Максін Макс Карлович

Народився 1881 року. Освіту здобув у Петербурзі на гімназичному відділенні головного німецького училища святого Петра, Петрішуле (1895—1899).

Поступив на сцену у грудні 1901 року в м. Єлисаветграді (трупа Павла Павловича Гайдебурова).

Гастролював з братами Адельгеймами по Кавказу.

Грав у Бахмуті і в Гродно у акторки Імператорських театрів Софії Петрівни Волгіної.

Влітку 1903 року працював у дирекції Єкатеринодарського міського театру.

Зимового сезону 1903/1904 років працював у Новочеркаську.

Зимового сезону 1904/1905 років служив у м. Єлець у антрепренера Івана Андрійовича Панормова-Сокольського.

Виступав у гастролюючих трупах Петербурга, Одеси, Києва. За амплуа — коханець-фат.

Згодом сам став театральним адміністратором. Був членом київського Літературно-артистичного клубу.[1]

З 1913 року був уповноваженим дирекції Київської міської опери.[2]

1915 тримав антрепризу в міському театрі Києва, де з успіхом ставились спектаклі легкої комедії. 31 липня відбувся бенефіс директора трупи М. К. Максіна, спектакль (водевіль «Левъ Гурычъ Синичкинъ») носив урочистий характер — вся трупа, службовці і адміністрація театру вітали Макса Карловича з дебютом в антрепренерській діяльності. Актор С. Л. Кузнецов у своєму виступі відзначив його вміле регулювання театральним механізмом у важкі воєнні часи. Сезон тривав з 20 травня до 21 липня. Валовий збір склав 68 886 руб. 46 коп., витрати — 52 220 руб. Таким чином, М. К. Максін отримав чистий прибуток 16 666 руб 24 коп.[3]

1916 року тримав антрепризу в Київському театрі «Пел-Мел».[4] Часопис «Театр и Искусство» 1917 року (№ 1) відзначав фінансові успіхи театру — антрепренери Максін і Бунін отримали чистого прибутку понад 45 000 руб.

Згадується як адміністратор київського театру Бергоньє, в якому разом з відомим українофілом Петром Милорадовичем очолював Великий театр мініатюр Максіна-Милорадовича. 1917 року за підтримки П. Милорадовича в театрі Бергоньє ставив свої спектаклі Молодий театр легендарного Леся Курбаса.

1918 року в Одесі разом з П. Милорадовичем очолював театр «Мініатюр» в колишньому театрі «Колізей» — театрі Василя Вронського.[5]

Також згадується як орендатор київського театру «Бергоньє», який відмовлявся передавати приміщення цього театру створеному 1918 року Державному драматичному театру. У доповіді Раді Міністрів Української Держави Петро Дорошенко цей крок оцінював таким чином: «Зважаючи на те, що Максін є типичним для сього часу театральним спекулянтом: в Києві їм орендується в даний мент три театральні будинки; в двох він дає невисокого сорту фарс, а в третьому — власне в будинку театру „Бергоньє“, ним утримується дуже низькопробний театр мініатюр, який прислужується до грубого смаку юрби, находжу можливим ввійти з представленням, аби помешкання театру „Бергоньє“ було зреквізовано для потреби Державного драматичного театру».[6] Але через заперечення німецького командування, яке планувало використання театру для культурних потреб німецьких вояків, приміщення театру «Бергоньє» так і не було реквізоване.

1919 року М. Максін емігрував до Німеччини, де зробив успішну кар'єру кінематографіста.

1920 року створив у Берліні російський театр-кабаре «Голубий сарафан».

1921 року Макс Пфейфер починає перші кроки в царині кінематографу під керівництвом Карла Фройліха.

Згодом очолив знімальну групу Фріца Ланга. 1922 року зіграв роль у фільмі Ф. Ланга «Втомлена Смерть».

Також 1922 року Макс Пфейфер займається екранізацією літературної класики в кіногрупі знаного кінопродюсера Еріха Поммера. Серед найбільш відомих фільмів того періоду його творчості:

• Доктор Мабузе, гравець (1922);
• Нібелунги (1924);
• Остання людина (1924);
• Тартюф (1925), фільм Мурнау;
• Фауст (1926) — фільм Мурнау.

1928—1947 років працює в Берліні на кіностудії Universum Film AG (UFA) продюсером. Ця кіностудія від середини 1930-х років перетворилась на центр кіноіндустрії нацистського уряду Німеччини. При цьому Макс Пфейфер зміг залишатися незалежним продюсером — він продовжував ставити переважно аполітичні музичні комедії і розважальні фільми.

Макс Максін-Пфейфер помер 5 вересня 1947 року. Похований на берлінському православному кладовищі «Тегель» поруч з дружиною Лідією Потєхіною — могили розташовані в першому ряду 3-го кварталу.

Був одружений з відомою російською актрисою Лідією Потєхіною, яка свого часу працювала у київському Театрі «Соловцов».

• Максинъ, Максъ Карловичъ (Пфейферъ) // Словарь сценическихъ деятелей. Вып. 15. Мак-Мел // Журнал «Театръ и Искусство», 1904. — С. 3-4(рос.)
• Пфейфер, Макс Карлович allpetrischule-spb.org(рос.)
• Макс Карлович Пфайфер pogost-tegel.info(рос.)