Уряд Української Народної Республіки в екзилі

1. Петлюра Симон Васильович — 1921–1926 (гол. отаман);
2. Лівицький Андрій Миколайович — 1926–1954 (до 1944 — гол. отаман);
3. Витвицький Степан Порфирович — 1954–1965;
4. Довгаль Спиридон Микитович — 1966–1967 в.о.;
5. Лівицький Микола Андрійович — 1967–1989;
6. Плав'юк Микола Васильович — 1989–1992.

1. Лівицький Андрій Миколайович — 1920-1921
2. Пилипчук Пилип Каленикович — 1921–1922;
3. Лівицький Андрій Миколайович — 1922–1926,
4. Прокопович В'ячеслав Костянтинович — 1926–1939
5. Шульгин Олександр Якович — 1939–1940;
6. Прокопович В'ячеслав Костянтинович — 1940–1942;
7. Яковлів Андрій Іванович — 1944–1945;
8. Паньківський Костянтин Констянтинович — 1945–1948;
9. Мазепа Ісаак Прохорович — 1948–1952;
10. Баран Степан Іванович — 1952–1953;
11. Довгаль Спиридон Микитович — 1954;
12. Созонтів Симон Васильович — 1954–1957;
13. Лівицький Андрій Миколайович — 1957–1966;
14. Довгаль Спиридон Микитович — 1966–1967;
15. Фіґоль Атанас Іванович — 1967–1969;
16. Довгаль Спиридон Микитович — 1969–1972;
17. Федорончук Василь Лукинович — 1972–1974;
18. Леонтій Теофіл — 1974–1976;
19. Кедрин-Рудницький Іван — 1976–1978;
20. Леонтій Теофіл — 1978–1980;
21. Рудницький Ярослав — 1980–1989;
22. Самійленко Іван Матвійович — 1989–1992.

Під час другої світової війни уряд УНР не діяв, але Андрій Лівицький підписував документи як голова Директорії. Після закінчення війни реформовано склад уряду, до якого увійшли діячі деяких партій з Західної України й організованої громадськості з підрадянської України.

1. Багряний Іван Павлович — 1948—1952 (голова);
2. Багряний Іван Павлович — 1952—1954 (в.о.);
3. Бойдуник Осип — 1954—1955 (в.о.);
4. Ґловінський Євген Олексійович — 1955—1957 (в.о.);
5. Багряний Іван Павлович — 1957—1961 (голова);
6. Бойдуник Осип — 1961—1965 (голова);
7. Довгаль Спиридон Микитович — 1966—1967 (в.о.);
8. Маковецький Яків — 1967—1971;
9. Белей Петро — 1971—1972 (в.о.)[3][4][5];
10. Довгаль Спиридон Микитович — 1972—1975 (голова);
11. Кедрин-Рудницький Іван Іванович — 1976—1978 (в.о.);
12. Біляїв Володимир Іванович — 1979—1984;
13. Лимаренко Павло Данилович — 1984—1989;
14. Воскобійник Михайло Григорович — 1989—1992.

Місця розташування керівних органів ДЦ УНР: Тарнів (Польща) — 1921–23; Париж (Франція) — 1924–26; Варшава — 1926–39; Франція — 1940–44; Веймар, Бад-Кіссінген — 1944–46; Мюнхен (усі в ФРН) — 1946–76; Філадельфія (США) — 1976–92.

Уряд УНР в екзилі діяв через різні міністерства й установи. На внутрішню відтінку через опозицію деяких партій до політики екзильного уряду УНР йому не вдалося створити координаційного політичного осередку, а державний центр часто трактовано як окрему партію («уенерівці»). Труднощі середовища УНР почалися з підписання Варшавського договору (справа Галичини), згодом дійшла орієнтація на Польську республіку (члени уряду вважали це за «орієнтацію на Західну Европу»). Критиковано також ставлення уряду УНР до боротьби українців під Польською республікою, Королівством Румунія і Чехословацькою республікою, бо він толерував окупацію й обмежувався вимогами задоволення «потреб української меншості». Внутрішнім ресортом керували О. Саліковський, О. Лотоцький, після Другої Світової війни — М. Ветухів (1945–1948). Підпорою екзильного уряду УНР була Українська революційно-демократична партія (колишні есефи), яка давала більшість членів уряду. УСДРП до уряду УНР не входила, але лояльно ставилася до нього. Натомість УПСР під проводом М. Шаповала була рішуче проти екзильного уряду УНР. Те саме робили й гетьманці (Український Союз Хліборобів-Державників) та націоналісти (ОУН). Постава політичних угруповань Галичини, насамперед УНДО, зазнала еволюції від неґування (через Варшавський договір) до своєрідного толерування і навіть співпраці в конкретних політично-громадянських акціях.

Існування ДЦ УНР було символом продовження боротьби українського народу за свою національну незалежність. Центр всюди і за будь-яких обставин відстоював інтереси українського народу, проводив активну політичну і дипломатичну роботу, спрямовану на упорядкування внутрішнього життя українців на чужині, формував національну свідомість співвітчизників в Україні й поза її межами, координував національну, політичну, наукову, освітню, культурну діяльність українських осередків у світі. Діяльність центру була постійно діючою акцією боротьби української еміграції, яка звертала увагу цивілізованого світу на підневільний стан українського народу в СРСР і підтримувала в співгромадян невгасиму віру в перемогу і рішучість у боротьбі. ДЦ УНР виконав своє призначення, вписавши яскраві сторінки в історію українського народу.

Зовнішню діяльність здійснювали А. Ніковський, згодом О. Шульгин (до 1946). Спершу існували українські дипломатичні місії УНР в поодиноких країнах: К. Мацієвич — у Румунії, А. Лівицький — у Польщі, М. Словінський — у Чехо-Словаччині, Р. Смаль-Стоцький — у Німеччині, М. Василько — у Швейцарії, В. Мурський — у Туреччині, О. Шульгин — у Франції та ін. Остання проіснувала найдовше, інших було ліквідовано на початку 1920-х років. О. Шульгин, як голова місії УНР у Парижі, пізніше як міністр закордонних справ, утримував зв'язок з Ліґою Націй, протестуючи проти більшовицької окупації України і проти виступів радянської дипломатії чи проти терору та голоду в Україні. Державний центр УНР підготував проект про визнання уряду УНР на еміграції, цей проект кілька сенаторів на чолі з Д.Копеляном запропонували вищому законодавчому органові США. Підтримував тісні контакти з панєвропейським рухом, проводячи думку про належність України до європейської спільноти. Засудив політику Німеччини, Франції, Італії і Великої Британії щодо вирішення проблеми Карпатської України. У вересні 1939 уряд УНР на чолі з В.Прокоповичем у Парижі задекларував свою солідарність із західними демократичними державами, засудивши тоталітарні режими в нацистській Німеччині та СРСР. Деяку міжнародну діяльність виявляв уряд УНР через Українське Товариство для Ліґи Націй. Окремою ділянкою праці закордонної політики уряду УНР була організація співробітництва «підрадянських» народів — Прометейський рух, в якому, крім українців, брали участь представники Кавказу, Дону, Кубані, Криму, Туркестану.

1 вересня 1939 року уряд УНР в екзилі на чолі з В.Прокоповичем оголосив війну нацистській Німеччині[6].

Спеціальну увагу уряд УНР звертав на військовий ресорт (який очолювали ген. М.Безручко, В.Петрів, В.Сальський, М.Омелянович-Павленко), керуючи вишколом військових кадрів та організацією колишніх комбатантів. Деяке число старшин УНР працювали контрактовими офіцерами в польській армії. Для популяризації військової справи уряд УНР організував Українське Військово-Історичне Товариство, видавав журнал «Табор», «За Державність» та іншу літературу.

Офіційно Українська народно-революційна армія (Поліська Січ) з 1941 по 1944 підкорялася Уряду Української Народної Республіки в екзилі.

П'ята сесія, обкладинка

Громадсько-культурна діяльність екзильний уряд УНР налагоджував через співзвучні громадянські формації, що існували в різних країнах: Союз українських еміграційних організацій у Франції, Український центральний комітет у Польщі, Громадсько-допомоговий комітет укранських емігрантів у Румунії, Українське об'єднання в Чехо-Словаччині та ін., працю яких координувала Головна еміграційна рада (голова Шульгин)[7]. У Парижі 1926 року засновано Бібліотеку ім. С.Петлюри, яка зберігала архівні матеріали УНР.

1938 року уряд УНР заснував Українську могилянсько-мазепинську академію наук.

Заходами уряду УНР польський уряд заснував Український науковий інститут у Варшаві.

Неофіційним органом уряду УНР був тижневик «Тризуб» у Парижі (1925—1940), відновлений 1959 року. Українське інформаційне бюро після кожної сесії Ради УНР видавало матеріали і документи.