Леонтій Грицан

Леонтій Герасимович Грицан народився у селі Нова Мощаниця нині Здолбунівського району Рівненської області у селянській сім'ї у 1897 р. Батьки Герасим та Марія були малоземельними господарями. Існує думка, що Леонтій не отримав жодної базової освіти. Л.Шугаєва, автор статті «Народные православные харизматы. Истоки и особенности вероучения православного харазматического религиозного объединения леонтиевцев» повідомляє наступне: «Його племінниця, Любов Дмитрівна Грицан, у розмові з автором статті розповідала, що Леонтій з дитинства виділявся серед однодітків незвичайними здібностями, зокрема даром зцілення. Оскільки читати він навчився рано (хоча писати так і не навчився), почав читати Біблію та інші богослужбові книги. Ми хочемо акцентувати увагу на тому, що якихось змістовних досліджень з приводу діяльності Леонтія нами не виявлено».[1]

Останнє твердження важко назвати вірним, оскільки відомо принаймні про одне ґрунтовне дослідження, автором якого був монах Венедикт (Лимар) «Дві сторони однієї медалі, або мисливці за благодаттю» / монах Венедикт (Лимар). — Рівне, 2007. — с. 164., не враховуючи два томи підчищеного життєпису та листів Леонтія, опублікованих нещодавно його прихильниками.

У 1916 році Леонтій раптом вирішив піти з дому, сказавши матері, що його ніби-то хтось кудись кличе. Через два-три місяці він повернувся додому в одежі схожій на підрясник з хрестом на грудях, хоча у монахи його ніхто не постригав. Після цього, всупереч волі місцевого священника, Леонтій почав «лікувати» людей у своєму селі, розказувати місцевим мешканцям їх минуле та майбутнє. Перестав вживати м'ясо. Після 1921 року почав звершувати паломництва в Почаївську Лавру, проживав там місяцями та ніс послушання. Теоретично, як послушник, він міг у цей час відвідувати вечірні заняття, але достовірна інформація про це відсутня.[2]

По­ступово біля Леонтія утворилося коло шанувальників, що постійно розросталося. Для них він встановив особливі правила життя і поведінки. Ще за життя Леон­тія його діяльність зустріча­ла неоднозначну оцінку в се­редовищі православного на­роду, парафіяльного духовен­ства і чернецтва Лаври. Деякі сучасники свід­чать, що вони знали Леонтія як людину високо морально­го життя. З іншого боку, мають місце протилежні свідчення.[3]

Свідки його проповідей згадували, що під час читання у храмі Євангелія або співу Херувимської пісні Леонтію ставало особливо недобре.[2]

При цьому він міг на собі носити хрест і навіть панагію, що є відмінною ознакою виключно архієрейського достоїнства.[4]

Державу, що утискувала релігію, Грицан уособлював із сатаною. Леонтій закликав не працювати в колгоспах на «сатану», не брати державні документи і не ставити печатки, оскільки це «печать сатани». Закликав у проповідях не брати участь у виборах. Особливо активно Леонтій закликав не відвідувати культурно-освітні заклади: клуби, кіно, театр, які теж, на його думку, були «сатанинськими», не пускати дітей до школи, кидати все і йти ходити за ним. Леонтіївці забороняли багатодітним сім'ям отримувати грошову допомогу від держави. Зареєстровані випадки відмови.[5]

Стан духовного життя своїх сучасників він оцінював дуже критично і вважав, що воно перебуває в занепаді. Головні причини цього він бачив у відсутності належного навчання народу місцевим парафіяльним духовенством, недбалому ставленні до виконання пастирських обов'язків, занепаді духовного життя серед чернецтва. Нерідко він викривав недоліки духовенства, також мали місце непорозуміння між ним і деякими старцями свято-Успенської Почаївської Лаври з приводу його діяльності.[6]

У житії преподобного Кукші одеського згадується, що той «рішуче та суворо викривав помилки мандрівного „пророка“ Леонтія, а деяким його прихильникам допомагав повернутися у лоно Матері Церкви».[7]

Про себе Леонтій говорив наступне у листах: «Господь послал дар мне, а я шлю его вам. Храните и дорожите»; «Не я вам говорю эти слова, но говорит Господь. Тот, кто отважится приблизиться ко мне по-настоящему, — умягчится и обновится…, получит радость». Тобто Леонтій вважав себе пророком, посланцем Божим, котрому Бог відкриває істинний шлях до спасіння.[5]

Поступово біля мандрівника утворювалося коло шанувальників, що постійно розросталося. Для них він встановив особливі правила життя і поведінки. Як свідчать архівні джерела, для леонтіївців було характерним особливе вшанування чернецтва й обряду покаяння, харчові заборони, а саме — абсолютна заборона вживати м'ясо, утримання від шлюбу і подружнього життя, що видавалося за вияв істинного благочестя і святості.[5]

Леонтій створив свою систему проповідників: Він обрав 12 послідовників, яких назвав «апостолами», і благословив їх на проповідь. Ці проповідники були не централізовані та не мають чітко інструктованої єрархії.[5]

Характерною ознакою закритості течії прихильників Леонтія є те, що вони усіляко уникають відкритих дискусій щодо численних свідчень про звальний гріх, який начебто мав місце в середовищі його послідовників та «апостолів». Ймовірно, ставка робиться на те, що з плином часу свідків діяльності Леотія або їх родичів, які скептично ставляться до його духовних дарів, просто не залишиться, а отже тягар доказу зворотьнього відпаде по причині відсутності живих очевидців. Ось лише один із багатьох епізодів, що був детально описаний у книжці «Із мертвих ідолів пада на землю тлін. Леонтій та леонтіївці»[2]: "19 травня 2001 року […] на другий день після богословської конференції, що відбувалася в Городоцькому монастирі Рівненської області[…] до Почаївської Лаври приїхали люди з Рівненщини. Вони були дуже стурбовані і шукали владику Августина. Владика вийшов до них. «Оскільки ви керуючий конференцією, що відбулася вчора, ми хочемо вам подати деякі точні факти за Леонтія», — звернулися люди до владики. Владика запросив на розмову представників лаврської братії. Всі зібралися на привратні в прийомній келії № 4. Тут були присутні архієпископ Августин, архієпископ Сергій, схіархимандрит Димитрій, архімандрит Нафанаїл, ректор Почаївської Духовної Семінарії протоієрей Олег Плаксій, інспектор семінарії ієромонах Платон, ієромонах Іосиф. З Рівненської області були присутні Віра Володимирівна Душена, Максим Ігнатович Васюк, Катерина Ігнатівна Степанюк. Пізніше з цими людьми розмовляв намісник Лаври єпископ Володимир та протоієрей Олексій Никитюк, секретар Володимир-Волинської єпархії. Передаємо точний зміст розповіді людей, в яких дома відбулася вказана нижче подія з Леонтієм. Розповідає жителька с. Підліски Гощанського району Рівненської області К. І. Степанюк:

- Було це приблизно в 1940 році. Пішли до церкви. Там був Леонтій, благословляв людей, вчив як треба правильно хреститися. Перед цим люди казали, що Леонтій був в гостях у нашого церковного старости, туди сходились люди почути слово Боже, взяти благословення у Леонтія. […]

Владика Августин запитав:

- Кажуть, що хтось з кимось лягав спати?

Відповідь Катерини: «Було, але то дівчина була така собі. А він старенький загненький, може він хотів їй розуму дати? Мили йому ноги; по тому він і сказав постелити йому чисту постіль. Я постелила і Леонтій ліг спати з дівчиною, котру звали Надія Поліщук. Але я не знаю, що там могло між ними бути, бо він такий старенький, а вона дівчина молода, грубіянка, — може в неї розуму не було, то він хотів їй розум і вставити.

Владика у відповідь: „Тут всі серйозні люди, ось і ікони. А чи не могло показатися таке?“

Відповідь: „Для чого? Показатися не могло“.

- Хто може підтвердити сказане? Ви теж бачили? — звернувся владика до М. І. Власюка.

- Це було в моїй хаті. Мені тоді було років 12. Який це був рік? Певно, 1944, бо я з 1932 року.

- Ви все добре пам'ятаєте? — було запитання владики.

- Все добре пам'ятаю. Це було в моїй хаті, в якій я й зараз живу. Катерина моя рідна сестра, їй в той час було 18 років. Ввечері, коли люди порозходились, Леонтій залишився з дівчатами, сів на ліжко. Миска була велика, мили ноги йому, потім тією водою повмивалися всі дівчата. Сестра моя, Катерина, на прохання Леонтія постелила нову постіль, де він ліг спати з Надією Поліщук. Спали до ранку. Вранці поснідали і порозходились.» (ст 25-26)[2]

У 1945 р. Леонтія заарештовано й засуджено Рівненським військовим трибуналом за «антирадянську діяльність» на п'ять років. У 1954 р. Грицана арештовують удруге. Цього разу Рівненський обласний суд знову ж таки за антирадянську діяльність виніс вирок — десять років в'язниці у виправно-трудових таборах. Покарання Леонтій Грицан відбував у поселенні Явас Зубополянського району Мордовської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. Друге ув'язнення не було тривалим оскільки тогочасні суспільно-політичні зміни в Радянському Союзі ознаменували період «відлиги». У січні 1956 р. мандрівний проповідник вийшов достроково на волю.

У квітні 1958 р. в офіційному часописі Рівненського обкому комуністичної партії газеті «Червоний прапор» побачила світ стаття Тищенка "Що приховується під назвою «Істинно-православна церква» або сектою «Леотіївців». Наприкінці того ж місяця колегія з кримінальних справ Рівненського обласного суду засудила Леонтія Грицана на 10 років ув'язнення і 5 років поразки у громадянських правах із забороною після відбуття покарання проживати на території УРСР. У радянських концентраційних таборах Мордовії Леонтій Грицан відбув усі десять років ув'язнення.

Через п'ять років після звільнення з в'язниці Леонтій Грицан помер.

Ще за життя радянські органи влади пристально стежили за діяльністю «леонтіївців». "Особливе занепокоєння викликав факт їх активного релігійного впливу на дітей. При цьому приводився приклад, як у жовтні 1972 року жителька с. Солотвин Бердичівського району Житомирської області привела своїх двох дочок до проповідника Леонтія, якого називали єпископом і який проживав у с Нова Мощаниця Рівненської області [ЦДАВО. Ф.4648, оп. 5, ед.хр. 330, л.8]. Леонтій здійснив над дітьми обряд постригу їх у монахині. Після цього чотирнадцятирічні учениці восьмого класу відмовилися вчитися у школі, вживати їжу. Вони заявили: «Ми пізнали Бога і будемо ходити до Його школи, Його Церкву; тільки Церква та Євангеліє дають нам дійсні знання, тільки вони святі та правдиві, а все інше — обман».[1]

Після смерті Леонтія почався процес поділу поглядів у ставленні до його особи і практики християнського життя, що згодом перейшов у протистояння в церковному середовищі. Багато в чому цьому сприяла активна діяльність його послідовників, що відокремлювалися від церковних зібрань для особливих повчань про моральне життя, де, зокрема, велася мова про утримування від споживання м'яса і утримування від шлюбу і подружнього життя, що видавалося за вияв істинного благочестя і святості.[6]

Сам Леонтій до останньої хвилини свого життя не поривав з православ'ям. Православна ж Церква лише обмежувалася окремими зауваженнями на адресу своїх опонентів. Можливо, загроза втрати значної кількості парафіян є тим вагомим фактором, яким пояснюється відсутність реакції священноначалія на деколи відверто опозиційні рухи в лоні Церкви.[8]

Одночасно професор богослов'я Київської Духовної академії та семінарії (КДАіС) автор декількох робіт з сектознавства в одній із своїх статей пише наступне: «Те, що Леонтій Грицан був в дуже глибокій прелесті, сумніву не підлягає. Його послідовники — це типова містична секта, яких у XVII столітті було масса, і які відпучковалися від безпопівських форм старообрядницства.»[9]

В своєму авторефераті дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук «Православне сектантство в Україні: суспільно-духовні витоки, особливості трансформації» Шугаєва Людмила Михайлівна пише: "Що стосується інокентіївців і леонтіївців, то у них відсутній прямий зв'язок з христовір'ям, але ті почесті, які надаються Інокентію і Леонтію, свідчать про те, що вони фактично обожествляються своїми послідовниками. Біблійного Христа послідовники цих учень вважають одним із людей, в якого втілився святий дух. Тому його євангельські об'явлення не вважають для себе обов'язковими. Головним джерелом віровчення для них є об'явлення їх власних харизматичних лідерів..[8]

У міру віддалення від часу його смерті, у середовищі послідовників Леонтія зростала пошана до нього і визрівало усвідомлення, що він був людиною незвичайної, особливої святості. Сучасний рух послідовників Леонтія у своєму ставленні до ідей Леонтія, його практики є неоднорідним, тому що по-різному ними сприймається його особистість.[6]

Листи, які надсилав Леонтій зі свого заслання послідовникам, бережно зберігаються послідовниками та вважаються святими. Земля з його могили прочанами, які приїжджають сюди для поклоніння, вважається цілющою. Відбувається ритуальне прикладання до пам'ятника прочан, з метою зцілення, практика вигнання нечестивого з хворих священиками, які вважають себе послідовниками Леонтія. Усе це свідчить про те, що постать Леонтія містифікується.[5]

Теперішні послідовники Леонтія розділяються між собою за ступенем його шанування. Одні вважають, що він був дуже благочестивою людиною, шанують його за старця, який володів дарами зцілень, і оскільки він помер у мирі з Церквою, то за нього, безумовно, необхідно молитися і поминати його за церковним богослужінням.[6]

Інші шанують його за великого святого старця, пропагують його вчення про заборону на споживання м'ясної їжі, небажаності вступу в шлюб і обов'язкового стримування від подружнього життя через близький кінець світу.[6]

Нарешті, треті сповідують найбільш крайні погляди, вважаючи Леонтія за Бога Саваофа. У цих послідовників існує впевненість, що саме вони зберегли в непошкодженому вигляді спадкоємність вчення і практики свого вчителя в повному вигляді. Вони шанують його зображення так само, як Спасителя, навіть поміщають його фотографію у храмах, у вівтарях порядз святими іконами. Дехто вважає Леонтія за пророка Іллю чи когось з інших пророків.[6]

Для двох останніх груп характерне усвідомлення себе, на відміну від інших справжніми, повноцінними віруючими, що неминуче пов'язано зі звеличуванням себе і відокремленням від інших православних.[6]

На сьогоднішній день протоєрей Миколай Данилюк з Рогачівської церкви (УПЦ МП) клопочеться про канонізацію і перезаховання Леонтія. Ідею священика Миколая підтримував і Корецький жіночий монастир (УПЦ МП) в особі настоятельки Наталії, але після її смерті настрої в монастирі змінилися на кардинально протилежні. Проти перезаховання і канонізації Леонтія виступають представники Почаївської лаври.[5]

Досить поширеними серед леонтіївців є світлини засновника руху. Грицан висилав свої фотографії своїм духовним дітям, коли був в ув'язненні. Зокрема, прихильники руху ставлять їх до іконостасу і моляться перед ними. Серед прихильників Леонтія зараз на Рівненщині розповсюджується книжечка-тріяничок. З одного боку її зображені православний хрест і підпис «Спаси и сохрани» і з текстом 90-ого псалма, а всередині, замість традиційного зображення Спасителя, Божої Матері та Святого, у центрі — Леонтій, а з боків — Херувима та Кирил.[5]

За благословенням Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Володимира 18 травня 2001 року в Свято-Миколаївському жіночому монастирі у с. Городку Рівненської єпархії відбулося розширене засідання Синодальної Богословської Комісії УПЦ, на якому, зокрема, обговорювалося питання діяльності Леонтія і його послідовників. У роботі Богословської комісії, крім її членів, брали участь архієреї, ректори духовних навчальних закладів, секретарі єпархіальних управлінь, намісники, настоятелі і настоятельниці монастирів, єпархіальні і монастирські духівники Української Православної Церкви.

У результаті продовження широкої дискусії, що почалася на попередньому засіданні комісії 5 жовтня 2000 року, були з'ясовані і виявлені основні причини виникнення цього явища, головні положення повчань і практики послідовників Леонтія[6].

• Леонтіївці // Українська Релігієзнавча Енциклопедія