Кухар Валерій Павлович
Кухар Валерій Павлович | |
---|---|
| |
Народився |
26 січня 1942 Київ |
Помер |
28 березня 2017 (75 років) Київ |
Поховання | Байкове кладовище |
Країна | УРСР → Україна |
Діяльність | хімік |
Alma mater | Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут |
Галузь | органічна хімія |
Заклад | Національна академія наук України, Інститут біоорганічної хімії та нафтохімії НАН України — завідувач відділу тонкого органічного синтезу |
Посада | віце-президент НАН України в 1988—1993 роках |
Звання | доктор хімічних наук |
Ступінь | академік НАН України |
Членство | НАН України |
Відомий завдяки: | дослідження в царині хімії фтор- і фосфорвмісних сполук |
Нагороди |
Вале́рій Па́влович Ку́хар (26 січня 1942, Київ — 28 березня 2017, Київ) — доктор хімічних наук — 1974, професор, академік НАН України — відділ органічної хімії, 1985. Член ЦК КПУ в червні 1990 — серпні 1991 р. Член Політбюро ЦК КПУ в червні 1990 — серпні 1991 р. Член Центральної Контрольної Комісії КПРС у 1990—1991 роках.
Життєпис
Батько працював інженером, мати — лікаркою. 1963 року закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут за спеціальністю інженер-технолог пластмас. Працював інженером-констуктором заводу «Мельмаш» міста Миколаєва, одночасно проходив аспірантуру при Інституті органічної хімії АН УРСР в лабораторії академіка Олександра Кірсанова.
1967 захистив кандидатську дисертацію «Фосфорилювання нітрилів двоосновних карбонових кислот»; 1973 — докторську «Альфа-хлоралкіламіни та їхні похідні».
В 1963—1975 роках працював в Інституті органічної хімії АНУ. 1978—1988 — у відділенні хімії та хімічної технології АНУ, в 1988—1993 — віце-президент НАН України. Член Українського хімічного товариства, Українського ядерного товариства. Член КПРС з 1969 року.
Протягом 1976—1996 років читав курс лекцій з хімії елементорганічних сполук й асиметричного синтезу в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка.
У 1978 році обраний членом-кореспондентом АН УРСР та академіком-секретарем відділення хімії та хімічної технології.
Член редколеґій журналів: «Український хімічний журнал», «Доповіді НАН України», інших. Головний редактор наукового журналу Президії НАН України «Доповіді Національної академії наук України» — в 1988—1993 роках.
1984 року при інституті створює та очолює відділення біоорганічної хімії — у 1987 реорганізовано в Інститут біоорганічної хімії АН УРСР, з 1989 — Інститут біоорганічної хімії та нафтохімії.
В 1988—1993 — голова Наукової ради з проблем біосфери НАН України, голова Національного комітету України з програми ЮНЕСКО «Людина та біосфера», голова Координаційного бюро з автоматизації, обчислювальної техніки та інформатики НАН України.
У 1996 році увійшов до складу Групи ядерної безпеки при Європейському банку реконструкції та розвитку, з 1998 — член міжнародної наглядової групи при Європейському банку реконструкції та розвитку з проблеми Чорнобильського об'єкту «Укриття».
В 1996—2000 — заступник голови Ради з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України. В 1995—2000 — голова Комісії з питань ядерної політики та екологічної безпеки при Президенті України.
З 1996 по 2010 роки — президент Малої академії наук.
У 2004—2011 роках працював в складі наукової ради Організації із заборони хімічної зброї.
Протягом 1999—2001 років — член експертної ради НАТО з питань цивільних наукових й технологічних досліджень, що пов'язані із безпекою.
Починаючи 2006 роком входить до складу адміністративної ради Центру наукової культури імені Алессандро Вольта.
1989 — лауреат премії ім. Кіпріанова НАН України, відзнаки UNEP «Ґлобал-500» — 1992, державної премії України в галузі науки і техніки — 1999, премії Сан-Валентино (Всесвітня федерація науковців) — 2000, 2002 — заслужений діяч науки і техніки України. Кавалер ордена «За заслуги» III ступеня — 1997 та II — 2006. Нагороджений Почесною грамотою КМ України — 2002.
Автор більше 600 наукових праць, зокрема монографій. Розробив окремі напрями хімії фтор- і фосфорвмісних сполук, запропонував нові синтетичні підходи для отримання окремих класів органічних сполук.
Досліджував процеси фторування та бромування «каркасних» бромоводнів — адамантану та гомокубану.
Як педагог підготував 2 докторів та 30 кандидатів наук. Ним зареєстровано понад 70 авторських свідоцтв на винаходи та патентів.
Серед запатентованих робіт — «Спосіб одержання мазі теобону-дитіомікоциду», квітень 2014, в колективі авторів — Шкарапута Леонід Миколайович, Шевченко Людмила Анатоліївна, Тищенко Людмила Олександрівна.
З дружиною, Наталею Іванівною, виховали дочку та сина.
Помер 28 березня 2017 року у Києві.[1]
Прощання та поховання відбулося 30 березня 2017 року на Байковому кладовищі.[2]
Примітки
- Інформація про смерть на сайті Національної академії наук України. Архів оригіналу за 29 березня 2017. Процитовано 28 березня 2017.
- Сайт інституту біолорганічної хімії
Джерела та література
- В. Ю. Васильєв. Кухар Валерій Павлович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 540. — 560 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0855-4.
- Біографія Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2020. — ISBN 944-02-3354-X.
- Довідка
- Кухар Валерій Павлович
- «Вісник НАН України», 2012