Марі Лорансен

В дитинстві Марі відвідувала заняття в ліцеї, потім брала уроки живопису на порцеляні в Севрі. Навчалася в Академії Ембер, де зустрілася з Жоржем Браком. Але, разом з тим, систематичної професійної освіти не отримала. За порадою Анрі-П'єра Роше вона у 1907 році брала участь в Салоні незалежних. Гертруда Стайн, розповідаючи про знайомство з Марі, малює її портрет:

Пікассо всі називали Пабло, а Фернанду — Фернанда, і Гійома Аполлінера всі називали Гійом, а Макса Жакоба — Макс, але Марі Лорансен всі називали Марі Лорансен... Вона була худа і незграбна, як середньовічна француженка з французького примітиву. Вона говорила високим голосом з красивими модуляціями...[1].

В тому ж році Пікассо, який не сподівався, що між молодими людьми з'являться пристрасні почуття, познайомив її з Гійомом Аполлінером.Аполлінер так описував Лорансен в листі до однієї із знайомих:

Це паризька дитина... Вона вся сповнена дитячого чарівності. Уявіть собі, що вона прийшла провідати мене на вулиці Гро, проскакавши на мотузочці вздовж усього саду.[2]

Стосунки закоханих були перемінними і повними протиріч. Лоранс, хоча і мала твердий характер, часто висловлювала незадоволення, не бажаючи терпіти не завжди адекватні вчинки коханого. Гійом декілька раз намагався порвати із дівчиною, проте знову повертався.[3] По дорозі до дівчини, часто пересікав міст Мірабо. Саме з цим місцем і пов'язаний один із найкращих віршів«Міст Мірабо» .

Любов сплива як та вода бігуча...[4]

Здавалось, що роман має закінчитись законним шлюбом, однак постійні суперечки охолодили почуття Марі. Поет все сподівався, що кохання можна повернути. Кінцевий розрив відбувався у 1912 році: Гійом Аполлінер назавжди пішов від Марі Лорансен. Він присвячував їй вірші і став натхненником її картини «Аполлінер і його друзі» (1912), серед яких Пікассо і Гертруда Стайн.[3]

картина «Аполлінер і його друзі»

Протягом декількох років Марі брала участь у виставках кубістів, запозичивши у них деякі стильові риси. Однак кубізм по суті був чужим для жіночного і ліричного мистецтва Лорансен. В червні 1914 року вона одружилась із німецьким художником і бароном Отто фон Ветьєна, з яким познайомилась роком раніше у Монпарнасі. Після того, як розпочалась Перша світова війна подружжя поїхало до Іспанії. В Париж Марі Лорансен повертається у 1920 році. Тут вона розлучилась із чоловіком і починає будувати кар'єру незалежної художниці. З головою поринає у бурхливе артистичне життя Парижу 20-х років. Марі налагоджує стосунки з багатьма письменниками і поетами, твори яких ілюструє. Серед них найяскравіші: Поль Моран, Андре Жід, Марсель Жуандо, Жан Кокто, Сомерсет Моем. Лорансен також мала романтичні стосунки з жінками.[5] Художниця займалася гравюрою і різьбою по дереву, відчувши вплив африканської скульптури. Вона стає популярною художницею, яка найбільш яскраво втілила естетику арт-деко. Її роботи на виставці декоративних мистецтв у 1925 році викликали захоплення глядачів. Марі Лорансен також малювала картини для театру «Комеді-Франсез» (1928) і балету, в тому числі для Російського балету Сергія Дягілєва[6]. Віддаючи перевагу світло-рожевим і блакитним тонам, Марі Лорансен створила численні портрети жінок і дітей. Жіночі образи художниці, названі «істотами країни фей» надзвичайно чарівні. Свій талант спробувала й у книжковій графіці, створивши близько 30 ілюстративних циклів. Писала вірші під псевдонімом Луїза Лаланн. Померла Марі Лорансен у власному домі в Парижі 8 червня 1956 року.