Лінійний корабель

Ліні́йний корабе́ль або скорочено лінко́р — великий броньований військовий корабель з головною батареєю, що складається з артилерії великих калібрів. Наприкінці ХІХ та на початку ХХ століть лінійні кораблі були найпотужнішим типом військових кораблів, і флот лінійних кораблів був життєво важливим для будь-якої нації, яка бажала зберігати контроль над морями.

Вогнева міць лінкора, продемонстрована USS Айова (бл. 1984 року). Вибух від залпу гармат спотворює поверхню океану.

Слово лінкор було вигадане близько 1794 року і є скороченням фрази корабель лінії битви, це домінуючий тип військового корабля у часи епохи вітрил.[1] Термін набув широкого вжитку наприкінці 1880 років для опису типу панцерників,[2] які теперішні історики описують, як пре-дредноути. У 1906 році, спуск на воду HMS Дредноут ознаменував собою революцію у підході до проектування лінкорів. Наступні проекти лінкорів, на які вплинув HMS Дредноут, були зараховані до типу «дредноутів».

Лінійні кораблі були символом військово-морського домінування і національної могутності, протягом десятиліть лінкори залишалися важливим фактором дипломатії та військової стратегії.[3] Глобальні перегони озброєнь у будівництві лінійних кораблів почалися у Європі, після публікації 1890 року Альфреда Тейєра Мехена Вплив морської сили на історію, 1660—1783.[4] Ці перегони озброєнь завершилися у вирішальній Цусімській битві 1905 року;[5][6] результати якої суттєво вплинули на проєктування HMS Дредноут.[7][8] Спуск на воду Дредноута в 1906 році розпочав нові перегони морських озброєнь, які, як прийнято вважати, стали непрямою причиною початку Першої світової війни.[9] Незважаючи на Морські Договори 1920-х і 1930-х років, які обмежили кількість лінійних кораблів, продовжилося залучення технічних інновацій у їх проєктуванні. І Союзники, і Країни Осі використовували лінійні кораблі протягом Другої світової війни.

Значення лінійних кораблів ставилося під сумнів, навіть у період їх популярності.[10] Незважаючи на величезні ресурси, витрачені на будівництво лінкорів, було всього декілька точкових зіткнень за їх участю. Навіть з їх надпотужними вогневою міццю і захистом, лінійні кораблі залишалися досить вразливими до значно менших, дешевших видів озброєння: спочатку це були торпеда і морська міна, та пізніше літак і ракетна зброя.[11] Постійне збільшення дистанції бойового зіткнення призвело до того, що авіаносець замінив собою лінійний корабель, як головний тип основних бойових кораблів протягом Другої світової війни, а останнім спущеним на воду лінкором був HMS Венгард у 1944 році. Лінійні кораблі були збережені у складі Військово-морських сил США протягом Холодної війни з метою забезпечення вогневої підтримки наземним силам до поки були виключені з переліку складу флоту у 2000-х роках.

Лінійний корабель (вітрильний)
«Наполеон» (1850 р.), перший паровий лінійний корабель

Лінійний корабель був великим, не броньованим дерев'яним вітрильним кораблем на якому розміщувалася батарея складом до 120 гладкоствольних гармат і карронад. Це була поступова еволюція основного проєкту який відноситься до XVІІ сторіччя, і, окрім збільшення у розмірах, він мало змінився в проміжку часу між прийняттям лінійної тактики на початку XVII сторіччя і кінцем епохи вітрильних лінкорів у 1830-х роках. З 1794 року, було прийнято (в першу чергу, не офіційно) альтернативний 'корабель бойової лінії' термін 'лінійний корабель' або 'лінкор'.[1]

Велика кількість гармат, що ведуть вогонь залпами означала, що вітрильний лінкор може знищити будь-якого дерев'яного супротивника, продірявивши його корпус, зваливши щоглу, зруйнувавши його такелаж, і вбивши його екіпаж. Тим не менш, ефективна дальність гармат була не більшою за кілька сотень метрів, тому тактика бою вітрильних кораблів частково, також, залежала від вітру.

Першою істотною зміною у концепції лінійного корабля було застосування парового двигуна як допоміжної рушійної установки. Енергія пари поступово починає використовуватися у військово-морському флоті в першій половині XIX століття, спочатку для малих суден та пізніше для фрегатів. Військово-морські сили Франції поставили паровий рушій у бойову лінію з 90-гарматним «Наполеоном» у 1850 році[12]— перший справжній паровий лінійний корабель.[13] Napoléon був озброєний як традиційний лінійний корабель, але його паровий двигун міг дозволити йому розвинути швидкість 12 вузлів (22 км/год), незалежно від наявності вітру: потенційно, вирішальна перевага у морському бою. Застосування парового рушія прискорило збільшення розмірів лінійних кораблів. Франція та Сполучене Королівство були єдиними країнами, які побудували флоти дерев'яних паро-гвинтових лінкорів, хоча декілька інших країн використовували невелику кількість гвинтових лінкорів, включаючи Російську імперію (9), Османську імперію (3), Швецію (2), Неаполь (1), Данію (1) та Австрію (1).[14][3]

Панцирники
Французький Глуар (1859 р.), перший океанський панцирник

Початок використання енергії пари був лише одним з багатьох технологічних проривів, які зробили революцію у проєктуванні військових кораблів у XIX столітті. Лінійні кораблі були перевершені панцерниками: рухаються за рахунок пари, захищені металевим панциром, і озброєні гарматами, які стріляють фугасними снарядами.

Вибухові снаряди

Гармати, які стріляють вибуховими або запалювальними снарядами становили серйозну загрозу для дерев'яних кораблів, і таке озброєння швидко набуло поширення після появи 8 дюймових гармат, як частини стандартного озброєння французьких та американських лінійних кораблів у 1841 році.[15] Під час Кримської війни, шість лінійних кораблів і два фрегати Російського Чорноморського флоту знищили сім османських фрегатів і три корвети за допомогою фугасних снарядів у Синопській битві 1853 року[16]. Пізніше, протягом війни, французькі броньовані плавучі батареї використали подібну зброю проти захисників у Кінбурнській битві.[17]

Незважаючи на це дерев'яні кораблі продовжували порівняно добре витримувати обстріли, як показала у 1866 році Битва біля Лісси, у якій сучасний австрійський паровий двопалубний SMS «Кайзер» пройшов крізь збентежене поле бою, протаранив Італійський панцерник і отримав 80 влучень від інших італійських панцерників,[18] більшість з яких були снарядами,[19] але, як мінімум, один був 300 фунтовим пострілом в упор. Незважаючи на втрату свого бушприта та фок-щогли, і займання, він знову був готовий до дій вже наступного дня[20].

Залізна броня і конструкція
HMS Ворріор, перший океанський лінійний корабель Королівського військово-морського флоту Великої Британії з обшитим залізом корпусом.

Розвиток високо вибухових снарядів зробив використання залізних броньових плит на військових кораблях необхідним. У 1859 році Франція спустила на воду Глуар, перший океанський панцерник. Він мав профіль лінійного корабля, обмеженого однією палубою з міркувань тоннажності. Хоча він був зроблений з дерева і покладався на вітрила у більшості мандрівок, Глуар був обладнаний гвинтом, і його дерев'яний корпус був захищений обшивкою з товстих залізних плит.[21] Глуар спонукав до подальшого пошуку інноваційних рішень для Королівського флоту, що було викликано прагненням запобігти здобуттю Францією технологічного лідерства.

Покращений панцерний фрегат HMS Ворріор був спущений на воду після Глуару лише через 14 місяців, і обидві нації приступили до реалізації програм будівництва нових панцерників і перебудови існуючих гвинтових лінійних кораблів у панцерні фрегати.[22] Після того, протягом двох років, Італія, Австрія, Іспанія і Росія також розпочали будівництво панцерників, таким чином, на момент відомого зіткнення між панцерниками USS Монітор і CSS Віргінія у Битві на рейді Гемптон-Роудс принаймні вісім країн мали у своєму розпорядженні панцерні кораблі.[3]

Французький Редутабль, перший лінкор, у якому сталь використана як основний матеріал при будівництві[23]

Військово-морські сили експериментували з розташуванням гармат, у турелі (як у USS Монітор), казематах чи барбетах, або з тараном як основною зброєю. З розвитком парових технологій, щогли були поступово вилучені з проєктів лінкорів. До середини 1870-х років сталь використовувалась, при будівництві, поряд з залізом та деревиною. Корабель французького флоту Редутабль, закладений у 1873 і спущений на воду у 1876 році, мав одночасно казематну і барбетну батареї, і став першим лінійним кораблем у світі збудованим зі сталі як основного матеріалу.[24]

Пре-дредноут
Пре-Дредноут лінкор USS Техас, збудований у 1892 році, був першим лінійним кораблем ВМС США. Фотохромний знімок бл. 1898 року.

Термін «лінкор» був офіційно прийнятим у Королівському Флоті під час перекласифікації 1892 року. Протягом 1890-х років спостерігалась тенденція до збільшення подібності між проектамии лінкорів, в результаті чого і постав тип кораблів, який пізніше став відомий як 'пре-дредноут'. Це були важко броньовані кораблі, озброєні змішаними батареями гармат у турелях, та без вітрил. Типовий панцерник першого класу ери пре-дредноутів мав водотоннажність від 15,000 до 17,000 тон, швидкість 16 вузлів (30 км/год), і озброєння з чотирьох 12-дюймових (305 мм) гармат у двох турелях на носі та на кормі з другорядними батареями змішаного калібру посередині уздовж всієї надбудови.[2] Раннім проектом із зовнішньою подібністю до пре-дредноутів був британський тип Девастейшн 1871 року.[25]

Повільні 12-дюймові (305 мм) головні гармати були основною зброєю для битви з однотипними кораблями. Допоміжні та другорядні батареї мали дві ролі. Проти великих кораблів, побутувала думка, що 'град вогню' від швидких другорядних озброєнь може відволікти ворожі гарматні розрахунки спричиняючи шкоду надбудові, і вони будуть більш ефективними проти менших кораблів, таких як крейсери. Менші гармати (12-фунтові та менші) були зарезервовані для захисту лінкора від загрози торпедної атаки збоку есмінців та міноносців.[26]

Початок епохи пре-дредноутів збігся з британським підтвердженням свого військово-морського панування. Протягом багатьох років перед тим, Британія сприймала своє морське панування як даність. Дорогі морські проєкти піддавались критиці політичних лідерів усіх схильностей.[3] Незважаючи на це, у 1888 році страх війни з Францією та нарощення потужностей російського флоту дали додатковий імпульс військово-морському будівництву, і Британський Акт Військово-морської Оборони 1889 року заклав оновлення флоту, включаючи вісім нових лінійних кораблів. Був закладений принцип, що британський флот має бути могутнішим за два наступні за ним узяті разом. Така політика була спрямована на те, щоб утримати Францію та Росію від будівництва більшої кількості лінкорів, але обидві країни, не зважаючи на це, продовжували збільшували свої флоти кількісно та кращими пре-дредноутами у 1890-х роках.[3]

Схема HMS Агамемнон (1908 р.), типовий пізній пре-дредноут

У останні роки ХІХ століття та перші роки ХХ, підйом у будівництві лінійних кораблів став перегонами озброєнь між Великою Британією і Німецькою імперією. Німецький морський закон 1890 і 1898 років авторизував флот з 38 лінкорів, життєво важливу загрозу балансу військово-морських сил.[3] Великою Британія відповіла продовженням суднобудування, але наприкінці епохи пре-дредноутів її панування на морі було суттєво послаблене. У 1883 році Сполучене Королівство мало 38 лінійних кораблів, вдвічі більше за Францію і майже стільки ж, як решта країн світу узятих разом. До 1897 року, лідерство Великої Британії стало набагато меншим через конкуренцію з боку Французької республіки, Німецької імперії та Російської імперії, а також розвитку флотів пре-дредноутів у Італії, США і Японській імперії.[27] Османська імперія, Іспанська імперія, Швеція, Данія, Норвегія, Нідерланди, Чилі і Бразилія мали другорядні флоти з броненосних крейсерів, панцерників берегової оборони чи моніторів.[28]

Пре-дредноут продовжували технічні інновації панцерників. Турелі, броньові листи і парові двигуни, все було покращене з роками і з'явились торпедні апарати. Невелика кількість проєктів, включаючи американський тип Кірсардж і тип Віргінія, проводили експерименти з усіма або частиною 8-дюймових допоміжних батарей розміщуючи їх на 12-дюймових головних. Результати були невтішні: фактори відбою та ефекти вибуху вилились у повну не можливість використання 8-дюймових батарей і неможливості тренування головного та допоміжного озброєння на різних цілях, що призвело до значних тактичних обмежень. Навіть якщо такі інноваційні проекти економили водотоннажність (головна причина їх створення), вони виявилися занадто громіздкими на практиці.[29]

Епоха Дредноутів

У 1906 році, Британський Королівський флот спустив на воду революційний HMS Дредноут. Створений, як результат тиску з боку Адмірала Сера Джона («Джекі») Фішера, HMS Дредноут зробив існуючі до того лінкори застарілими. Поєднуючи в собі принцип озброєння «тільки великі гармати» з десяти 12-дюймових (305 мм) гармат з безпрецедентною швидкістю (від парових турбінних двигунів) і захист, він змусив усі країни світу переоцінити програми будівництва лінкорів для своїх флотів. Поки Японія заклала лінкор типу «тільки великі гармати», Сатсума у 1904 році,[30] і дана концепція корабля широко обговорювалася декілька років, вона ще повинна була підтвердити себе в бою. Дредноут розпочав нові перегони озброєнь, в основному між Британією та Німеччиною, але також вплинув на увесь світ, оскільки новий тип військових кораблів став ключовим елементом могутності держав.

У епоху дредноутів технічний прогрес продовжувався швидкими темпами, з кардинальними змінами у озброєнні, броні та рушіях. Через 10 років після спуску на воду Дредноута, були побудовані значно потужніші кораблі, супер-дредноути.

Початок
Вітторіо Куніберті

У перші роки ХХ століття декілька країн по всьому світу експериментували з ідеєю нового типу лінійного корабля з уніфікованим озброєнням з дуже важких гармат.

Адмірал Вітторіо Куніберті, головний морський архітектор італійського військово-морського флоту, сформулював концепцію тільки великих гармат на лінійних кораблях в 1903 році. Коли Королівські військово-морські сили Італії не сприйняли його ідеї, Куніберті написав статтю у Джейн пропонуючи «ідеальний» майбутній лінійний корабель Британії, великий броньований корабель водотоннажністю 17,000 тон, озброєний винятково батареями одного головного калібру (дванадцять 12-дюймових (305 мм) гармат), оснащений 300 міліметровим (12 дюймів) броньовим поясом, і здатний розвивати швидкість до 24 вузлів (44 км/год).[31]

Російсько-Японська війна дала досвід експлуатації для підтвердження концепції 'тільки великих гармат'. У Жовтому морі та Тсушимі, пре-дредноути обмінювались залпами на дистанціях 7,600–12,000 ярдів (від 7 до 11 км), за межами дальності ураження другорядних батарей. Часто зазначалося, що ці зіткнення продемонстрували переваги 12-дюймових (305 мм) гармат над їхніми меншими колегами, проте деякі історики притримувались думки, що другорядні батареї були настільки ж важливі, як і великі.[3]

У Японії, першими закладеними кораблями проектів тільки великі гармати були два лінкори з вісьмома 12-дюймовими гарматами Програми 1903—1904 років. Однак було визнано, що проєкт має занадто тонку броню і вимагає істотного доопрацювання.[32] Фінансове навантаження Російсько-Японської війни і нестача поставок 12-дюймових гармат, які мали імпортуватися з Британії, означало, що ці кораблі були завершені зі змішаним озброєнням 10- та 12-дюймів. Проекти 1903—1904 років також зберегли традиційні потрійні парові двигуни.[33]

Попередній проєкт для корабля Імператорського флоту Японії Сатсума мав концепцію «тільки великі гармати».

Уже в 1904 році, Джекі Фішер був переконаний у необхідності швидких, потужних кораблів озброєних тільки великими гарматами. Якщо Тсушима вплинула на його думку, то вона тільки переконала його у необхідності стандартизувати 12-дюймові (305 мм) гармати.[3] Фішера турбували підводні човни і есмінці оснащені торпедами, які більшу дальність ураження ніж озброєння лінкорів, що робило швидкість нагальною необхідністю для великих кораблів.[3] Рішенням цієї проблеми він бачив своє ж творіння, Лінійний крейсер: легко броньований, але важко озброєний з восьма 12-дюймовими гарматами і здатністю розвивати швидкість до 25 вузлів (46 км/год) завдяки паровій турбіні.[34]

Те що Дредноут був спроектований у січні 1905 року, закладений у жовті і наближався до завершення до 1906 року мало підтвердити цю революційну технологію. Він ніс десять 12-дюймових гармат, мав 11-дюймовий броньовий пояс, і був першим великим кораблем з паровою турбіною як силовою установкою. Його гармати були розміщені у п'ятьох турелях; три на центральній лінії (одна спереду, дві позаду) і дві по боках, що давало йому вдвічі сильніший бортовий залп, ніж у будь-якого іншого корабля. Він зберіг декілька 12-фунтових (3-дюймових, 76 мм) швидкострільних гармат для боротьби з есмінцями та міноносцями. Його бронювання було достатньо важким для того щоб вести прямий бій з будь-яким іншим кораблем і, ймовірно перемогти.[35]

HMS Дредноут (1906)

Дредноут мав наступниками три лінійних крейсери типу Інвінсібл, їх будівництво було відкладене для застосування у їх проєктах досвіду набутого за рахунок Дредноуту. У той час, як Фішер хотів зробити Дредноут останнім лінкором Королівського Флоту,[3] проєкт виявився настільки вдалим, що йому не вдалося знайти достатньої підтримки для переходу до флоту лінійних крейсерів. Незважаючи на те, що корабель мав деякі проблеми (бокові турелі мали обмежені кути вогню і давали навантаження на корпус при повному бортовому залпі, і верхній край найтовщого броньового поясу знаходився нижче ватерлінії при повному навантаженні), Королівський Флот оперативно замовив ще шість кораблів подібних проєктів, таких як тип Беллерофон і тип Сен-Вінсент.

Американський проєкт, USS Південна Кароліна, прийнятий у 1905 році і закладений in грудні 1906 року, був іншим представником перших дредноутів, але він та його брат, USS Мічиган, не були спущені на воду до 1908 року. Обидва використовували потрійні двигуни і мали вище розташування головних батарей, порівняно з боковими турелями Дредноута. Таким чином вони отримали такий самий бортовий залп, незважаючи на вдвічі меншу кількість гармат.

Перегони озброєнь

У 1897 році, перед революцією конструкторської думки, викликаної появою HMS Дредноут, Королівський Флот мав 62 лінкори у строю або будівництві, на 26 більше ніж у Франції та на 50 більше ніж мала Німеччина.[27] У 1906 році, Королівський Флот став недосяжним з Дредноутом. Новий тип кораблів викликав перегони озброєнь з важливими стратегічними наслідками. Головні морські країни змагалися у будівництві власних дредноутів. Наявність сучасних лінкорів була не тільки життєво важливою для морських країн, але також, як ядерна зброя сьогодні, віддзеркалювала положення країни у світі.[3] Німеччина, Франція, Японія,[36] Італія, Австрія, та Сполучені Штати, усі розпочали свої програми будівництва дредноутів; поки Османська імперія, Аргентина, Російська імперія,[36] Бразилія, та Чилі замовили будівництво дредноутів на Британських та Американських корабельнях.

Перша світова війна

Лінійні кораблі, зокрема дредноути, були основною морською зброєю у часи Першої світової війни. У той же час було декілька серйозних викликів. Найбільші морські битви Першої світової війни, такі як Ютландська (31 травня 1916 р. — 1 червня 1916 р.), відбувалися за участю лінкорів та їх побратимів, лінійних крейсерів.[37]

Німецький Флот відкритого моря Протягом Першої світової війни

В силу географічних особливостей, Королівський Флот був в змозі, використовуючи свої флотилії лінкорів та лінійних крейсерів, запровадити сувору та успішну морську блокаду Німеччини і тримати менший Німецький флот замкненим у Північному морі: єдина вузька протока вела до Атлантичного океану і вона охоронялася Британськими військами.[38] Обидві сторони знали, що через більшу кількість Британських дредноутів, зіткнення флотів повним складом скоріше за все закінчиться перемогою Британців. Німецька стратегія полягала у тому, щоб спровокувати зіткнення на їх умовах: або спровокувати частину Великого Флоту на битву без підкріплень, або вступати у битву біля Німецької берегової лінії, де для вирівнювання шансів могли бути використані власні мінні поля, міноносці та підводні човни.[39] Німецькі підводні човни були здатні проходити крізь блокаду та влаштовувати рейди на торгові шляхи, але навіть не зважаючи на те, що вони потопили багато торгових суден, вони не мали змоги влаштувати ефективну блокаду Великої Британії — на відміну від Британської успішної лінкорної блокади Німеччини, яка стала основною причиною Німецького економічного колапсу у 1918 році. Королівський Флот з іншого боку, успішно запровадив тактику конвоїв для боротьби з Німецькою підводною блокадою і в кінцевому підсумку переміг її.[37]

Британський Великий Флот

Перші два роки війни можна було спостерігати постійні «зачистки» Північного моря лінкорами та лінійними крейсерами Королівського Флоту метою яких було переконатися у тому, що жоден німецький корабель не зможе увійти чи покинути його межі. Тільки декілька німецьких надводних кораблів, які уже перебували у морі, таких як відомий легкий крейсер Емден, були здатні вчиняти рейди на торгові шляхи. Навіть ті, яким вдавалось прорватися, переслідувалися лінійними крейсерами, як у Фолклендській битві, 7 грудня 1914 року. Результатами таких дій у Північному морі були такі битви, як Гельголандська бухта і Доггер банка і німецькі рейди на англійські узбережжя, всі з яких були спробами виманити частину кораблів Великого Флоту і перемогти його по частинах. 31 травня 1916 року ще одна спроба привернути увагу британських кораблів і нав'язати їм битву на німецьких умовах призвела до зіткнення флотів у Ютландській битві.[40] Німецький флот відступив на бази після двох не тривалих зіткнень з Британським флотом. Менш ніж через два місяці, німці знову спробували залучити частину Великого Флоту у битву. Що вилилось у битву 19 серпня 1916 року результати якої виявились неоднозначними. Це підкріпило німецьке рішення не брати участі у прямому зіткненні флотів.[41]

Ворспайт і Малайя біля Ютланду

На інших морських театрах бойових дій не було вирішальних запеклих битв. У Чорному морі, зіткнення між російськими та османськими лінкорами обмежувалися невеликими сутичками. У Балтійському морі, дії в основному обмежувалися рейдами на конвої, і розміщенням оборонних мінних загороджень; єдиним істотним зіткненням лінійних ескадр тут, була битва у Моонзунді, у якій Росія втратила один свій пре-дредноут. Адріатика була у деякому сенсі віддзеркаленням Північного моря: Австро-Угорський лінійний флот залишався оточений Британською та Французькою блокадою. І у Середземному морі, найважливішою операцією була підтримка висадки десанту у Галліполі.[42]

У вересні 1914 року, загроза для надводних кораблів яку несли німецькі U-боти була підтверджена вдалим нападом на британські крейсери, включаючи затоплення трьох британських панцерних крейсера німецьким підводним човном SM U-9 менш ніж за годину. Британський супер-дредноут HMS Одейшес незабаром відправився за ними, підірвався на міні закладеній німецьким U-ботом у жовтні 1914 року і затонув. Така загроза, яку німецькі U-боти представляли для британських дредноутів виявилась достатньою для того, щоб змусити Королівський Флот змінити його стратегію і тактику у Північному морі для зменшення ризику підводних атак.[43] Подальші близькі промахи від підводних атак на лінкори та втрати серед крейсерів призвели до зростаючого занепокоєння у Королівському Флоті про цінність лінкорів як таких.

Із продовженням війни, однак, виявилось що в той час коли підводні човни виявили свою неймовірну загрозу для старих пре-дредноутів, як показав приклад затоплення Месуді, який був застиглий у Дарданеллах британським підводним човном[44] і HMS Маджестик з HMS Тріумф які були торпедовані U-21, як і HMS Формідабл, HMS Корнволліс, HMS Британнія ітд., загроза, яку вони представляли для дредноутів, здебільшого, була надуманою. HMS Одейшес виявився єдиним дредноутом затопленим підводним човном у Першій світовій війні.[37] Він також був єдиним дредноутом, який підірвався на міні у Першій світовій війні.[джерело?] Хоча лінкори ніколи не передбачалися для боротьби з підводними човнами, був один випадок затоплення субмарини дредноутом. HMS Дредноут протаранив і затопив німецьку U-29 18 березня 1915 року на виході з Морі-Ферт.[37]

Затоплення SMS Святий Стефан, після того, як він був атакований італійськими торпедними катерами

Хоча втеча німецького флоту від переважаючої британської вогневої моці в Ютланді завдяки ефективним діям німецьких крейсерів та есмінців, які відволікали британські лінкори, німецька спроба розрахована на підводні атаки британського флоту провалилася.[45]

Міноносці мали деякі успіхи проти лінкорів у Першій світовій війні, дредноут SMS Святий Стефан Цісарсько-королівського військового флоту був потоплений італійськими торпедними катерами у червні 1918 року і затоплення британського пре-дредноута HMS Голіаф османським есмінцем Muavenet-i Milliye. Хоча у операціях великих флотів есмінці та міноносці зазвичай не мали можливості достатньо наблизитися до лінкорів для того щоб пошкодити їх. Єдиним лінкором, який затонув у флотській операції від вогню міноносця чи есмінця був застарілий німецький пре-дредноут SMS Поммерн. Він був затоплений есмінцем під час нічної частини Ютландської битви.

Німецький Флот відкритого моря, зі свого боку, був рішучий щодо того, щоб не вступати у відкритий бій з британцями без підтримки підводних човнів; а підводні човни, у свою чергу, більше були потрібні для рейдів на комунікаціях супротивника, тому флот залишався у портах переважну частину війни.[46]

Міжвоєнний період

Багато років Німеччина просто не мала лінійних кораблів. Перемир'я з Німеччиною вимагало роззброєння більшої частини Флоту відкритого моря і його інтернування у нейтральний порт; здебільшого через те що не вдалося знайти нейтральний порт кораблі залишилися під вартою у британському Скапа-Флоу, Шотландія. Версальський договір визначав, що кораблі повинні бути передані британцям. Натомість, більша частина з них була затоплені їхніми німецькими екіпажами 21 червня 1919 року, якраз перед підписанням договору. Договір також накладав обмеження на Німецький Флот, і також забороняв Німеччині будувати чи розпоряджатися будь-якими великими суднами.[47]

Профіль HMS Нельсон спущеного на воду 1927 року

У міжвоєнний період для лінкори стали об'єктом жорстких міжнародних обмежень покликаних запобігти початку нових дорогих перегонів озброєнь.[48]

У той час як переможці не були обмежені Версальським договором, більшість головних морських держав були обезкровлені після війни. Зіткнувшись з перспективою перегонів військово-морських озброєнь проти Сполученого Королівства і Японії, що, в свою чергу, могло призвести до війни на Тихому океані, Сполучені Штати наполягали на укладенні Вашингтонського морського договору 1922 року. Ця угода обмежувала кількість і розмір лінкорів, якими кожна велика держава може розпоряджатися, і вимагала від Британії прийняти паритет з США та розірвання британського союзу з Японією.[49] Вашингтонський договір породив ще ряд морських угод, включаючи першу Женевську морську конференцію (1927), перший Лондонський морський договір (1930), другу Женевську морську конференцію (1932), і нарешті другий Лондонський морський договір (1936), всі з яких встановлювали обмеження на основні військові кораблі. Ці угоди втратили свою актуальність 1 вересня 1939 року із початком Другої світової війни, але класифікація кораблів яка була погоджена, досі використовується.[50] Договірні обмеження означали, що у 1919—1939 рр. було спущено на воду менше лінкорів, ніж у 1905—1914 рр. Договори також вплинули на розвиток обмеживши максимальну тоннажність кораблів. Проекти, як запланований британський тип N3, перший американський тип Південна Дакота, і Японський тип Кіі — всі з яких продовжували традицію більших кораблів з більшими гарматами і товщею бронею — ніколи не зійшли з креслярської дошки. Ті проекти, які були спущені на воду протягом цього періоду можна характеризувати як договірні лінійні кораблі.[51]

Становлення повітряних сил
Навчальні стрільби, які потопили SMS Остфризланд (1909 р.), вересень 1921 року

Уже в 1914 році, британський адмірал Персі Скотт передбачив, що лінкори скоро будуть заміщені авіацією.[52] До кінця Першої світової війни, торпеда була успішно прийнята як озброєння літаків.[53] У 1921 році італійський генерал і повітряний теоретик Джуліо Дуе завершив надзвичайно впливовий трактат по стратегічних бомбуваннях під назвою Панування в повітрі, який передбачав панування повітряних сил над морськими.

У 1920-х роках, генерал Біллі Мітчел корпусу армійської авіації Сполучених Штатів, будучи упевненим, що повітряні сили зробили військо-морські сили в усьому світі застарілими, надав Конгресу доповідь про те, що «1,000 бомбардувальників можуть бути побудовані і експлуатуватися на кошти, що відповідають приблизно ціні одного лінкора» і, що ескадрилья цих бомбардувальників може потопити лінкор, роблячи це задля більш ефективного використання державних коштів.[54] Це розлютило ВМС США, проте Мітчелу було дозволено провести серії ретельних випробувань з ВМС і бомбардувальниками корпусу морської піхоти. У 1921 році він бомбив і потопив багато кораблів, включаючи «непотоплюваний» німецький лінкор часів Першої світової війни SMS Остфризланд і американський пре-дредноут USS Алабама.[55]

Хоча Мітчел вимагав «умов наближених до воєнного часу», затоплені кораблі були застарілими, нерухомими, беззахисними і не мали контролю ушкоджень. Затоплення Ostfriesland було виконане у порушення угоди, яка дозволяла інженерам флоту вивчати вплив різних боєприпасів: пілоти Мітчела проігнорували правила і затопили корабель протягом декількох хвилин скоординованої атаки. Цей випадок викликав ажіотаж і Мітчел заявив, що «Надводні кораблі не можуть існувати у зоні дії повітряних сил, що діють з наземних баз, і можуть їх атакувати.» Хоч і далекі від завершення, дослідження Мітчела мали значний вплив, оскільки вони відсунули лобістів лінійних кораблів проти морської авіації на задній план.[3] Контр-адмірал Вільям A. Моффетт використав зв'язки з громадськістю проти Мітчела задля просування у бік розширення програми будування авіаносців ВМС США, яка тільки зароджувалась.[56]

Переозброєння

Королівські ВМС, ВМС США, і Імперський флот Японії екстенсивно покращували та модернізували свої лінкори часів Першої світової війни протягом 1930-х років. Серед нових можливостей були підвищення висоти веж і стабілізатори для оптичних далекомірів (для контролю вогню), сильніше бронювання (особливо навколо турелей) для захисту від навісного вогню та повітряних бомбувань, і додаткові зенітні озброєння. Деякі британські кораблі отримали великі блоки надбудови на прізвисько «замок королеви Анни», наприклад HMS Королева Єлизавета і HMS Ворспайт, які буде використано у нових бойових вежах швидкого лінійного корабля типу Король Георг. Були додані зовнішні виступи для покращення плавучості і компенсації збільшення маси, а також поліпшення підводного захисту від мін і торпед. Японці перебудували усі свої лінкори з лінійними крейсерами під відмінну надбудову типу «Пагода», хоча Хіей отримав більш сучасний капітанський місток, який в подальшому вплине на нові лінкори типу Ямато. Виступи були вирівняні, включаючи масиви сталевих труб задля покращення підводного та вертикального захисту вздовж ватерлінії. США експериментували з ґратковими щоглами і пізніше з триногами, хоча після Перл-Гарбор корабля, які постраждали найбільше, такі як USS Західна Вірджинія і USS Каліфорнія були відновлені із схожим на їх наступників типу Айова виглядом (пізніше названим баштовими щоглами). На додачу до оптичного контролю вогню було запропоновано радар, який був надзвичайно ефективний у несприятливих погодних умовах і цілковитій темряві, а також поза зоною візуального контакту.[57]

Навіть коли стала зрозуміла загроза нової війни наприкінці 1930-х років, будівництво лінкорів не набуло рівня важливості, який воно мало у роки, що передували Першій світовій війні. «Будівні канікули» накладені морськими договорами означали, що будівні потужності корабелень по всьому світу були відносно зменшені, і стратегічна розстановка змінилась.

У Німеччині, було відкинуто амбітний проєкт морського переозброєння План "Z", на догоду стратегії підводної війни, підтримуваної лінійними крейсерами і лінкорами типу Бісмарк як рейдерами. У Британії найнагальнішою потребою була протиповітряна оборона і ескорт конвоїв для захисту цивільного населення від авіанальотів та голоду, і в план переозброєння входило будівництво п'яти лінкорів типу Король Георг. У Середземному морі флоти залишалися віддані використанню лінкорів. Франція мала намір побудувати шість лінкорів типу Дюнкерк і типу Рішельє, й італійці два кораблі типу Літторіо. Жоден флот не будував значну кількість авіаносців. США воліли витрачати обмежені кошти на авіаносці, до типу Південна Дакота. Японія, також надавши пріоритет авіаносцям, взялася за роботу над трьома мамонтами типу Ямато (хоча третій, Шинано, був пізніше завершений як авіаносець) і запланований четвертий був скасований.[11]

На початку громадянської війни в Іспанії, Іспанський флот складався лише з двох невеликих дредноутів, Іспанія і Хайме I. Іспанія (початкова назва Альфонс XIII), на той час знаходився у резерві на північно-західній морській базі Ель Ферроль, потрапив до рук націоналістів у липні 1936 року. Команда на борту Хайме I вбила своїх офіцерів, здійняла бунт, і приєдналася до Республіканського флоту. Таким чином кожна сторона отримала по одному лінкору; хоча, Республіканському флоту в основному бракувало досвідчених офіцерів. Іспанські лінійні кораблі в основному обмежувалися взаємними блокадами, обов'язками супроводу конвоїв, і береговими бомбардуваннями, майже не брали участі в прямій боротьбі проти інших надводних одиниць.[58] У квітні 1937 року Іспанія наштовхнулася на міну закладену дружніми силами і затонула з невеликими втратами серед екіпажу. У травні 1937 року Хайме Iбув пошкоджений авіанальотом націоналістів і сів на мілину. Корабель був змушений повернутися у порт для ремонту, де він знову отримав декілька влучень авіабомб. Було вирішено перегнати лінкор у більш захищений порт, але протягом транспортування він зазнав внутрішнього вибуху, який спричинив остаточну його втрату і смерть 300 людей. Декілька італійських і німецьких великих кораблів брали участь у запобіжній блокаді. 29 травня 1937 року два республіканські літаки спромоглися завдати бомбового удару по німецькому кишеньковому лінкору «Дойчланд» ззовні Ейвісси, спричинивши серйозні ушкодження і людські жертви. Адмірал Шеєр відповів двома днями пізніше обстрілом Альмерії, спричинивши великі руйнування, і результатом інциденту з Дойчланд означав кінець німецької та італійської підтримки режиму невтручання.[59]

Друга світова війна
Ямато протягом морських випробувань, жовтень 1941 року.
«Пенсильванія», головний корабель «Колорадо» і крейсери «Луїсвілл», «Портланд», і «Колумбія» у затоці Лінгаєн, Філіппіни, січень 1945 року

Німецький лінкор Шлезвіг-Гольштейн — застарілий пре-дредноут — розпочав Другу світову війну обстрілом польського гарнізону у Вестерплатте;[60] і остання капітуляція Японської імперії мала місце на борту лінкору флоту Сполучених Штатів USS Міссурі. Між цими двома подіями стало зрозуміло, що авіаносці стали новими основними кораблями флоту, а лінійні кораблі тепер грають допоміжну роль.

Лінійні кораблі брали участь у головних зіткненнях на Атлантичному, Тихоокеанському та Середземноморському театрах воєнних дій; у Атлантиці німці використовували свої лінкори, як незалежні рейдери. Тим не менш, зіткнення між лінкорами мало невелике стратегічне значення. Битва за Атлантику велася есмінцями і підводними човнами, а вирішальну роль у більшості битв між флотами на Тихому океані відігравали авіаносці.

У перший рік війни броньовані військові кораблі спростували прогноз, що літаки будуть домінувати у війні на морі. «Шарнхорст» і «Гнейзенау» застали зненацька і потопили авіаносець «Глоріус» біля західного узбережжя Норвегії у червні 1940 року.[61] Це зіткнення було останнім, коли авіаносець був потоплений надводною артилерією. Під час нападу на Мерс-ель-Кебір британські лінкори відкрили вогонь по французьких, які знаходилися у гавані біля Орану в Алжирі зі своїх важких гармат, і пізніше переслідували втечу французьких кораблів за допомогою палубної авіації своїх авіаносців.

Наступні роки війни неодноразово продемонстрували зрілість авіаносців як стратегічної морської зброї і їхній потенціал по відношенню до лінкорів. Британський повітряний напад на італійську військово-морську базу у Таранто потопив один італійський лінкор і пошкодив ще два. Ті самі торпедоносці Сордфіш відіграли вирішальну роль у потопленні німецького рейдера Бісмарк.

Лінкори Імператорського флоту Японії Ямато (1940 р.), як бачимо тут під авіаударом у 1945 році, і його брат-близнюк «Мусасі» (1940 р.) були найбільшими лінкорами в історії

7 грудня 1941 року японці розпочали раптовий напад на Перл-Гарбор. За короткий проміжок часу п'ять з восьми лінкорів США були потоплені або тонули, а решта пошкоджені. Американські авіаносці у цей час були у морі і уникли виявлення. Вони прийняли виклик і в кінцевому результаті змінили хід війни у Тихому океані. Затоплення британського лінійного корабля HMS Принц Уельський і його супровід, лінійний крейсер «Ріпалс», продемонстрували вразливість лінкорів до повітряних атак у морі без достатнього повітряного прикриття, вирішуючи суперечку розпочату Мітчелом у 1921 році. Обидва кораблі йшли повним ходом задля атаки на японський морський десант який висадився у Малайзії, коли їх перехопили японські бомбардувальники наземного базування і торпедоносці 10 грудня 1941 року.[62]

У більшості з вирішальних битв початкового етапу війни на Тихому океані, наприклад Коралове море і Мідвей, лінкори або не брали участі, або виконували роль супроводу авіаносців, які запускали, хвиля за хвилею, літаки задля атаки на відстань у сотні миль. У пізніших битвах на Тихому океані лінкори, головним чином, виконували роль вогневої підтримки для морського десанту і забезпечували протиповітряне прикриття, як супровід авіаносців. Навіть найбільші лінкори, з тих що коли-не-будь були збудовані, японський тип «Ямато», які несли батареї головного калібру з дев'яти 18-дюймових (46 см) гармат і були спроєктовані, як основна стратегічна зброя, не мали шансу показати свій потенціал у вирішальних діях лінкорів, які фігурували у японському передвоєнному плануванні.[63]

Останнім зіткненням лінійних кораблів у історії була битва в затоці Лейте, 25 жовтня 1944 року, у якій кількісно і технічно переважаюча група американських лінкорів знищила меншу групу японських лінкорів артилерійським вогнем після того, як вона вже була спустошена торпедними атаками есмінців. Усі, крім одного, американські лінкори, що брали участь у цій операції, були раніше потоплені під час атаки на Перл-Гарбор, а потім підняті і відремонтовані. Коли USS Міссісіпі зробив останній залп цієї битви (останній залп, зроблений лінкором проти іншого важкого корабля), це був «похоронний салют для добігаючої кінця епохи морських війн.»[64] У квітні 1945 року, під час битви за Окінаву, найпотужніший у світі лінійний корабель,[65] Ямато, був відправлений проти величезних сил США на самовбивчу місію і був потоплений переважаючим вогнем від палубної авіації авіаносців з усіх напрямків, втративши всі агрегати.

Холодна війна
Операція Перехрестя

Після другої світової війни декілька країн зберегли існуючі лінкори у складі своїх флотів, але вони вже не були стратегічно домінуючими військовими активами. Дійсно, скоро стало зрозуміло, що вони більше не виправдовують значних витрат на своє будівництво та утримання і після війни у стрій було введено лише один лінійний корабель, HMS Венгард. Під час війни стало очевидно, що зіткнення між лінкорами, як затока Лейте чи затоплення HMS Худ були, швидше, винятками з правил, а зі зростанням ролі авіації, дистанції зіткнень ставали дедалі більшими, роблячи важкі гармати недоречними. Бронювання лінійних кораблів також було недоречним перед обличчям ядерного удару, оскільки тактичні ракети з радіусом дії 100 кілометрів (60 миль) чи більше могли бути розміщені на радянських есмінцях типу «Бідовий» і підводних човнах проєкту 613. До кінця 1950-х років, малі класи суден, які раніше були незначними, тепер отримали можливість знищувати лінкори.

Решта лінкорів закінчували свій вік по-різному. «Арканзас» та «Нагато» були потоплені під час ядерних випробувань у операції Перехрестя в 1946 році. Обидва лінкори виявились стійкими до ядерних вибухів у повітрі, але вразливими до підводних ядерних вибухів.[66] Італійський «Джуліо Чезаре» був відданий Радянському Союзу як репарації і перейменований у «Новоросійськ»; він затонув підірвавшись на німецькій міні, що залишилася з війни у Чорному морі 29 жовтня 1955 року. Два лінкори типу «Андреа Доріа» були розібрані на злам у 1956 році.[67] Французький «Лоррейн» був розібраний на злам у 1954 році, «Рішельє» у 1968 році,[68] і «Жан Бар» у 1970 році.[69]

Чотири лінкори Об'єднаного Королівства типу «Кінг Джордж V», що пережили війну були розібрані на злам у 1957 році,[70] і «Венгард» пішов слідом за ними 1960 року.[71] Усі інші британські вцілілі лінійні кораблі були продані чи розібрані до 1949 року.[72] Радянські лінкори Марат був розібраний у 1953 році, Паризька комуна у 1957 році та Жовтнева революція (якому повернули його оригінальне ім'я, Гангут, з 1942 року)[73] у 1956-7 роках.[73] Бразильський Мінас Жерайс був розібраний у Генуї у 1953 році,[74] і його корабель-побратим Сан Паулу затонув під час шторму у Атлантиці на шляху на злам в Італії у 1951 році.[74]

Аргентина зберігала два свої кораблі типу Рівадавія до 1956 та Чилі зберігала Альміранте Латорре (попередньо HMS Канада) до 1959 року.[75] Турецький лінійний крейсер «Явуз Султан Селім» (попередньо «Гебен», спущений у 1911 році) був розібраний у 1976 році після того, як пропозиція продати його назад Німеччині була відхилена. Швеція мала декілька невеликих панцерників берегової оборони, один з яких, HMS Густав V, дожив до 1970 року.[76] Радянський Союз розібрав чотири великі недобудовані крейсери наприкінці 1950-х років, в той час коли плани будівництва декількох нових крейсерів типу Сталінград були полишені після смерті Йосипа Сталіна у 1953 році.[77] Три старі німецькі лінкори SMS Шлезвіґ-Гольштейн, SMS Шлісен, і SMS Гессен мали схожий кінець. Гессен був переданий Радянському Союзу і перейменований у Ціль. Він був розібраний у 1960 році. Шлезвіґ-Гольштейн був перейменований у Бородіно, і використовувався як корабель-ціль до 1960 року. Шлісен, також використовувався як корабель-ціль. Він був розібраний між 1952 та 1957 роками.[78]

USS Міссурі запускає ракету Томагавк під час операції «Буря в пустелі»

Лінкори типу «Айова» дістали нове призначення у ВМС США як кораблі вогневої підтримки. Радар і електронна система керування вогнем сприяли підвищенню точності ведення вогню. США відновили усі чотири лінкори типу Айова для участі у Корейській війні і USS Нью Джерсі для Війни у В'єтнамі. Вони переважно використовувалися для обстрілів узбережжя, Нью Джерсі здійснив близько 6,000 пострілів 16 дюймових снарядів і понад 14,000 пострілів 5 дюймових снарядів під час свого турне на лінію вогню,[79] у сім разів більше пострілів по берегових цілях у В'єтнамі, ніж він зробив за час Другої світової війни.[80]

Як частину зусиль секретаря ВМС Джона Лемана по будівництву флоту у 600 кораблів у 1980-х роках, і у відповідь на спуск на воду Кірова Радянським Союзом, Сполучені Штати відновили всі чотири лінкори типу Айова. У ряді випадків, лінкори виконували роль кораблів підтримки у авіаносних ударних з'єднаннях, або вели власні лінійні ударні з'єднання. Вони були модернізовані для того, щоб нести Томагавки, і Нью Джерсі використовувався для бомбардувань Лівану у 1983 та 1984 роках, поки USS Міссурі та USS Вісконсин вели вогонь своїми 16 дюймовими (406 мм) гарматами по наземних цілях і здійснювали ракетні пуски під час війни в Перській затоці у 1991 році. Вісконсін слугував як TLAM координатор ударів для Перської затоки, направляючи послідовність запусків, які ознаменували початок операції Буря в Пустелі, випустивши всього 24 TLAM-и протягом двох перших днів кампанії. Основною загрозою для лінкорів були Іракські берегові ракетні батареї; Міссурі отримав постріли двома іракськими шовкопрядами, один з яких промахнувся а інший був перехоплений британським есмінцем HMS Глочестер.[81]

Сучасність
Американський USS Техас (1912 р.) являє собою єдиний екземпляр лінкора-дредноута, який зберігся до наших днів.

Усі чотири лінкора типу Айова були списані на початку 1990-х років, що робить їх останніми лінкорами, які бачили дійсну військову службу. USS Айова та USS Вісконсин підтримувались у стані, з якого їх можна швидко відновити як кораблі вогневої підтримки, очікуючи на появу нового кращого корабля вогневої підтримки. Ці два останні лінкори було нарешті виключено з переліку складу флоту США у 2006 році.[82][83][84] Військовий Баланс та Російський Закордонний військовий огляд стверджують, що ВМС США досі рахує один лінкор у резерві (Військово-морський неактивний флот/Резерв 2-ї черги) у 2010 році.[85][86] У корпусі морської піхоти США побутує думка, що сучасні надводні засоби вогневої підтримки та ракетні програми не здатні забезпечити адекватну вогневу підтримку для висадки десанту чи берегових операцій.[87][88]

Зі списанням останнього лінійного корабля типу Айова, у строю не залишилося жодного лінкора в ніякому флоті у світі. Частина збереглась як кораблі-музеї, які знаходяться на плаву або в сухому доку. США мають для показу вісім лінкорів: Массачусеттс, Північна Кароліна, Алабама, Айова, Нью Джерсі, Міссурі, Вісконсин та Техас. Міссурі та Нью Джерсі тепер є музеями у Перл-Гарборі та Камден, Нью Джерсі, відповідно. Айова в даний час демонструється з освітньою метою на набережній Лос-Анджелесу у Сан Педро, Каліфорнія. Вісконсин був видалений з переліку складу флоту у 2006 році і тепер служить у вигляді музею у Норфолку.[89] Массачусетс, особливістю якого є те, що він не мав жодних людських втрат поки ніс активну службу, отримав Battleship Cove морський музей у Фолл-Рівер (Массачусетс) у 1965 році.[90] Техас, перший лінкор перетворений на музей, є частиною експозиції San Jacinto Battleground State Historic Site, коло Х'юстона. Норт Керолайна представлена у Вілмінгтон (Північна Кароліна). Алабама представлена у Мобіл (Алабама). Єдиний інший лінкор 20-го сторіччя, який виставляється, це японський пре-дредноут Мікаса.

Зважаючи на географію, Айова, Міссурі та Вісконсин єдині кораблі-музеї, що не знаходяться у однойменних штатах.

Стратегія і доктрина

Доктрина

Лінійні кораблі були втіленням війни на морі. Для Альфреда Тейєра Мехена і його послідовників, сильний військово-морський флот мав життєво важливе значення для успіху нації, а також контроль над морями мав життєво важливе значення для проєкції сили, як на землі, так і за морями. Теорія Мехена, описана у Вплив морської сили на історію, 1660—1783 1890 року, визначала роль лінійного корабля у тому, щоб очистити моря від ворога.[91] У той час, як завдання супроводу, блокади, і рейдів покладалися на використання крейсерів чи менших кораблів, присутність лінкорів становила потенційну загрозу будь-якому конвою, який супроводжувався будь-якими кораблями меншими за них. (Ця концепція стала відомою як «Наявний флот»). На думку Мехена перемоги можна було досягти лише в результаті зіткнення між лінійними кораблями, це твердження набуло поширення під назвою доктрини «вирішальної битви» у деяких флотах, в той час як орієнтація на рейди проти торгових суден чи guerre de course (як зазначала Молода школа) не мала шансів на успіх.[92]

Мехен мав величезний вплив у військово-морських та політичних колах у часи епохи лінкорів,[3][93] закликаючи до створення великого флоту з найпотужніших лінійних кораблів, які тільки можливо створити. Робота Мехена була опублікована наприкінці 1880-х років, і до кінця 1890-х років вона набуло величезного міжнародного резонансу,[3] і в кінцевому результаті була прийнята багатьма основними флотами (особливо Британським, Американським, Німецьким, та Японським). Сила думки Мехена мала важливе значення у розвитку лінкорних перегонів озброєнь, і таке ж важливе значення в угоді Великих країн по обмеженню кількості лінійних кораблів у міжвоєнний період.

Доктрина «наявного флоту» стверджувала, що лінкори однією своєю присутністю можуть зв'язати переважаючі ресурси супротивника. Це, в свою чергу, породжувало думку, що такий підхід може схилити чашу терезів у конфлікті навіть без бою. Це означало, що навіть лінійні флоти невеликих морських держав можуть мати важливе стратегічне значення.[94]

Тактика

У той час, як роль лінкорів у обох світових війнах відображала вчення Мехена, особливості розвитку лінкорів були більш складними. На відміну від вітрильних лінійних кораблів, лінкори кінця XIX та початку XX сторіч були досить вразливими для торпед та мін, види озброєнь, які можуть використовуватись відносно малими і недорогими суднами. Нова школа — школа думки 1870-х та 1880-х років, яка рекомендувала використання міноносців разом з лінкорами. Вони мали ховатися позаду лінкорів до моменту, поки дим від артилерійського вогню не зменшить видимість достатньо сильно, для того щоб вони могли непоміченими випустити свої торпеди.[3] Хоча застосування цієї тактики зробив неможливим розвиток бездимного пороху, залишилася загроза від швидших торпедних суден (пізніше включаючи підводні човни). До кінця 1890-х років Королівський Флот розробив перший ескадрений міноносець, який був спеціально створений для перехоплення і знищення будь-якого атакуючого торпедного човна. Під час Першої світової війни, і згодом також, лінійні кораблі дуже рідко діяли без прикриття есмінців.

Доктрина застосування лінійних кораблів передбачала їх концентрацію у бойові групи. Для того, щоб ці бойові групи могли обрушити свою бойову міць на впертого ворога (чи уникнути зустрічі з сильнішим флотом супротивника), вони потребували якихось засобів для знаходження ворожих кораблів за лінією горизонту. Це забезпечувалось силами розвідки; на різних етапах лінійними крейсерами, крейсерами, есмінцями, дирижабльами, підводними човнами і літаками, все використовувалось. (З розвитком технологій радіозв'язку , радіопеленгування і аналізу трафіку почали відігравати важливу роль, навіть, можна сказати, берегові станції долучилися до бойових груп.[95]) Таким чином, більшу частину часу свого існування, лінійні кораблі виконували завдання в оточенні ескадр есмінців та крейсерів. Кампанія Північного моря Першої світової війни показала, як незважаючи на цю підтримку, загроза мін та торпедних атак і нездатність оцінити та залучити нові методи,[96] серйозно заважала операціям Великого Флоту Королівських ВМС — найбільшому лінійному флоту свого часу.

Стратегічний та дипломатичний вплив

Присутність лінійних кораблів відігравала дуже важливу роль стосовно психологічного та дипломатичного впливу. Подібно до володіння ядерною зброєю сьогодні, володіння лінкорами слугувало підвищенню ефективності національної проєкції сили.[3]

Навіть протягом Холодної війни, психологічний вплив лінійних кораблів залишався значним. У 1946 році USS Міссурі був відряджений для доставки останків посла з Туреччини, і його наявність у турецьких та грецьких територіальних водах запобігла можливому просуванню радянських військ на Балканах.[97] У вересні 1983 року, коли ополчення Друзів у Ліванських горах Шуф відкрили вогонь по морських піхотинцях США, які брали участь у миротворчій місії, прибуття USS Нью Джерсі припинило вогонь. Артилерійський вогонь з Нью Джерсі пізніше знищив лідерів ополчення.[98]

Фінансова вартість

Лінійні кораблі були найбільшими та найскладнішими, а отже і найдорожчими, військовими кораблями свого часу і як наслідок, доцільність інвестицій у їх будівництво і розвиток завжди піддавалась сумніву. Як писав французький політик Етьєн Ламі у 1879 році, «Будівництво лінкорів обходиться так дорого, їх ефективність так не певна і за такий короткий термін, потуги створення броненосного флоту, здається, залишать безплідною наполегливість народу».[99] Нова школа думки 1870-х та 1880-х років шукала альтернативи для зростання вартості та не певної корисності традиційних військово-морських флотів. Вона запропонувала те, що сьогодні називається стратегією морського перехоплення, базуючись на швидких, з великою дальністю плавання крейсерах для рейдерства та міноносних флотиліях для атаки ворожих кораблів, які б намагалися вчинити блокаду французьких портів. Ідеї Нової школи випереджали свій час; до початку XX сторіччя не було настільки ефективних мін, торпед, підводних човнів та літаків, з допомогою яких подібні ідеї могли бути ефективно втілені у життя.[99]

Наміри країн, таких як Німеччина, по будівництву військових флотів для конфронтації з значно сильнішим супротивником піддавались критиці істориків, які зазначали марність інвестицій у флоти, які не мають жодного шансу досягти рівня свого супротивника у реальному бою.[3] Згідно з даним поглядом, спроби слабшого військово-морського флоту прямого змагання з сильнішим у будівництві лінкорів супротивником — це просто марна трата ресурсів, які можна було б використати для тиску на слабкі сторони супротивника. У німецькому випадку, британська залежність від масового імпорту продовольства і сировини виявилась майже фатальною слабкістю, коли Німеччина прийняла політичний ризик за необмежену підводну війну проти комерційних морських перевезень. Хоча наступ U-ботів у 1917—1918 роках був в кінцевому рахунку зупинений, він був успішний у завданні величезних матеріальних втрат і змусив Союзників відволікти значні ресурси на боротьбу з підводними човнами. Цей успіх, хоча в кінцевому рахунку не вирішальний, був, тим не менш, разюче відмінний від повної неспроможності німецького надводного флоту оскаржити перевагу значно сильнішого британського флоту.[джерело?]

Див. також

Примітки
  1. «battleship» The Oxford English Dictionary. 2nd ed. 1989. OED Online. Oxford University Press. April 4, 2000.
  2. Stoll, J. Steaming in the Dark?, Journal of Conflict Resolution Vol. 36 No. 2, June 1992.
  3. Sondhaus, L. Naval Warfare 1815—1914, ISBN 0-415-21478-5.
  4. Herwig pp. 35, 41, 42.
  5. Mahan 1890/Dover 1987 pp. 2, 3.
  6. Preston (1982) p. 24.
  7. Breyer p. 115.
  8. Massie (1991) p. 471.
  9. Sondhaus 2004, p. 207.
  10. O'Connell, Robert J. (1993). Sacred vessels: the cult of the battleship and the rise of the U.S. Navy. Oxford [Oxfordshire]: Oxford University Press. ISBN 0-19-508006-8. [сторінка?]
  11. Lenton, H. T.: Krigsfartyg efter 1860
  12. «Napoleon (90 guns), the first purpose-designed screw line of battleships», Steam, Steel and Shellfire, Conway's History of the Ship, p. 39.
  13. «Hastened to completion Le Napoleon was launched on May 16, 1850, to become the world's first true steam battleship», Steam, Steel and Shellfire, Conway's History of the Ship, p. 39.
  14. Lambert, Andrew, Battleships in Transition, pub Conway1984, ISBN 0-85177-315-X pages 144—147.
    In addition, the Navy of the North Germany Confederacy (which included Prussia) bought Шаблон:HMS from Britain in 1870 for use as a gunnery training ship.
  15. «The canon-obusier [shell gun] originally constructed by Colonel Paixhans for the French Naval Service … was subsequently designated the canon-obusier of 80, No 1 of 1841 … the diameter of the bore is 22 centimetres (8.65 inches).» See: Douglas, Sir Howard, A Treatise on Naval Gunnery 1855, 4th Edition 1855, republished Conway Maritime Press, 1982, ISBN 0-85177-275-7, p. 201.
    The British undertook trials with shell guns trials at Шаблон:HMS' starting in 1832. A Treatise on Naval Gunnery 1855, p. 198.
    For the US introduction of 8-inch shell guns into the armament of line-of-battle ships in 1841, see: Tucker, Spencer, Arming the Fleet, US Navy Ordnance in the Muzzle-Loading Era, pub US Naval Institute, 1989. ISBN 0-87021-007-6, p. 149.
  16. Lambert, Andrew D, The Crimean War, British Grand Strategy Against Russia, 1853–56, Manchester University Press, 1990, ISBN 0-7190-3564-3, pp. 60–61.
  17. Lambert, Andrew: Battleships in Transition, pp. 92–96.
  18. Clowes, William Laird, Four Modern Naval Campaigns, Unit Library, 1902, republished Cornmarket Press, 1970, ISBN 0-7191-2020-9, p. 68.
  19. Clowes, William Laird. Four Modern Naval Campaigns, pp. 54–55, 63.
  20. Wilson, H. W. Ironclads in Action – Vol 1, London, 1898, p. 240.
  21. Gibbons, Tony. The Complete Encyclopedia of Battleships, pp. 28–29.
  22. Gibbons, pp. 30–31.
  23. Gibbons, p. 93.
  24. Conway Marine, «Steam, Steel and Shellfire», p. 96.
  25. Gibbons, Tony: The Complete Encyclopedia of Battleships, p. 101.
  26. Hill, Richard. War at Sea in the Ironclad Age, ISBN 0-304-35273-X. [сторінка?]
  27. Kennedy, p. 209.
  28. Preston, Anthony. Jane's Fighting Ships of World War II [сторінка?]
  29. Preston, Anthony. Battleships of World War I, New York City: Galahad Books, 1972. [сторінка?]
  30. Gibbons, p. 168.
  31. Cuniberti, Vittorio, «An Ideal Battleship for the British Fleet», All The World's Fighting Ships, 1903, pp. 407—409.
  32. Breyer, Battleships and Battlecruisers of the World, p. 331.
  33. Evans and Peattie, Kaigun, p. 159.
  34. Burr, Lawrence (2006). British Battlecruisers 1914–18. Oxford: Osprey Publishing. с. 4–7. ISBN 1-84603-008-0.
  35. Gibbons, pp. 170—171.
  36. Ireland, Bernard Janes War at Sea, p. 66.
  37. Are Battleships Obsolete?. the Wells Brothers. 2001. Процитовано 15 січня 2015.
  38. Gilbert, Adrian (2000). The encyclopedia of warfare: from earliest time to the present day, Part 25. Taylor & Francis. с. 224. ISBN 978-1-57958-216-6. Процитовано 17 квітня 2012.
  39. Keegan, p. 289.
  40. Ireland, Bernard: Jane's War At Sea, pp. 88–95.
  41. Padfield 1972, p. 240.
  42. Andrew Marr's The Making of Modern Britain Episode 3.
  43. Massie, Robert. Castles of Steel, London, 2005. pp. 127—145.
  44. Compton-Hall, Richard (2004). Submarines at War 1914–18. Periscope Publishing Ltd. с. 155–162. ISBN 1-904381-21-9.
  45. Massie, Robert. Castles of Steel, London, 2005. pp. 675.
  46. Kennedy, pp. 247—249.
  47. Ireland, Bernard: Jane's War At Sea, p. 118.
  48. Friedman, Norman. U.S. Battleships, pp. 181–2.
  49. Kennedy, p. 277.
  50. Ireland, Bernard. Jane's War At Sea, pp. 124—126, 139—142.
  51. Sumrall, Robert. The Battleship and Battlecruiser, in Gardiner, R: The Eclipse of the Big Gun. Conway Maritime, London. ISBN 0-85177-607-8. pp. 25–28.
  52. Kennedy, p. 199.
  53. From the Guinness Book of Air Facts and Feats (3rd edition, 1977): "The first air attack using a torpedo dropped by an aeroplane was carried out by Flight Commander Charles H. K. Edmonds, flying a Short 184 seaplane from Шаблон:HMS on August 12, 1915, against a 5,000 ton (5,080 tonne) Turkish supply ship in the Sea of Marmara. Although the enemy ship was hit and sunk, the captain of a British submarine claimed to have fired a torpedo simultaneously and sunk the ship. It was further stated that the British submarine E14 had attacked and immobilised the ship four days earlier. However, on August 17, 1915, another Turkish ship was sunk by a torpedo of whose origin there can be no doubt. On this occasion Flight Commander C. H. Edmonds, flying a Short 184, torpedoed a Turkish steamer a few miles north of the Dardanelles. His formation colleague, Flight Lieutenant G. B. Dacre, was forced to land on the water owing to engine trouble but, seeing an enemy tug close by, taxied up to it and released his torpedo. The tug blew up and sank. Thereafter, Dacre was able to take off and return to the Ben-my-Chree.
  54. Boyne, Walter J. «The Spirit of Billy Mitchell». Air Force Magazine, June 1996.
  55. Vice Admiral Alfred Wilkinson Johnson, USN Ret. ''The Naval Bombing Experiments: Bombing Operations'' (1959). History.navy.mil. Архів оригіналу за січень 14, 2009. Процитовано 31 січня 2009.
  56. Jeffers, H. Paul (2006). Billy Mitchell: The Life, Times, and Battles of America's Prophet of Air Power. Zenith Press. ISBN 0-7603-2080-2. [сторінка?]
  57. CombinedFleet.com. Combinedfleet.com. Архів оригіналу за лютий 3, 2009. Процитовано 31 січня 2009.
  58. Gibbons, p. 195.
  59. Greger, René. Schlachtschiffe der Welt, p. 251.
  60. Gibbons, p. 163.
  61. Gibbons, pp. 246—247.
  62. Axell, Albert: Kamikaze, p. 14.
  63. Gibbons, pp. 262—263.
  64. Samuel Eliot Morison, History of US Naval Operations in World War II Vol. 12, Leyte, p. 141.
  65. Jentschura, Dieter, Mickel p. 39.
  66. Operation 'Crossroads' — the Bikini A-bomb tests, in Ireland, Bernard (1996). Jane's Battleships of the 20th Century. New York: HarperCollins. с. 186–87. ISBN 0-00-470997-7.
  67. Fitzsimons, Bernard, ed. (technical assistance from Bill Gunston, Antony Preston, & Ian Hogg) Illustrated Encyclopedia of 20th Century Weapons and Warfare. London: Phoebus, 1978, Volume 2, p. 114.
  68. Fitzsimons, Volume 20, p. 2213, «Richelieu». No mention of her sister, Jean Bart.
  69. Gardiner, Robert (Ed.); (1980); Conway's All the World's Fighting Ships 1922—1946; ISBN 0-85177-146-7; p. 260.
  70. Fitzsimons, Volume 15, p. 1636, «King George V»
  71. Fitzsimons, Volume 23, p. 2554, «Vanguard»
  72. Gardiner, pp. 7, 14.
  73. Fitzsimons, Volume 10, p. 1086, «Gangut»
  74. Fitzsimons, Volume 17, p. 1896, «Minas Gerais»
  75. Fitzsimons, Volume 1, p. 84, «Almirante Latorre»
  76. Gardiner, p. 368.
  77. McLaughlin, Stephen (2006). У Jordan, John. Project 82: The Stalingrad Class. Warship 2006. London: Conway. с. 117. ISBN 978-1-84486-030-2.
  78. Gardiner, p. 222.
  79. Polmar, p. 129.
  80. History of World Seapower, Bernard Brett, ISBN 0-603-03723-2, p. 236.
  81. Defence power: developments of the decade. Архів оригіналу за 26 квітня 2009. Процитовано 26 квітня 2009.
  82. Naval Vessel Register for BB61 Архівовано 13 вересня 2014 у Wayback Machine.. U.S. Navy, December 14, 2009. Retrieved: November 19, 2013.
  83. Naval Vessel Register for BB64 Архівовано 14 травня 2011 у Wayback Machine.. U.S. Navy, April 30, 2012. Retrieved: November 19, 2013.
  84. Iowa Class Battleship. Federation of American Scientists. Архів оригіналу за липень 14, 2009. Процитовано 18 березня 2007.
  85. The Military Balance 2010. North America. United States. p. № 35
  86. Зарубежное военное обозрение — 2010. № 07. Справочные данные: вооруженные силы зарубежных стран
  87. The USMC has revised its Naval Surface Gunfire Support requirements, leaving some questions as to whether or not the Шаблон:Sclass- can meet the Marine qualifications.
  88. United States General Accounting Office. Naval Surface Fires Support. Federation of American Scientists. Архів оригіналу за березень 15, 2007. Процитовано 18 березня 2007.
  89. «WCBC files lawsuit» Архівовано 16 квітня 2010 у Wayback Machine.. Associated Press. April 14, 2010. Retrieved: April 15, 2010.
  90. U.S.S. Massachusetts Memorial Committee. Battleship Cove: Exhibits. Архів оригіналу за квітень 2, 2013. Процитовано 21 квітня 2013.
  91. Massie, Robert K. Castles of Steel, London, 2005. ISBN 1-84413-411-3. [сторінка?]
  92. Mahan, A.T., Captain. Influence of Sea Power on History, 1660—1783. (Boston: Little Brown), passim. [сторінка?]
  93. Kennedy, pp. 2, 200, 206.
  94. John Pike (3 травня 2007). "Fleet In Being", Globalsecurity.org. Retrieved 18 March 2007. Globalsecurity.org. Архів оригіналу за лютий 13, 2009. Процитовано 31 січня 2009.
  95. It could presage an enemy sortie, or locate an enemy over the horizon. Beesly, Patrick. Room 40 (London: Hamish Hamilton)
  96. Beesly. [сторінка?]
  97. USS Missouri. Dictionary of American Naval Fighting Ships. Naval Historical Center. Архів оригіналу за березень 15, 2007. Процитовано 18 березня 2007.
  98. USS New Jersey. Dictionary of American Naval Fighting Ships. Архів оригіналу за лютий 3, 2007. Процитовано 18 березня 2007.
  99. Dahl, Erik J. «Net-Centric before its time: The Jeune École and Its Lessons for Today» U.S. Naval War College Review, Autumn 2005, Vol. 58, No. 4

Джерела
  • Appel, Erik та ін. (2001). Finland i krig 1939–1940 – första delen (Swedish). Espoo, Finland: Schildts förlag Ab. с. 261. ISBN 951-50-1182-5.
  • Archibald, E. H. H. (1984). The Fighting Ship in the Royal Navy 1897–1984. Blandford. ISBN 0-7137-1348-8.
  • Axell, Albert та ін. (2004). Kamikaze – Japans självmordspiloter (Swedish). Lund, Sweden: Historiska media. с. 316. ISBN 91-85057-09-6.
  • Brown, D. K. (2003). Warrior to Dreadnought: Warship Development 1860–1905. Book Sales. ISBN 978-1-84067-529-0.
  • Brown, D. K. (2003). The Grand Fleet: Warship Design and Development 1906–1922. Caxton Editions. с. 208. ISBN 978-1-84067-531-3.
  • Brunila, Kai та ін. (2000). Finland i krig 1940–1944 – andra delen (Swedish). Espoo, Finland: Schildts förlag Ab. с. 285. ISBN 951-50-1140-X.
  • Burr, Lawrence (2006). British Battlecruisers 1914–18. New Vanguard No. 126. Oxford: Osprey Publishing. ISBN 1-84603-008-0.
  • Corbett, Sir Julian. «Maritime Operations In The Russo-Japanese War 1904—1905.» (1994). Originally Classified and in two volumes. ISBN 1-55750-129-7.
  • Friedman, Norman (1984). U.S. Battleships: An Illustrated History. Naval Institute Press. ISBN 0-87021-715-1.
  • Gardiner, Robert (Ed.) and Gray, Randal (Author) (1985). Conway's All the World's Fighting Ships, 1906–1921. Naval Institute Press. с. 439. ISBN 978-0-87021-907-8.
  • Gardiner, Robert (Ed.) (1980). Conway's All the World's Fighting Ships, 1922–1946. Conway Maritime Press. ISBN 0-85177-146-7.
  • Gardiner, Robert (Ed.) and Lambert, Andrew (Ed.). Steam, Steel and Shellfire: The steam warship 1815–1905 – Conway's History of the Ship. Book Sales. с. 192. ISBN 978-0-7858-1413-9.
  • Gibbons, Tony (1983). The Complete Encyclopedia of Battleships and Battlecruisers – A Technical Directory of all the World's Capital Ships from 1860 to the Present Day. London, UK: Salamander Books Ltd. с. 272. ISBN 0-517-37810-8.
  • Greger, René (1993). Schlachtschiffe der Welt (German). Stuttgart, Stuttgart: Motorbuch Verlag. с. 260. ISBN 3-613-01459-9.
  • Ireland, Bernard and Grove, Eric (1997). Jane's War At Sea 1897–1997. London: Harper Collins Publishers. с. 256. ISBN 0-00-472065-2.
  • Jacobsen, Alf R. (2005). Dödligt angrepp – miniubåtsräden mot slagskeppet Tirpitz (Swedish). Stockholm, Sweden: Natur & Kultur. с. 282. ISBN 91-27-09897-4.
  • Jentschura, Hansgeorg; Jung, Dieter; Mickel, Peter (1976). Warships of the Imperial Japanese Navy, 1869–1945. Naval Institute Press. ISBN 978-0-87021-893-4.
  • Keegan, John. The First World War. ISBN 0-7126-6645-1.
  • Kennedy, Paul M. (1983). The Rise and Fall of British Naval Mastery. London. ISBN 0-333-35094-4.
  • Lambert, Andrew (1984). Battleships in Transition – The Creation of the Steam Battlefleet 1815–1860. London: Conway Maritime Press. с. 161. ISBN 0-85177-315-X.
  • Lenton, H. T. (1971). Krigsfartyg efter 1860 (Swedish). Stockholm, Sweden: Forum AB. с. 160.
  • Linder, Jan та ін. (2002). Ofredens hav – Östersjön 1939–1992 (Swedish). Avesta, Sweden: Svenska Tryckericentralen AB. с. 224. ISBN 91-631-2035-6.
  • Mahan, Alfred Thayer (1987). The Influence of Sea Power Upon History, 1660–1783. New York: Dover Publications, Inc. ISBN 0-486-25509-3.
  • Massie, Robert (2005). Castles of Steel: Britain, Germany and the Winning of the Great War at Sea. London: Pimlico. ISBN 1-84413-411-3.
  • O'Connell, Robert L. (1991). Sacred Vessels: the Cult of the Battleship and the Rise of the U.S. Navy. Boulder: Westview Press. ISBN 0-8133-1116-0.
  • Padfield, Peter (1972). The Battleship Era. London: Military Book Society. OCLC 51245970.
  • Parkes, Oscar (1990). British Battleships. first published Seeley Service & Co, 1957, published United States Naval Institute Press. ISBN 1-55750-075-4.
  • Pleshakov, Constantine (2002). The Tsar's Last Armada; The Epic Voyage to the Battle of Tsushima. ISBN 0-465-05791-8.
  • Polmar, Norman. The Naval Institute Guide to the Ships and Aircraft of the US Fleet. 2001, Naval Institute Press. ISBN 1-55750-656-6.
  • Preston, Antony (1982). Battleships. Bison books. ISBN 0-86124-063-4.
  • Preston, Anthony (Foreword) (1989). Jane's Fighting Ships of World War II. London, UK: Random House Ltd. с. 320. ISBN 1-85170-494-9.
  • Russel, Scott J. (1861). The Fleet of the Future. London.
  • Sondhaus, Lawrence (2001). Naval Warfare 1815–1914. London. ISBN 0-415-21478-5.
  • Sondhaus, Lawrence (2004). Navies in Modern World History. London. ISBN 978-1-86189-202-7.
  • Stilwell, Paul (2001). Battleships. New Your, USA: MetroBooks. с. 160. ISBN 1-58663-044-X.
  • Tamelander, Michael та ін. (2006). Slagskeppet Tirpitz – kampen om Norra Ishavet (Swedish). Norstedts Förlag. с. 363. ISBN 91-1-301554-0.
  • Taylor, A. J. P. (Red.) та ін. (1975). 1900-talet: Vår tids historia i ord och bild; Part 12 (Swedish). Helsingborg: Bokfrämjandet. с. 159.
  • Wetterholm, Claes-Göran (2002). Dödens hav – Östersjön 1945 (Swedish). Stockholm, Sweden: Bokförlaget Prisma. с. 279. ISBN 91-518-3968-7.
  • Wilson, H. W. (1898). Ironclads in Action – Vol 1. London.
  • Zetterling, Niklas та ін. (2004). Bismarck – Kampen om Atlanten (Swedish). Stockholm, Sweden: Nordstedts förlag. с. 312. ISBN 91-1-301288-6.

Рекомендована література
  • Breyer, Siegfried (1973). Battleships and Battlecruisers of the world, 1905–1970. London: Macdonald/Jane's. ISBN 0-356-04191-3.
  • Herwig, Holger (1980). Luxury Fleet, The Imperial German Navy 1888–1918. Ashfield Press. ISBN 0-948660-03-1.
  • Mahan, Alred Thayer. Reflections, Historic and Other, Suggested by the Battle of the Japan Sea. By Captain A. T. Mahan, US Navy. US Naval Proceedings magazine; June 1906, volume XXXIV, number 2. United States Naval Institute Press.
  • Massie, Robert (1991). Dreadnought: Britain, Germany and the Coming of the Great War. Random House, NY. ISBN 0-394-52833-6.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.