Любарці

Найдавніші археологічні пам'ятки на території Любарець датуються IV—III тис. до н. е. В урочищі Хвощувате було знайдено рештки посуду доби міді. Довкола села розташовано чимало скіфських курганів. Найбільше їх — біля північно-західної околиці. Курган «Глушевська могила» віднесено до списку об'єктів національної спадщини[2]. У києво-руську добу тут було засноване городище (межа Х-ХІ століть) як елемент оборонної лінії від кочового Степу. Нині рештки цього поселення можна віднайти поблизу північно-західної околиці села. Мало округлу форму, 23 метри в діаметрі, з усіх боків було оточене ровом.

Перше відоме відображення Любарців на мапі. Загальна карта України Гійома Боплана, 1648 р.

Уперше в письмових джерелах і на нинішньому місці під назвою Любарів село згадується 1622 року.

За козаччини Любарці належали до Першої сотні Переяславського полку Війська Запорозького.[3]

За описом Київського намісництва 1781 року село відносилось до Переяславського повіту даного намісництва і у ньому нараховувалось 300 хат виборних козаків, козаків підпомічників, посполитих та підсусідків. Також у селі жив один шляхтич, чотири різночинці, та два духівники[4]

За книгою Київського намісництва 1787 року у Любарцях проживали 891 душа. Було у володінні різного звання «казених людей» і козаків та власників — Колезького асесора Житкова, бунчукового товариша Христофора Константиновича, полкового осавула Івана Глоби, колезького асесора Михайла Концевича. Є на мапі 1787 року.[5]

З ліквідацією Київського намісництва село, як і увесь Переяславський повіт, перейшло до складу Полтавської губернії.

За даними 1859 р. значиться як власницьке, казенне і козацьке, розташоване на березі р. Альта, дворів 219, жителів 2545. У січні 1869 р. при Михайлівській[6] церкві відкрита благочинна бібліотека, якою завідував священик Лев Кепа—Овдієнко. Бібліотека мала журнали, книги переважно релігійного змісту. У XVIII ст. збудована дерев'яна церква. 1863 р. вона мала 60 десятин землі, 183 крб. прибутку.

До революції 1917 р. в селі господарювали пани Лихотинські, які мали 250 десятин землі. Революційну роботу в селі проводив А. М. Гопкало, котрий навчався в Київському ун-ті св. Володимира. Через нього та інших товаришів з Києва до села потрапляли листівки із закликом скинути панське ярмо. Їх розповсюджували місцеві жителі Дикий та Осляка. Функції шпигуна виконував сільський священик, який доносив усе в поліцію. За його сигналом було арештовано А. М. Гопкала і відправлено в Сибір. За кошти земства в селі була збудована земська школа, а держава спорудила церковно—приходську школу. Три вчителі навчали 60 учнів. За переказами старожилів, на початку ХХ століття тут проживало вже 9 тисяч мешканців. Проте документи перепису 1926 року називають іншу цифру — 5363 жителі.

1917 р. А. М. Гопкало повернувся із заслання. За його ініціативою та підтримці Матвія Прасола, Михайла Заболотного, Евгена Коваленка відкрито хату—читальню, організовано драмгурток. 1924 р. створено товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ) «Шлях», його заснували Карпо та Григорій Грицаї, Кузьма Король, Данило Коломієць. Того ж року артіль придбала трактор. Першим трактористом був Евген Коваленко.

У 1920-х роках Любарці входили до Рогозівського району Київської округи УРСР.

З кінця 20-х років розпочалася колективізація. У Любарцях 1930 року було утворено 4 колгоспи — «12-річчя Жовтня», «Імені Другої п'ятирічки», «Червона Зірка» та «Імені Д. З. Мануїльського». Дотепер любаряни так називають частини села. Значного удару завдав голодомор 1932—1933 років. За офіційними даними, від голоду померли 86 мешканців села. Однак реальна кількість загиблих є значно більшою і може сягати 500—800.

Чорною сторінкою в житті села стала Німецько-радянська війна. Нацистська окупація почалася 21 вересня 1941 року. За час окупації було закатовано 13 чоловік, вивезено до Німеччини 28, спалено 116 хат. На фронтах загинуло 435 любарян та тарасівчан. У братських могилах на території сільської ради поховано 113 воїнів. У останні дні окупації були спалені приміщення школи та 1128 хат . Окупація закінчилася 21 вересня 1943 року. Цей день нині відзначається як День села.

По закінченні окупації розпочалася відбудова та перехід до мирного життя. Вже навесні 1944 року комсомольська організація колгоспу імені 12-річчя Жовтня на чолі з секретарем Оленою Гопкало виступила ініціатором відродження руху українських буряківниць-п'ятисотенниць[7] Станом на 1 січня 1945 р. у селі 3 крупорушки, 2 вітряки, олійниця. Восени 1950 р. колгоспи були об'єднані в одну артіль «Шлях до комунізму». На її базі в 1963 році виник радгосп «Любарецький» молочно-овочевого напрямку.

Церква в селі Любарці

Хрест в селі Любарці

1 грудня 1991 року мешканці Любарець абсолютною більшістю підтримали Акт проголошення незалежності України. У 1997 радгосп був реорганізований у сільськогосподарський кооператив (нині — СТОВ «Любарецьке»). Зараз у селі діють Михайлівська церква, Будинок культури, загальноосвітня школа, дитсадок «Сонечко», лікарня. Більшість вулиць села освітлюються у темний час доби.

У Любарцях до 2020 року діяла сільська рада, якій підпорядковане було також село Тарасівка. Кількісний склад ради з 2015 року — 14 депутатів, що обиралися за мажоритарною системою відносної більшості. З осені 2020 року село входить до складу Бориспільської міської громади (орган місцевого мсавоврядування — Бориспільська міська рада)

Головами сільської ради з часу відновлення незалежності України були:

• 1992—2010 (з перервами) Донець Юрій Іванович (переобраний на чергових виборах 31 березня 2002 та повторних 11 червня 2006);
• жовтень 2010 — квітень 2016: Коломієць Микола Іванович (обраний на чергових виборах 31 жовтня 2010 та переобраний 25 жовтня 2015);
• квітень — грудень 2016: Гопкало Ольга Григорівна (в.о.);
• грудень 2016 — листопад 2020: Сидоренко Володимир Васильович (обраний на позачергових виборах 4 грудня 2016 року);

У зміні чисельності населення Любарець простежуються дві тенденції: швидке зростання до початку XX століття, та зменшення у ХХ столітті. До причин зменшення чисельності можна віднести:

• Виїзд жителів до Сибіру через безземелля
• Події воєн 1914—1921 років
• Голодомори
• Німецько-радянська війна
• Репресії
• Зниження народжуваності
• Виїзд жителів до міста

У ХХІ столітті населення поступово зростає за рахунок міграції. За оцінкою 2013 року, населення Любарець разом з с. Тарасівкою становить 3006 осіб, з них зареєстрованих на території сільської ради — 2572 особи. Природний приріст залишається від'ємним — за 2013 рік зареєстровано 12 народжень та 43 смерті.[8]

За переписом 2001 року у Любарцях рідною мовою визнали[9]:

• українську мову — 98,06 %
• російську мову — 1,94 %