Лейла Ербіль

Друга з трьох дітей, Лейла Ербіль народилася в Стамбулі, в сім'ї Еміне Хуріє Ханим (Emine Huriye Hanim) і Хасана Таксіна (Hasan Tahsin). Вона відвідувала Школу для дівчаток у районі Стамбула Кадикей, а потім навчалася на факультеті англійської мови й літератури Стамбульського університету. 1951 року, після закінчення першого курсу університету, Ербіль вийшла заміж за свого першого чоловіка, Айтека Шея (Aytek Şay). Цей шлюб, хоча й не тривалий, спричинив перерву в навчанні Ербіль. В університет вона повернулася після розлучення. З майбутнім чоловіком, Мехметом Ербілем (Mehmet Erbil), вона познайомилася 1953 року, коли працювала секретарем-перекладачем у компанії Скандинавські авіалінії. Їй знову довелося перервати навчання, коли вона була на останньому курсі, і вже не довелося закінчити освіту. Подружжя переїхало в Ізмір, де 1960 року Лейла Ербіль народила свою єдину дочку — Фатош Ербіль-Пинар (Fatoş Erbil-Pınar). Пізніше вона повернулася до Стамбула. 2005 року письменниці поставлено діагноз «лангергансоклітинний гістіоцитоз», і протягом восьми років вона мужньо боролася з хворобою.

19 липня 2013 року, у віці 82 років, Лейла Ербіль померла у стамбульській лікарні, де вона проходила курс лікування печінкової недостатності і респіраторних проблем, побічних ефектів її захворювання.

У 1960-ті роки Лейла Ербіль брала участь у діяльності і працювала в Управлінні з мистецтва й культури робітничої партії Туреччини[3], найвпливовішої соціалістичної партії того часу, поки та не злилася з Комуністичною партією Туреччини 1988 року й не перестала існувати як незалежна партія. 1970 року Ербіль стала однією з небагатьох членів-засновників Спілки турецьких художників. Чотири роки потому, 1974 року, вона стала членкинею-засновницею Спілки письменників Туреччини. Як засновниця, вона брала участь у розробці статуту Спілки разом з друзями-однодумцями. Одночасно вона була членкинею міжнародного ПЕН-клубу. 1999 року Ербіль була кандидатом у депутати Великих національних зборів Туреччини (парламент Турецької Республіки, меджліс) від Партії свободи і солідарності (ПСС). Пізніше Ербіль вийшла з цієї партії через розбіжності з деякими її ідеями.

Лейла Ербіль почала писати оповідання, коли працювала секретаркою і перекладачкою. Її перші поетичні публікації з'явилися 1945 року, але вона стала відомішою завдяки оповіданням, які почали публікуватися в різних журналах у 1950-ті роки. В основі її історій, як правило, емоційні та соціологічні конфлікти особистості та суспільства. В історіях кохання, сімейних історіях розповідях про політичне і соціальне життя суспільства, вона, як правило, описує суперечливі стани й ситуації. Відмовившись від традиційних методів турецької літератури та від звичного синтаксису турецької мови, Ербіль розробила унікальний стиль, а також використовувала оригінальні форми вираження, черпаючи натхнення з учення Зигмунда Фрейда. Вона прагнула знайти новий «оповідний голос» для зображення екзистенційної боротьби сучасної людини, яка стикається з суспільством. Ербіль відома своїм умінням спостерігати за особистістю з різних соціальних позицій, а її оповіданням характерне прагнення відбити багатовимірність реальності.

Її перше оповідання (Hallaç/Чесальник вовни) вийшло 1961 року. Перший роман (Tuhaf Bir Kadın /Дивна жінка), опублікований 1971 року, є визнаним шедевром. Успіх у критиків цього роману, що кидає рішучий жіночий погляд на світ чоловіків і написаний новаторською мовою, сприяв тому, що Ербіль стали порівнювати з Вірджинією Вульф. Роман вважається новаторським, оскільки вперше в турецькій літературі в ньому порушено такі неоднозначні проблеми, як інцест, а також сексуальне і фізичне насильство. Роман «Дивна жінка» опубліковано в той час, коли слово «фемінізм» ще не поповнило словниковий запас турецької мови і турецьку ментальність[4]. Саме тому феміністки вважають його першим у своєму роді. За допомогою унікальних синтаксичних конструкцій і самобутнього стилю, який Лейла Ербіль удосконалила в цьому романі, вона викликала справжній прорив у турецькій літературі і проклала шлях для інших.

Вихід збірки оповідань Gecede (Вночі) зміцнив її репутацію чудового коментатора питань, пов'язаних зі становищем жінок. Наступні романи — Karanlığın Günü (День темряви) і Mektup Aşkları (Любовні листи) опубліковано в похмуру епоху 1980-х, у 1985 і 1988 роках відповідно. 1990-і вона присвятила написанню есе, перш ніж випустити 2001 року новий роман — Cüce (Карлик), ще один з її шедеврів, багатий чорним гумором. У романі Kalan (Решта), опублікованому 2011 року, розповідається про трагічні події в житті мультикультурних спільнот Стамбула, побачених очима космополітичної і бунтівної головної героїні Лахзен.

2002 року міжнародний ПЕН-клуб номінував Ербіль на Нобелівську премію з літератури, таким чином вона стала першою з турецьких письменників, номінованих у цій категорії.

Її твори перекладено англійською, французькою і німецькою мовами. 1979 року її обрано почесною членкинею Університету штату Айова.

• 1961: Hallaç / Чесальник вовни, збірка оповідань
• 1968: Gecede / Вночі, збірка оповідань
• 1971: Tuhaf Bir Kadın / Дивна жінка, роман
• 1977: Eski Sevgili / Колишня кохана, збірка оповідань
• 1985: Karanlığın Günü / День темряви, роман
• 1988: Mektup Aşkları / Любовні листи, роман
• 1998: Zihin Kuşları / Птахи думок, есе
• 2001: Cüce / Карлик, роман
• 2005: Üç Başlı Ejderha / Триголовий дракон, роман
• 2011: Kalan / Залишенці, роман
• 2013: Tuhaf Bir Erkek / Дивний чоловік, роман

• Модернізм у турецькій літературі

• Schweissgut K. Individuum und Gesellschaft in der Türkei: Leylâ Erbils Roman Tuhaf Bir Kadin. Berlin: Schwarz, 1999
• Göbenli M. Zeitgenössische türkische Frauenliteratur: eine vergleichende Literaturanalyse ausgewählter Werke von Leylâ Erbil, Füruzan, Pinar Kür und Aysel Özakin. Berlin: Schwarz K., 2003