні Молітор, після якої Бернардіні отримала 50 тисяч запрошень на побачення і сотні пропозицій руки та серця.

На початку 50-х років не тільки на подіумі, але й на пляжі панував жіночний силует Крістіана Діора, тому модельєри знову повернулися до силуету з тонкою талією, пишними стегнами і грудьми. Для цього був необхідний корсет, і тоді було вирішено вшивати пояс-корсет в купальник. Купальні сукні з латексу були досить зручними і добре прилягали за рахунок правильного крою. У 1959 році було винайдено синтетичне волокно «спандекс», яке відчутно полегшило купальник і збільшило обтягування жіночих форм.

У 1960-х роках в Європі та Америці відбулася сексуальна революція, під час якої з'явилися купальники з нейлоном і лайкрою. Перевага цього винаходу полягала в тому, що стало можливим створювати купальні костюми будь-яких фасонів. На відміну від трикотажних і вовняних купальників, вони не втрачали форму при намоканні, миттєво висихали і довше зберігали колір.

У 1964 році американський модельєр Руді Гернрайх запатентував купальний костюм — монокіні. Перше монокіні Гернрайха нагадувало цільний купальник, обрізаний під відкритими грудьми, і мав дві тонких бретельки. Ідея, на відміну від назви, не прижилася: жінки, які хотіли засмагати топлес, робили це, надягаючи тільки плавки, а виробники стали продавати частини купальника окремо. Однак дизайнер на цьому не зупинився і у 1985 році представив труси-пубікіні з вирізом в області лобка.

В цей же час повернулася мода на природні форми тіла, а разом з нею й на купальники без чашечок і додаткових підкладок у ліфі. Попитом користуються купальні костюми з високим вирізом на стегнах, а також цільні купальники, які прикривають груди двома бретельками. Завдяки тому, що купальник «пландж» візуально подовжує ноги, ця модель популярна й до сьогодні. У 1988 році у Москві відбувся Перший Всесоюзний конкурс краси, де претендентки дефілювали в обтягуючих купальниках.

Наприкінці XX ст. мода на купальні костюми змінюється все швидше: злиті купальники знову конкурують з бікіні і відображають гламур та порношик.