Лінійні кораблі типу «Кінг Джордж V» (1939)

До проектування лінкорів нового покоління британці приступили ще у 1928 році, тому що згідно з положень Вашингтонської морської угоди, нові лінкори можна було закласти тільки в 1931-му. Однак, у зв'язку з економічною кризою, британський уряд різко скоротив військові витрати. Як наслідок, у 1929 році британці припинили розробку нових лінкорів.[3]

Лондонський морський договір 1930 року продовжив заборону на будівництво нових лінкорів до кінця 1936-го. Утім у ряді країн знайшли способи, як обійти умови договору і розпочати будівництво великих артилерійських кораблів ще на початку 1930-х. Зважаючи на це, Британське Адміралтейство вирішило в 1933-му розпочати проектування нових лінкорів.[4]

Перші проекти передбачали створення кораблів зі швидкістю 23 вузли та водотоннажністю близько 35 тисяч тонн. Вони мали бути озброєні вісьмома гарматами калібру 381-мм або 406-мм, неуніверсальною артилерію калібру 152-мм в казематах і набором 120-мм або 102-мм зенітних гармат. Однак ці ідеї були дуже швидко відкинуті.[5]

Подальше проектування нових британських лінкорів було пов'язане з британською політикою щодо обмеження морських озброєнь. Британія наполягала, щоб провідні морські держави будували нові лінкори з водотоннажністю у межах 25 000—28 000 тонн та калібром артилерії не більше 305-мм. Тому британці розпочали проектування лінійних кораблів саме під ці параметри.[6] До 1935 року були підготовлені 4 варіанти майбутнього лінкора. Їх водотоннажність коливалася від 28 130 до 28 500 тонн, озброєння 8-10 305-мм гармат, швидкість в районі 23 вузлів. Усі ці проекти поступалися навіть французькому лінійному крейсеру «Дюнкерк», не говорячи уже про лінкори, які будувалися в США та Німеччині.[7] В результаті, британське Адміралтейство переконалося, що неможливо створити повноцінний лінкор з такою водотоннажністю. Тому в 1935 році було вирішено розробляти нові лінкори в рамках договірного ліміту 35000 тонн. Відділ кораблебудування Адміралтейства запропонував на вибір 11 варіантів нового лінкора. Їх швидкість коливалася від 23 до 30 вузлів, а озброєння включало 356-мм, або 381-мм, або 406-мм гармати головного калібру.[8] 20 вересня 1935-го Рада Адміралтейства вибрала для подальшої розробки проект 15-B. Він мав наступні параметри: швидкість 27 вузлів, головний броньовий пояс 356 мм і озброєння з дев'яти 381-мм гармат в трьох баштах. Однак британський уряд вважав, що скоро вдасться досягти домовленостей про обмеження калібру гармат на нових лінкорах до 356 мм, тому дав розпорядження переробити проект. 12 листопада 1935 року Адміралтейству був запропонований варіант 14-L, що мав 12 356-мм гармат і швидкість 28 вузлів. Допоміжним калібром повинні були стати 114-мм гармати в баштових артилерійських установках.[9]

У січні 1936 року на Раді Адміралтейства було запропоновано замінити 114-мм гармати на 133-мм, хоча проектування останніх ще навіть не починалося.[10][11] Таким чином, вийшов варіант 14-O, який окрім нових гармат допоміжного калібру мав на 1-1,5 вузла більшу швидкість. У цей момент з'ясувалося, що запропоновані англійцями обмеження по калібру артилерії лінкорів не отримали підтримку інших учасників переговорів.[12] Тому слід було очікувати появи іноземних кораблів з 381-мм і 406-мм гарматами, утім британський уряд вирішив все ж залишити ГК своїх нових лінкорів без зміни. З однієї сторони британці хотіли подати приклад іншим країнам, а з іншої — перехід на новий калібр відклав би закладення нових лінкорів на рік.

Згідно з проектом 14-O бронювання майбутнього лінкора було розраховане на захист від снарядів калібру 356 мм. Перегляд бронювання в сторону його посилення призвів до відмови від верхньої носової чотирьохгарматної башти на користь двохгарматної. Це було потрібно для компенсації збільшення ваги броні.[13] Остаточний варіант проекту отримав індекс 14-P.

21 квітня 1936 року британський парламент виділив кошти на виготовлення перших двох лінкорів проекту 14-P. Дане рішення викликало серйозні суперечки у військових і політичних колах. Так, У. Черчилль, що був тоді рядовим депутатом парламенту, у своєму відкритому листі від 1 серпня 1936-го, адресованому чиновникам з Адміралтейства, писав:

Якби я був на вашому місці, то ніщо не змусило би мене піддатися на прийняття 14-дюймовок. Адміралтейство потрапить в дурне становище, якщо вляпається в будівництво пари кораблів з 14-дюймовими гарматами, у той час як і Японія, і США візьмуться за 16-дюймові. Я подумав би про можливість відкласти закладення і надолужити упущені півроку під час будівництва. Жахлива ідея — будувати британські лінкори по 7 мільйонів фунтів, які не були б найсильнішими в світі! Як казав Фішер: «Британський флот завжди подорожує першим класом».

— Кофман В. Л. Лінійні кораблі типу «Кінг Джордж V»[14]

Офіційне замовлення на будівництво було видане 29 липня 1936 року, хоча проект на той час ще не був затверджений Адміралтейством. У жовтні наступного року британці вирішили будувати за проектом 14-P і наступні лінкори.[15] Таким чином вони хотіли виграти час і по-швидше ввести в стрій нові кораблі. Замовлення ще на три лінкори видали 16 листопада 1937-го.[16]

Адмірал Пітер Греттон (англ. Peter Gretton) після Другої світової війни так оцінив це рішення:

У світлі того, що сталося пізніше, я не можу погодитися з тим, що рішення будувати лінкори типу «Кінг Джордж V» було помилковим. Можливо, 5 кораблів і було забагато. Однак вони закрили дірку на короткий, але дуже важливий період, коли авіаносець ще не був здатний забезпечити власний захист. Я здригаюся від думки, що могло статися в 1940-му, якби флоту довелося покладатися тільки на «Нельсони», «Куін Елізабети» і «Ройял Соверени» як на головне джерело своєї сили. У 1945 році лінійний корабель був корисним доповненням до авіаносця. Але в 1940 році лінкор був надто важливий для оборони, іноді замінюючи авіаносець, Через те що у багатьох випадках, літаки не могли діяти ефективно.

— Сміт П. Захід володарки морів.[17]

Лінкори типу «Кінг Джордж V» мали корпус з гладкою палубою та майже прямокутним міделем (коефіцієнт повноти 0,99), але з досить гострими обводами (коефіцієнт повноти 0,59). Форма корпусу була максимально проста і технологічна.[18]

Фотографія лінкору «Енсон» під час плавання з високою швидкістю

Висота надводних бортів вигляділа явно недостатньою для корабля такого класу. Це було пов'язано з сумнівною вимогою Адміралтейства забезпечити вогонь прямо по носі при нульовому куті встановлення гармат. У результаті, ніс вийшов плоским, без вигинів, що значно покращувало морехідні якості корабля. Слід відзначити, що вимоги Адміралтейства були виконані чисто формально — вести вогонь таким чином все одно не рекомендувалося через можливість пошкодження палуби та розташованого під нею обладнання. Як наслідок лінкори вийшли досить «вологими» кораблями — під час плавання на повному ходу вода заливала носову вежу і забризкувала лінзи далекомірів.[19]

Корпус лінкора розділявся на 19 водонепроникних відсіків. При будівництві використовувалися в основному заклепувальні з'єднання. Зварювання у той час було ще мало розповсюджене у британському суднобудуванні, а ряд дослідів, проведених в 1930-х роках, дали британським фахівцям підстави вважати, що зварене з'єднання є менш міцним при вибухових навантаженнях. З використанням зварювання виконувалися лише найменш важливі частини корпусу та надбудови.[19]

Велика висота броньового пояса дозволяла забезпечити лінкорам типу «Кінг Джордж V» вельми високий запас бойової плавучості. У зв'язку з цим конструктори змогли зменшити метацентричну висоту і надати хитавиці корабля досить плавний характер, що відмінно позначилося на точності ведення вогню.[19] Остійність лінкорів перебувала на високому рівні, кут перекидання при непошкодженому борті перевищував 60 °. У підсумку, розробникам вдалося добитися ефективного поєднання бойових властивостей і остійності, тому кораблі цього типу вважалися відмінними гарматними платформами.[19]

У виборі енергетичної установки для нових лінкорів британські моряки проявили здоровий консерватизм. Хоча у 1931 році на есмінця типу A були встановлені котли, які виробляли пар з тиском у 35 атмосфер і температурою в 400 °C, але під час експлуатації з ними часто виникали проблеми. Вважаючи, що найбільш важливою характеристикою суднових машин є їх надійність, Адміралтейство вибрало проект силової установки, що володіла досить помірними параметрами пари.[20] Тиск у котлах становив 28,92 кгс/см² (28 атм.), а температура — 370 °C. Порівнюючи з лінійними кораблями інших країн, енергетична установка лінкорів типу «Кінг Джордж V» виглядала скромно, але разом з тим вона виявилася виключно надійною. До того ж, самі агрегати вдалося зробити відносно легкими. Уперше на лінкорах Королівського флоту був застосований блочно-ешелонний принцип компонування машинної установки. Чотири блоки механізмів, по одному на кожен вал, були повністю ізольовані один від одного. У кожен блок незалежно подавалися паливо, вода та масло.[21] До того ж, котельні та турбінні відділення по бортах чергувалися в шаховому порядку. Передбачалося, що всі агрегати зможуть працювати незалежно і навіть при дуже сильних пошкодженнях будуть залишатися функціональними як мінімум два машинно-котельні відділення. Розраховували навіть, що пар можна буде подавати з одного відділення в інше. На практиці це вимагало часу і повного збереження комунікацій між блоками.[21]

Пар виробляли 8 котлів «адміралтейського» типу. Пар з них подавався на турбіни з низькими оборотами, які були оснащені одноступінчастими редукторами. Освоїти виробництво ефективних двоступеневих редукторів британцям, на відміну від німців і американців, не вдалося.[21] Турбіни, у свою чергу, обертали чотири гвинти, діаметром 4,42 м кожен. Хоча герметизації силових установок приділялося велике значення і теоретично турбіни могли працювати навіть повністю перебуваючи під водою, дистанційного керування ними не передбачалося, внаслідок чого при повному затопленні машинних відділень контроль над турбінами втрачався.[21] Тим не менш, енергетична установка лінкорів типу «Кінг Джордж V» за рівнем надійності в цілому відповідала найкращим зразкам 1930-х років.[21]

Набагато гірше були справи з дальністю плавання. У проекті закладалася дальність 14 000 миль при швидкості 10 вузлів. Утім на практиці вона не досягала і половини цього значення. Конструктори під час проектування виходили з того, що при швидкості 10 вузлів буде витрачатися 2,4 тонни пального на годину. При цьому вони зовсім не врахували витрати палива на загальнокорабельні потреби, що становили 4 тони на годину під час руху і 1,7 тонни на стоянці. У результаті витрата палива на швидкості 10 вузлів становила 6,5 тонн на годину.[22]

Цей недолік був особливо помітний під час операцій на Тихому океані, коли британським лінкорам інколи доводилося приймати паливо з американських фрегатів. Під час експлуатації кораблів були зроблені певні зусилля для збільшення запасу палива, зокрема, стали використовуватися для його зберігання відсіки подвійного дна. Тим не менш, показники «британців» залишалися скромними, наприклад, після всіх переробок «Енсон» міг пройти 6100 миль при швидкості 10 вузлів і лише 2600 миль при 27 вузлах. Інші лінкори серії не могли дотягнути навіть до цих показників.[22]

Електроенергію для корабельних потреб виробляли 6 турбогенераторів, які отримували пар від головної енергетичної установки. Потужність кожного генератора становила 330 кВт. Для екстрених ситуацій призначалися два аварійні дизель-генератори такої ж потужності. При цьому їх запуск вимагав часу, а сумарна потужність втричі поступалася основним генераторам і не дозволяла забезпечити корабельні потреби в належній мірі.[22] Зокрема, не вистачало енергії для універсальної артилерії. Під час роботи резервної системи виникали перевантаження, які призводили до її виключення. Електроенергія на лінкорі подавалася по двох кільцевих магістралях, але їх перемикання при відмові в екстрених ситуаціях було досить складною справою.[22]

Бронювання лінкорів типу «Кінг Джордж V» стало подальшим розвитком американської системи бронювання кораблів «усе або нічого», уперше застосованої в Королівському флоті під час будівництва лінкорів типу «Нельсон».[23] Утім бронювання лінкорів «Кінг Джордж V» мало дуже суттєві відмінності. Розробники відмовилися від внутрішнього похилого розташування броньованого поясу, застосованого на «Нельсонах». По-перше, їх хвилювало те, що зовнішня обшивка могла бути пошкоджена навіть вогнем есмінців. По-друге, проведені в 1930-х роках дослідження показали, що при певних умовах снаряд може пройти всередину корабля без зустрічі з похилим броньованим поясом і розірватися в артилерійських погребах або машинному відділенні.[24]

На лінкорах «Кінг Джордж V» броньований пояс розміщувався ззовні обшивки. Його довжина становила 126,5 метрів і він повністю закривав артилерійські погреби та машинну установку, особливо з урахуванням того, що за цитаделлю були понижені ділянки поясу, які захищали артилерійські погреби від попадань на гострих курсових кутах. Висота поясу становила 7,16 метра, при нормальній водотоннажності, пояс ішов під воду на 3,66 метра.[25]

На відміну від багатьох лінкорів того часу, де застосовувалося вертикальне розташування цільних плит, «Кінг Джордж V» мав пояс, складений з трьох рядів плит, але скріплених дуже жорстко, за допомогою шипів і пазів.[26] При цьому, «Кінг Джордж V» мав найвищий броньовий пояс серед усіх тогочасних лінкорів. Британська броня відрізнялася високою якістю і перевершувала сучасну їй німецьку по опірності на 15-20 %.[27] Пояс міг захистити артилерійські погреби від влучання снарядів калібру 381 мм з відстані від 12300 м, а енергетичну установку — з відстані від 14300 м.[8] Його товщина коливалася від 381 мм в районі погребів до 356 мм в районі машинних відділень. Плити нижнього ряду клиноподібно тоншали до 140 і 114 мм відповідно. Пояс замикався траверзами, товщина яких варіювалася від 254 до 305 мм над броньованою палубою і до 51 мм під нею.[25] Міцною бронею було прикрито 70 % довжини корабля, що перевершувало показники будь-яких тогочасних лінкорів, окрім німецьких.[27]

Головна броньована палуба накладалася на верхній край броньованого поясу і закривала весь простір цитаделі, маючи товщину від 127 мм над машинним відділенням до 152 мм над артилерійськими погребами.[25] Палуба повинна була витримувати влучання 381-мм снарядів на дистанціях 27—31 км відповідно і 454-кг бронебійних бомб, скинутих з висот 3200—4500 м.[8] За межами цитаделі, на рівні з'єднання середнього і нижнього ряду броньованих плит поясу, розташовувалась нижня броньована палуба. Вона мала товщину від 64 до 127 мм в носі, і 114 мм — в кормі.[25]

При захисті артилерії головного калібру британці повернулися до розташування броньованих плит на артилерійських баштах без раціональних кутів нахилу, вважаючи, що в бою на великих дистанціях похила броня не дає переваг, але при цьому набагато складніша у виготовленні.[28] Вертикальна лобова плита башт мала товщину 324 мм, бічні плити — 174—224 мм, а задня плита — 174 мм. Дах захищала плита товщиною 149 мм.[25] Бронювання баштових барбетів було диференційованим і коливалося від 280 мм на тильних ділянках, до 343 мм на найбільш загрозливих, бічних. Захист універсальної артилерії лінкорів типу «Кінг Джордж V» виявився вкрай слабким — усього 25 мм.[29] Він не давав ніякого ефективного захисту і міг бути легко пробитий осколками великокаліберних снарядів.[30] Утім, подібна ситуація була характерна для більшості лінкорів побудованих у 1930-40-х роках.

Сумнівним нововведенням стала відмова від добре захищеної бойової рубки. Ґрунтуючись на досвіді Ютландської битви, британці прийшли до висновку, що вона являє собою дуже маленьку ціль, і немає сенсу витрачати на неї багато броні.[28] Також у британському флоті вважали, що при попаданні в рубку прилади керування все одно вийдуть з ладу, навіть без пробиття броні.[31] Через це броня рубка мала всього 76—114 мм вертикальної броні та 51 мм горизонтальної.[25] Такий захист був малоефективний навіть при потраплянні великих осколків.[28]

Розробка підводного захисту (ПТЗ) лінкорів типу «Кінг Джордж V» велася на основі результатів випробувань за програмою Job-74, що завершилася в 1936 році.[32] Пізніше з'ясувалося, що випробування були неповними та враховували лише вплив підводних вибухів на конкретний відсік, а не на всю конструкцію в цілому.[30]

ПТЗ лінкорів розраховувався на протистояння контактним і неконтактним підводним вибухам еквівалентним по потужності 454 кг тротилу.[33] Він був побудований за принципом «сендвіча». Зовнішній шар відсіків, розділених поздовжніми перегородками, повинен був залишатися порожнім і розсіювати силу вибуху. Середній шар заповнювався рідиною і мав розподіляти силу ударної хвилі на більшу площу. Нарешті, третій шар залишався порожнім і повинен був запобігати гідравлічному удару по броньованій перемичці.[30]

Загальна глибина ПТЗ була зовсім недостатньою для корабля такого класу і коливалася від 4,11 м на міделі, до 4 м в районі носових башт головного калібру і всього 3 м в районі кормової башти.[34] У той час лінкори інших країн мали значно кращий підводний захист: «Рішельє» — 7 м на міделі[35], «Південна Дакота» — 5,45 м,[36] «Бісмарк» — 5,5 м,[37] «Літторіо» — 7,22 м,[38] «Ямато» — 7,15 м.[39] Навіть французький важкий крейсер «Альжері», який мав утричі меншу водотоннажність отримав ПТЗ глибиною 5 метрів.[40]

До слабких місць підводного захисту також можна віднести невдале сполучення з бортом і броньованою палубою. Вище ПТЗ перебувала лише тонка перегородка зі звичайної кораблебудівної сталі, яка легко руйнувалася під час вибуху. У той час приміщення, що знаходилися вище не були ізольовані, тому вода могла вільно розтікалася по відсіках. Ще однією помилкою було використання при виготовленні ПТЗ заклепувальних з'єднань, які досить легко вибивалися вибуховою хвилею. В цілому підводний захист лінкорів типу «Кінг Джордж V» був незадовільний і не міг ефективно захистити корабель навіть від влучання однієї торпеди.[31][28]

Лінійні кораблі типу «Кінг Джордж V» спочатку не мали радіолокаційного обладнання. У 1941 році вони уперше отримали радари типу 279 — модернізовану версію 79Z. Від нього новий радар відрізнявся вбудованим пристроєм керування загороджувальним зенітним вогнем і здатністю виявляти повітряні цілі на відстані до 60 миль.[65] Пізніше радари типу 279 замінили на тип 281, який мав більшу дальністю виявлення цілей, і можливість керування вогнем як по повітряним, так і по морським цілям. Утім і вони були замінені на більш досконалі РЛС типу 285.[66] Усі ці станції працювали у метровому діапазоні.[64]

Для пошуку надводних цілей лінкори мали радари типу 271 і його вдосконалені версії — тип 272 і тип 273. Ближче до кінця війни британці почали оснащувати кораблі ще більш досконалими РЛС типу 293 і 277. Обидві станції працювали в дециметровому діапазоні і завдяки цьому могли виявляти навіть невеликі цілі.[64] Ще однією важливою перевагою цих станцій була можливість визначати висоту польоту повітряних цілей. Вогнем головного калібру управляли РЛС тип 284, а потім тип 277.[21] Слід зауважити, що за прямим призначенням ці радари використовувалися рідко. Британські моряки воліли застосовувати їх лише для пошуку цілей, а для точного наведення гармат використовували оптичні далекоміри. Так було і в бою «Дюк оф Йорка» проти «Шарнхорста», що проходив в умовах полярної ночі.[46]

Для управління вогнем зенітних автоматів «Пом-пом» використовувалися локатори типу 282 — по одному на кожен з 4 директорів, але на практиці їх ефективність була досить низькою.[21] До кінця війни кожен із лінкорів типу «Кінг Джордж V» ніс від 10 до 16 радарів різних типів.[64] Крім того, протягом 1941—1945 років, на кораблях серії була встановлена велика кількість радіопеленгаторів різних типів і детекторів попередження про радіолокаційне опромінення.[21] Важливою складовою радіоелектронного обладнання стали розпізнавальні пристрої «свій-чужий». Утім на британському флоті тоді панувало правило — екіпаж корабля не повинен відкривати вогонь, поки не пересвідчиться, що перед ним противник. Через це пристрої «свій-чужий» не встановлювали на артилерійські радари.

Під час розробки лінійних кораблів типу «Кінг Джордж V» планували, що екіпаж одного лінкора буде нараховувати 1409 осіб (70 офіцерів і 1339 старшин та матросів), у той же час екіпаж флагманського корабля становитиме 1543 особи (109 офіцерів і 1434 старшин та матросів). Фактично екіпаж був завжди більше проектного, в основному за рахунок обслуги легкої зенітної артилерії, установленої після будівництва кораблів. Утім подібна ситуація була характерна і для лінкорів інших країн. У 1941 році «Принц Уельський» мав екіпаж у складі 1521 людини. На «Кінг Джордж V» у 1944 році служили 1582 людини. Команди «Дюк оф Йорка», «Енсона» і «Хау» до 1945 року нараховували по 1556 чоловік.[67]

Велика Британія, проаналізувавши досвід бойового засовування лінкорів типу «Кінг Джордж V», розпочала у 1942 році їх модернізацію. В комплекс робіт по модернізації кораблів входили:

• Встановлення розмагнічувального пристрою;
• Встановлення гідролокатора;
• Встановлення системи дистанційного керування зенітними автоматами;
• Встановлення додаткових наглядових постів;
• Встановлення броні для захисту приміщень операторів РЛС, приводів кермувального пристрою і силових кабелів башт універсальної артилерії;
• Встановлення додаткових водонепроникних перегородок і облаштування водонепроникних шахт;
• Подовження мережі водовідливних насосів та встановлення переносних помп;
• Дублювання протипожежної системи;
• Установка аварійної освітлювальної мережі;
• Розміщення енергетичних агрегатів на ударостійких платформах;
• Дублювання силових приводів універсальної артилерії.[68]

Особливе значення під час війни надавали посиленню протиповітряної оборони лінкорів, так як практика чітко показала, що вона є недостатньою. Але ці заходи стримувалися нестачею зенітних гармат, оскільки «Пом-помів» не вистачало, а ліцензійне виробництво «Бофорсів» і «Ерліконів» почалося тільки під час війни. Велику повагу викликали автоматичні гармати «Бофорс» — британські моряки вважали їх удвічі ефективнішими, ніж «Пом-поми».[69]

«Кінг Джордж V» отримав у першій половині 1941 року один восьмиствольний та один четверний «Пом-поми», які були розміщені на дахах башт головного калібру, і 18 одноствольних «Ерліконів». До травня 1943-го число останніх збільшилося до 38. Навесні 1944 року встановили ще 3 восьмиствольних «Пом-поми», а четверний зняли. Заодно були демонтовані і 12 одноствольних «Ерліконів», із заміною їх на 6 двоствольних установок тієї ж марки. Крім того на лінкорі розмістили два четверних «Бофорси» американського виробництва.[56]

«Принц Уельський» отримав 2 восьмиствольних «Пом-поми», встановлених на дахах башт головного калібру, а також 7 одноствольних «Ерліконів» та 1 одноствольний «Бофорс» армійського виробництва з ручним керуванням.[56]

«Дюк оф Йорк» отримав 8 одноствольних «Ерліконів» навесні 1942-го, через рік їх кількість була збільшена до 26. Два із них у червні 1944-го замінили на спарені. З вересня 1944 року по березень 1945-го лінкор проходив капітальний ремонт, в ході якого, легке зенітне озброєння суттєво змінилося. На «Дюк оф Йорк» додали 2 восьмиствольних і 8 четверних «Пом-помів», 2 четверних «Бофорси», а кількість 20-мм гармат збільшили до 57 — 8 спарених і 41 одинарна.[56]

«Енсон» отримав влітку 1943-го 22 одностворльних «Ерлікони». Під час чергового ремонту, що завершився у березні 1945 року, на лінкор установили 2 восьмиствольних «Пом-поми» і 6 четверних «Бофорсів». Також на нього встановили 10 спарених «Ерліконів», а кількість одинарних 20-мілліметровок збільшили до 53.[56]

«Хау» отримав 22 одноствольних «Ерлікони» влітку 1943 року. До травня 1944-го, у результаті глибокої модернізації, на нього додатково установили 2 восьмиствольних «Пом-поми» і 2 четверних «Бофорси». Також з'явилися 4 спарених «Ерлікони», а кількість одинарних збільшилась до 34. Улітку 1945 року з Лінкора зняли усі одинарні «Ерлікони», а замість них установили 6 четверних «Пом-помів» та 18 одинарних «Бофорсів».[70]

Крім того кораблі регулярно проходили модернізацію радіоелектронного обладнання, яка була описана у розділі «Радіоелектронне обладнання».

Лінкори типу «Кінг Джордж V» створювалися в умовах поступового занепаду Британської імперії, коли вона вже не могла дозволити собі розкіш «двохдержавного» стандарту, тобто британський флот мав бути не лише найсильнішим у світі, а й перевершувати флоти двох наступних разом узятих держав. У цій ситуації була зроблена ставка на не надто потужний, але досить численний тип кораблів. Лінкори типу «Кінг Джордж V» стали найбільшою серією лінійних кораблів 1930-1940-х років.[101]

Порівняння тактико-технічний характеристик лінкорів побудованих у 1930-40-х роках[прим. 1]
Характеристики	«Кінг Джордж V»[29]	«Бісмарк»[102]	«Літторіо»[103]	«Рішелье»[104]	«Північна Кароліна»[105]	«Південна Дакота»[106]	«Айова»[107]	«Ямато»[108]
Держава	Велика Британія	Третій Рейх	Італія	Франція	США	США	США	Японія
Водотоннажність, стандартна/повна, т	36 727/42 076	41 700/50 900	40 724/45 236	37 832/44 708	37 486/44 379	37 970/44 519	48 425/57 540	63 200/72 810
Артилерія головного калібру	2×4 и 1×2 — 356-мм/45	4×2 — 380-мм/47	3×3 — 381-мм/50	2×4 — 380-мм/45	3×3 — 406-мм/45	3×3 — 406-мм/45	3×3 — 406-мм/50	3×3 — 460-мм/45
Артилерія допоміжного калібру	8×2 — 133-мм/50	6×2 — 150-мм/55, 8×2 — 105-мм/65	4×3 — 152-мм/55, 12×1 — 90-мм/50	3×3 — 152-мм/55, 6×2 — 100-мм/45	10×2 — 127-мм/38	8×2 — 127-мм/38[прим. 2]	10×2 — 127-мм/38	4×3 — 155-мм/60, 6×2 — 127-мм/40
Легка зенітна артилерія[прим. 3]	4×8 — 40-мм/40	8×2 — 37-мм, 12×1 — 20-мм	8×2 и 4×1 — 37-мм, 8×2 — 20-мм	4×2 — 37-мм	4×4 — 28-мм	7×4 — 28-мм, 16×1 — 20-мм	15×4 — 40-мм, 60×1 — 20-мм	8×3 — 25-мм
Бронювання бортів, мм.	356 — 381	320	70 + 280	330	305	310	307	410
Бронювання палуб, мм	25 + 127…152	50…80 + 80…95	45 + 90…162	150…170 + 40	37 + 140	37 + 146…154	37 + 153…179	35…50 + 200…230
Бронювання башт головного калібру, мм.	324 — 149	360 — 130	350 — 150	430 — 170	406 — 184	457 — 184	432 — 184	650 — 190
Бронювання бойової рубки, мм	76 — 114	220 — 350	260	340	406 — 373	406 — 373	440	до 500
Енергетична установка, к. с.	110 000	138 000	130 000	150 000	121 000	130 000	212 000	150 000
Максимальна швидкість, вузлів	28,5	29	30	31,5	27,5	27,5	32,5	27,5

До недоліків лінкорів типу «Кінг Джордж V» зазвичай відносять кілька помилок, яких припустилися ще на стадії проектування. Через необґрунтовані тактичні вимоги — вести вогонь прямо по курсу при нульових кутах піднесення гармат — дальність плавання лінкорів виявилася недостатньою, а морехідні якості — невисокими.[109]

Серйозні проблеми були і з підводним захистом. Усі розрахунки проектувальників виявилися неправильними. Глибина захисту вийшла недостатньою, а його конструкція — недосконалою. У результаті «Принц Уельський» практично втратив боєздатність вже після влучання в нього двох відносно малопотужних японських авіаторпед.[31] Посприяло цьому і невдале рішення щодо забезпечення корабля енергією.[110]

Якщо розглядати суто лінкорний комплекс, то «Кінг Джордж V» виглядає доволі скромно у порівнянні зі своїми сучасниками, насамперед через недалекоглядний вибір артилерійського озброєння.[111] Теоретично лінкори мали добре бронювання, але на практиці воно не забезпечувало ефективного захисту від 380-406-мм снарядів. Зони невразливості, тобто діапазони дистанцій, на яких вже не пробивається бортова броня, але ще не пробивається палубна були у лінкорів типу «Кінг Джордж V» дуже обмеженими. Фактично лише кораблі з явно слабшим озброєнням, як «Шарнхорст», не становили для лінкорів особливої загрози. У найбільш невигідному становищі британські лінкори перебували в порівнянні з лінкорами типу «Айова» та «Ямато».[112]

З іншого боку, усі сучасники британських лінкорів виявилися непогано захищеними від відносно легких британських снарядів і всі вони мали досить великі зони невразливості в бою проти лінкорів типу «Кінг Джордж V».[31] Тому теоретично британські лінкори потрапляли би у дуже невигідне становище, особливо на початку бою.[114]

Однак формальні розрахунки зон невразливості і реалії бойових дій помітно різнилися. На практиці, британські лінкори цього типу аж ніяк не виглядали явно слабшою стороною в боях з ворогом. Бойовий досвід показав, що табличні характеристики пробивання броні не мають вирішального значення під час бою.

Для лінкорів зі схемою захисту «все або нічого» більшість снарядів влучали в неброньовані частині корпусу, надбудови й гарматні установки. У бою «Бісмарка» з «Принцом Уельським» жоден зі снарядів обох сторін не влучив у головний броньовий пояс або головну броньову палубу. У другому бою з тим же лінкором і в битві «Дьюк оф Йорк» із «Шарнхорстом» німецькі кораблі були виведені з ладу без пробитих погребів і машин (за винятком випадкового влучання в гласис котельного відділення «Шарнхорста»). Тим не менш, обидва німецькі лінкори до кінця бою практично втратили хід, так що для «добивання» ворога британської 14-дюймовки цілком вистачало. У морському бою часів Другої світової війни стан систем керування стрільбою відігравало величезну, можливо навіть основну роль.

— Кофман В. Л. Лінійні кораблі типу «Кінг Джордж V»[114]

Кожна зброя ефективна лише тоді, коли її правильно застосовують. У цьому британські флотоводці Другої світової війни були в цілому на висоті.[115] Завдяки чому далеко не досконалі, але вміло застосовані лінкори типу «Кінг Джордж V» суттєво вплинули на війну на морі.

• All the world's battleships. 1906 to the present. — London: Conway Maritime Press, 1996. — ISBN 0-85177-691-4.
• Campbell J. Naval weapons of World War Two. — Annapolis, Maryland: Naval Institute Press, 1985. ISBN 0-87021-459-4.
• Robert O. Dulin, William H. Garzke. British, Soviet, French and Dutch Battleships of World War II. — London: Jane's Publishing Company, Ltd., 1980. — ISBN 0-7106-0078-X.
• Балакин С. А., Дашьян А. В. и др. Линкоры Второй мировой. Ударная сила флота. — М.: Коллекция, Яуза, ЭКСМО, 2006. — 256 c.: ил. — (Арсенал Коллекция). — 3000 экз. — ISBN 5-699-18891-6, ББК 68.54 Л59.
• Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — М., 1997.
• Михайлов А. А. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V» (1937—1958). — Самара: АНО «Истфлот», 2007. — ISBN 978-5-98830-022-9.
• Равен А., Робертс Д. Линейные корабли и линейные крейсеры британского Королевского флота. Выпуск 6. Линейные корабли Британского королевского флота типов King George V, Lion, Vanguard.