Лівицький Микола Андрійович
Мико́ла Андрі́йович Ліви́цький (9 [22] січня 1907, Жмеринка — 8 грудня 1989, Філадельфія) — український громадський та політичний діяч, журналіст, Президент УНР в екзилі (1967–1989), .
| Микола Андрійович Лівицький | |
|---|---|
 Микола Андрійович Лівицький | |
 3-й Президент УНР в екзилі  | |
| 22 березня 1967 — 8 грудня 1989 | |
| Попередник | Степан Витвицький |
| Наступник | Плав'юк Микола Васильович |
| Народився |
9 (22) січня 1907 Жмеринка, Подільска губернія, Російська імперія (нині Україна) |
| Помер |
8 грудня 1989 (82 роки) Філадельфія, США |
| Похований | Цвинтар святого Андрія |
| Відомий як | політик, журналіст |
| Громадянство | |
| Національність | українець |
| Освіта | Женевський університет |
| Батько | Лівицький Андрій Миколайович |
| Мати | Лівицька Марія Варфоломіївна |
| У шлюбі з | Гельга Лівицька |
| Нагороди |
 «Воєнний хрест» (УНР) |
Біографія
Народився в дворянській родині[1] у м. Жмеринка, нині Вінницька область, Україна, тоді Вінницький повіт, Подільська губернія, Російська імперія. Син Андрія Лівицького.
Навчався в 1-й Українській школі ім. Шевченка Києва.
1920 року разом з батьком — на той час головою Ради народних міністрів Української Народної Республіки — виїхав за кордон. Середню освіту продовжив здобувати на матуральних курсах у Празі при Українській господарській академії. Закінчив Вищу торговельну школу у Варшаві, економіко-соціальний факультет Женевського університету, отримав ступінь магістра комерційних наук.
Був активістом студентського руху, обирався головою (першим) новоствореної студентської корпорації «Запоріжжя» у Варшаві. Брав участь у з'їздах Центрального союзу українського студентства, був одним з видавців часопису «Студентський голос» (1927—1928, Варшава).
У 1930-х роках у Варшаві та Женеві вивчав економіку та журналістику. У 1923—1939 роках був секретарем делегації уряду УНР при Лізі Націй. Спеціальний кореспондент журналу «Тризуб» у Женеві, керівник женевської філії Українського пресового бюро. 1932-го через адвоката Самуеля Підгірського пом'якшив обвинувачення Юрієві Косачу — перед тим йому дав вказівку розробити «План розбудови національного руху на Волині».
У 1938—1939 роках за дорученням уряду УНР в еміграції перебував у Карпатській Україні задля координації дій її уряду й адміністрації з екзильним урядом УНР.
У 1937—1942 роках — на дипломатичній роботі в країнах Європи. У роки Другої світової війни деякий час жив у Варшаві, а у 1942 році переїхав до Києва для налагодження там політичної роботи. Невдовзі потому був ув'язнений гестапо.
Один із засновників і керівників Українського національного державного союзу (УНДС): заступник голови (з 1946), голова УНДС (з 1951). У 1948—1950 очолював Спілку українських журналістів на чужині, згодом перебрав керівництво Українським Національно-Державним Союзом. Від 1949 — член виконавчого органу (уряду) Української Національної Ради, а з 1957 — голова (прем'єр) виконавчого органу і міністр закордонних справ.
Був редактором газети «Мета» Українського інформаційного бюро в Мюнхені (1954—1957).
Упродовж 1967—1989 — Президент УНР в екзилі. На посту президента УНР проявив себе більше як авторитарний діяч, що й спровокувало у 70-х роках конфлікт між партіями, які входили до УНРади. Конфлікт вдалося погасити після прийняття «Тимчасового закону», який дещо демократизував Державний центр УНР в екзилі.
Написав низку праць, у тому числі «Захід — Схід і проблематика поневолених Москвою націй» (1975), «ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками» (1984).
Похований на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.
Відзнаки
Нагороджений Хрестом Відродження — військовою відзнакою, запровадженою у 1977-му Урядом УНР в екзилі на честь 60-ліття організації збройних сил Української Народної Республіки (наказ № 46 від 14.8.1977, число нагороди — 1).[2][3]
Вшанування пам'яті
22 січня 2017 року на державному рівні в Україні відзначався ювілей — 110 років з дня народження Миколи Лівицького (1907—1989), громадського і політичного діяча, Президента Української Народної Республіки в екзилі.[4]
Примітки
- Лівицький Андрій. Листування (1919—1953 роки) / Упорядкув., вступ. ст., заг. ред. Я. Файзуліна. — Український інститут національної пам'яті. — Київ: Фенікс, 2019. — 688 с. ISBN 978-966-136-661-8
- Тинченко Ярослав. Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2. Процитовано 11 жовтня 2018.
- ЦДАВОУ. — Ф. 3235. — Оп. 1. — Спр. 1812. — Реєстр нагороджених Воєнним Хрестом
- Постанова Верховної Ради України від 22 грудня 2016 року № 1807-VIII «Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2017 році»
Література
- Біляїв Володимир. На неокраянім крилі… — Донецьк : Східний видавничий дім, 2003. — 348 с.
- Гупало Сергій. Кінець ковельського підпілля // Дзеркало тижня. — 2002. — Липень.
- Держ. Центр Укр. Нар. Республіки в екзилі. — Філадельфія; Київ; Вашингтон, 1993.
- Каравченко І. В. Юридична енциклопедія. — Т. 3. — Київ, 2001. — С. 486.
- Кучерук О. Лівицький Микола Андрійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 200. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.