Липовиця

У селі потоки Менчилка та Липовицький впадають у річку Чечву. На однойменних потоках розташовані водоспади Казарка (2,5 м) та Нова Казарка (5 м).

Село розташоване у вузьких видолинках Карпат на висоті 750 і вище метрів над рівнем моря.

Від райцентру Рожнятів Липовиця віддалена на 30 км (на південь) і сполучена лише однією дорогою, вимощеною втрамбованим камінням, землею і залишками старого асфальту, яка проходить вздовж уривчастої і стрімкої гірської річки Чечва.

Орган місцевої влади — Липовицька сільська рада.

Населення села становить 1635 осіб (дані на осінь 2008 року).

Липовиця являє собою класичне карпатське село, у якому обійстя горнуться одне до одного лише вздовж центральної вулиці; в інших місцях вони незалежно розсідаються на пагорбах.

Хати переважно дерев'яні, хоча в останні роки (1980—2000-і) з'явилося чимало кам'яниць, зокрема, й модерних.

Перша письмова згадка про село датується 1592 роком.

Назва села, як стверджують народні перекази, імовірно походить, від первинного місця села, розташованого в долині стрімкої Чечви під крислатими липами.

У 1648 році жителі села брали активну участь у народному повстанні, за що їх очікувала кривава розправа після відходу Хмельницького[1].

Документально підтвердженим є факт народного виступу липовчан у 1672 році супроти місцевого польського поміщика, тоді селяни підпалили панський будинок й усмиряти їх прибув спеціальний каральний загін польського війська.

У 1939 році в селі проживало 1300 мешканців (1265 українців, 10 поляків, 25 євреїв)[2].

Після включення до складу СРСР у повоєнний період у селі було зорганізовано спеціалізований на тваринництві колгосп «Карпати», який з огляду на безземельність Липовиці і відтак дороговизну кормів, що підвозилися здалеку, не був рентабельним, і тому з лібралізацією економіки на поч. 1990-х рр. (вже за незалежності) припинив своє функціонування.

Ще з 1970-х рр. багато липовчан, як і жителі решти Західної України, виїжджали на заробітки, зокрема, на будівництва, лісозаготівлю й підприємства Сибіру. З 1990-х рр. чимало липовчан мігрували на заробітки за кордон (переважно Західна Європа).

Як раніше, так і тепер Липовиця славиться розвитком підсобних промислів, особливо решетарством. Виготовлення решіт і сит є потомственним заняттям липовчан, що володіють особливою його технологією — без застосування цвяхів і клею, використовуючи лише дерево (смерекові дощечки) і личчя.

На початку 1920-х рр. на околиці Липовиці організували невелику решетарську майстерню і прийомний пункт, куди односельчани зносили свої вироби. Звідти їх поширювали по різних регіонах Польщі та далі за кордон.

Хоча технологія виробництва сит і решіт у Липовиці з плином часу змінилася мало, проте в селі залишився лише один професіонал старосвітського ремесла.

Найстаріше липовецьке решето, зроблене в класичному стилі віком понад 100 років зберігається в шкільному музеї. Саме тут, у місцевій школі, для бажаючих започаткувати нову сімейну традицію організували гурток, яким керує п. Ярослав Дранчук.

Технологічна простота виготовлення решіт посприяла масовості ремесла і в наш час. За словами місцевого жителя п. Ярослава Горблянського, липовчани в домашніх умовах протягом лише одного тижня у пік сезону виробляють понад 15 тисяч незамінних у господарстві і дотепер пристроїв для просівання борошна і круп[3].

Юний липовицький решетар

• Михайлишин Микола Ярославович (1992—2015) — капітан Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

• Котови (пам'ятка природи)
• Слобушниця (заповідне урочище)
• Козарка — нова

• Крайній Іван Бізнес–диво у решеті. Вироблене у гірській Липовиці нехитре начиння для просівання борошна і круп знаходить збут навіть у Китаї та інших далеких країнах // «Україна Молода», № 221 за 22 листопада 2008 року.
• Lipowica // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1884. — Т. V. — S. 284. (пол.)