Миклашевська Августа Леонідівна

Августа Леонідівна народилася в 1891 році в Ростові-на-Дону. Її батько, Леон (Леонід) Сергійович Спіров (спочатку Спіро, 1869—1930)[2], уродженець Тифлісу грецького походження, завідував ковальським цехом станції Ростов Владикавказької залізниці, сам вважався відмінним майстром і отримав, як і його батько, «особисте» (тобто не потомственне) дворянство за «безкорисливу й вірну службу». Мати, Августа Андріївна Спірова (уроджена Будзинська, 1868—?), потомствена дворянка, народилася в Старій Руссі в родині землевласника Андрія Степановича Будзинського.

В родині народилося дванадцятеро дітей, четверо з них пішли з життя у дитячі роки. Заробіток батька дозволяв утримувати великий будинок, дати дітям освіту, включаючи музичну. Августа навчалася в театральній школі при Ростовському драматичному театрі, де її вчителями були відома в майбутньому артистка МХАТ Віра Попова і талановитий режисер Микола Синельников.

Вона зіграла тут свою першу роль Софії Фамусової у виставі «Лихо з розуму». У цій же школі пізніше пройдуть навчання також і молодші сестри — Олександра (в заміжжі Лебединська) і Тамара. Дочка Олександри — Наталія Качуєвська, учасник німецько-радянської війни, удостоєна звання Героя Російської Федерації (посмертно).

У 1910 році вийшла заміж за Івана Сергійовича Миклашевського, сина ростовського нотаріуса Сергія Михайловича Миклашевського (1860—?), який мав власну контору[3]. У тому ж році, залишивши чоловіка і родину, Августа Миклашевська вирушила до Москви продовжувати акторське навчання. Вступила вона до театральної школи Шора. Але майже відразу ж її запросив до організованого ним новий — «Камерний театр» Олександр Якович Таїров. А далі допоміг випадок: захворіла виконавиця головної ролі в «Шакунталі» Калідаси — дружина і соратниця О. Я. Таїрова Аліса Георгіївна Коонен і замість неї терміново ввели Миклашевську. Успішною була і її наступна заголовна роль у «Принцесі Брамбілле» Ернста Гофмана. Вона надовго стала візитною карткою Камерного театру. Через рік вона отримує роль афінської царівни Арикії у «Федрі» Расіна, спектаклі, в якому Федру грала Коонен. Знову успіх у глядачів і захоплені відгуки критиків.

Молода актриса стала другою після Коонен основною виконавицею головних ролей у виставах Олександра Таїрова. Її помітив російський кінематограф — «Панночка-селянка» (1916), «Плоди освіти», «Вкрадена юність», «Психея», «Кохання ченця» (1917 рік). Реалізуючи свою мрію про синтетичний театр, О. Я. Таїров ставить «Одруження Фігаро» П'єра Бомарше та «Жірофле-Жірофля» Шарля Лекока, а для навчання драматичних акторів танців запрошує танцівника і балетмейстера Великого театру Лева Олександровича Лащиліна, відомого створенням разом з Надією Надєждіною ансамблю «Берізка».

Августа Миклашевська захоплюється молодим привабливим репетитором, адже її шлюб з Іваном Миклашевським фактично перетворився на формальність, коли той, вже перебравшись до Москви, повідомив їй, що до його життя увійшла інша жінка. 30 травня 1918 року в неї народився син. Оформивши розлучення з колишнім чоловіком і не дочекавшись того ж від одруженого Лева Лащиліна, вона, за згодою обох, називає сина Ігорем Львовичем Миклашевським.

У 1923 році Камерний театр виїхав у тривалі закордонні гастролі. Не бажаючи залишати надовго п'ятирічного сина (а взяти його з собою їй не дозволили, Августа Миклашевська відмовилася від поїздки. Вона продовжувала перебувати в трупі, але опинившись без роботи і, відповідно, без заробітку, була змушена шукати собі нове місце. Тимчасовим притулком став ресторан-театр або швидше нічне кабаре під жартівливою назвою «Неридай», на крихітній сцені якого проявились до речі її різнобічні таланти — від розмовного жанру до танцювального.

Одночасно вона влаштовується до маленького театру «Гострі кути», назва якого відповідала його жанру — в ньому ставилися невеликі сатиричного змісту п'єски, мініатюри, скетчі, експромти за участю глядачів. І на тому, і в іншому залі любили зустрічатися московські артисти, спілкування з якими в якійсь мірі прикрашав її тодішнє становище.

У серпні 1923 року відбулася зустріч Августи Миклашевскої з Сергієм Єсеніним. На той час його шлюб з Айседорою Дункан вже наближався до розпаду. Цикл ліричних віршів «Любов хулігана», розпочатий буквально наступного дня після їх знайомства, став одним з найбільш проникливих в поезії Єсеніна. Сім віршів циклу присвячено саме Августі Миклашевській[4][1]. Восени 1976 року, коли актрисі було вже 85, в бесіді з літературознавцями Августа Леонідівна зізналася, що роман з Єсеніним був платонічним, і з поетом вона навіть не цілувалася[5].

Коли з тривалих гастролей європейськими містами повернувся Камерний театр, Августа Миклашевська не побачила свого прізвище в списках зайнятих у репертуарі. Олександр Таїров не пробачив їй невиправданої, на його думку, відмови від поїздки, поставив театр перед необхідністю термінового уведення нових виконавців. Нічого не з'ясовуючи, вона подала заяву про звільнення.

Разом з «Неридаєм» Августа Миклашевська вирушає на гастролі містами країни, тепер вже з сином і сестрою Тамарою, також прийнятою до складу трупи. Повернувшись, вона перейшла в тільки що відкритий Театр сатири, але прослужила в ньому всього один сезон 1924—1925 року — невибагливий на перших порах репертуар її вже не влаштовував.

У листопаді 1925 року вона останній раз бачила Сергія Єсеніна. У грудні їй повідомили по телефону, що Сергій помер.

Незадоволеність творчим життям і невлаштованість особистого призвели Августу Миклашевську на акторську «біржу». У 1926 році її направили до щойно відкритого Брянського театру, але й тут не склалося, тягнуло до столичного середовища. Невдовзі вона повернулася до Москви, влаштувалася до так званого Пересувного театру — без постійної трупи, без власної сцени й оригінального репертуару. В основному копіювали постановки столичних театрів та їздили з ними провінційними містами.

У 1930 році заарештований і 13 листопада того ж року за безпідставним звинуваченням у співпраці з царською охранкою був розстріляний батько Миклашевської.

Не витримавши кочового життя, Августа Миклашевська повернулася до Брянська. Запам'яталася глядачам у ролі Панової за п'єсою Костянтина Треньова «Любов Ярова», у виставах «Її шлях», «Блазень на троні», «На дні» та інших. Там вона зблизилася з режисером театру Борисом Олександровичем Піковським. Разом з ним потім недовго попрацювала в Красноярську і Тулі, а у 1936—1938 роках у Рязанському театрі драми, куди Піковський був призначений головним режисером. Перевід режисерів з одного театру до іншого було на той час звичайним явищем. У Рязанському театрі, відомому своїми традиціями, Августа Миклашевська знайшла, нарешті, творче задоволення, зігравши за два роки цілий ряд провідних ролей класичного репертуару (Ларису в «Безприданниці», Ганну Андріївну в «Ревізорі», леді Мільфорд у «Підступності та коханні», Марину Мнішек у «Борисі Годунові», баронесу Штраль в «Маскараді», Любов Ярову та Анну Кареніну в однойменних постановках). Встигла вона випробувати себе і як режисер у створеному Борисом Піковським музичному театрі. Спільними зусиллями вони поставили «Євгенія Онєгіна», «Пікову даму», «Травіату» та «Кармен».

Тим часом, син Ігор, що залишався в Москві, вибрав спортивну кар'єру та досяг непоганих успіхів у боксі. У 1938 році його призвали до Червоної армії і відправили до Ленінграда, де він майже відразу одружився. Брав участь у Радянсько-фінській та німецько-радянській війнах. Демобілізувавшись у 1947 році, до виходу на пенсію працював тренером з боксу в спортивному товаристві «Трудові резерви».

У 1938 році Бориса Піковського перевели до Іжевського російського драматичного театру. Августа Миклашевська пішла за ним. З успіхом зіграла кілька вже знайомих їй ролей у перенесених Піковським з Рязані виставах («Маскарад», «Анна Кареніна»), а наприкінці 1940 року вона вже була зарахована до Кіровського драматичного театру (знову «Анна Кареніна»). З початком війни театр перемістився в невелике місто Слобідський в декількох десятках кілометрів від Кірова, звільнивши сцену для евакуйованого з Ленінградського Великого драматичного театру. Тут вона грала Кручиніну в «Без вини винуваті», Машу в «Розломі» Бориса Лавреньова.

У 1943 році, коли евакуйовані московські театри стали повертатися до столиці, вдалося повернутися й Августі Миклашевській — у вересні за домовленістю з Таїровим вона була знову зарахована до складу трупи Камерного театру. Успішно дебютувала в ролі Аркадіної в чеховській «Чайці», виступивши рівноправною партнеркою Коонен — Ніни Зарєчної. Вона з успіхом виконує одну зі своїх головних ролей — принцеси Бульонської в легендарній виставі Камерного театру «Адрієнн Лекуврер», що відбувся 14 червня 1944 року в 750-й раз.

В січні 1945 року у зв'язку з 30-річчям Камерного театру Августі Миклашевській разом з іншими відзначеними нагородами та званнями було присвоєно звання заслуженої артистки РРФСР.

Ще одна помітна роль місіс Сібілл Берлінг у п'єсі Джона Прістлі «Інспектор прийшов», поставленій в Камерному під назвою «Він прийшов» (1945). Захоплений прийом вистави, на прем'єрі якого був присутній автор п'єси, не завадила, проте, зовсім скоро зробити і його об'єктом критики Таїрова на хвилі боротьби з «низькопоклонством перед закордоном».

В подальшому нових цікавих ролей їй не пропонували, а участь у кон'юктурних і тому особливо не затримуваних у репертуарі п'єсах «Доля Реджинальда Девіса», «Друзі-товариші», «Життя в цитаделі», «Джон — солдат світу», «Лев на площі» тощо, творчого задоволення не приносило.

Наприкінці 1940-х років ідеологічний тиск на працівників мистецтва посилився. Всього через чотири місяці після появи 29 січня 1949 року в «Правді» статті «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків» Таїров був звільнений від обов'язків художнього керівника театру, а 9 серпня 1950 року Камерний театр був перетворений на Театр імені Олександра Пушкіна.

Августа Миклашевська залишалася актрисою Театру імені О. С. Пушкіна вісім років. Крім кількох прохідних ролей, вже на кінець театральної кар'єри, вона отримала свою останню значиму роль — Мари в п'єсі-сатирі «Д-р» сербського класика Браніслава Нушича, автора добре відомої «Пані миністерши». У 1958 році Августа Миклашевська у віці шістдесяти семи років завершила роботу в театрі персональної пенсіонеркою республіканського значення.

У 1960 році вона знялася у фільмі «Киянка», а в 1962 році — у короткометражній стрічці «Кубинська новела». Зіграла роль фру Альвіг в драмі Генріка Ібсена «Привиди» в Літературному театрі.

У 1960 році написані її спогади про Сергія Єсеніна, практично ніде не були опубліковані повністю[1].

У 1965 році з її батька Леоніда Сергійовича Спірова були зняті всі звинувачення та він був реабілітований.

Останні роки життя актриса жила разом зі своєю сестрою, камерною співачкою Тамарою Леонідівною (1900—1983), в московському районі Тушино за адресою: вулиця Донелайтіса, будинок 12, корпус 2, квартира 110. У цій двокімнатній квартирі 13 жовтня 1976 Міклашевська дала останнє велике і незвичайно відверте на той час інтерв'ю літераторам Р. Морозову і Б. Гучкову, де згадала рідкісні, ніколи раніше не опублікувані подробиці свого життя і відносин з Єсеніним[5].

Померла Августа Миклашевська30 червня 1977 року у віці 86 років. Її заповіт: «Тіло спалити, а попіл розвіяти по лугах і лісах» виконано лише наполовину. В останню путь актрису і музу великого поета проводжали сотні шанувальників, читалися присвячені їй єсенінські вірші. Августа Миклашевська похована у колумбарії Ваганьківського кладовища, неподалік від могили Сергія Єсеніна[6].

Син Ігор Львович Миклашевський помер в 1990 році.

Син Августи Миклашевської Ігор в 1930-х роках навчався в одній школі № 86 на Червоній Пресні разом з сином Єсеніна Костянтином[7].

Після розлучення з Августою Іван Сергійович Миклашевський одружився з її молодшою сестрою, 25-річною Тамарою Спіровою (в заміжжі Миклашевською). Невдовзі у подружжя народився син — Сергій Миклашевський.

Сергій Єсенін планував написати і видати книгу про Августу Миклашевську, про що в РДАЛМ зберігається інформаційне оголошення, написане Єсеніним на одному з аркушів зведеного макету книги «Москва кабацкая»[8]. Однак документів про подальшу роботу над монографією не виявлено.

• 1916 — Панянка-селянка
• 1917 — Кохання ченця — Валерія
• 1917 — Плоди освіти
• 1917 — Психея — Іра, внучка Тихонова
• 1917 — Вкрадена юність — дівчина
• 1960 — Киянка — Тереза Сантос, мати Мігеля
• 1962 — Кубинська новела (короткометражний) — літня кубинка на вулиці

• У 2016 році в Росії був знятий серіал «Аперкот для Гітлера», в якому роль Августи Миклашевської зіграла Тетяна Аптікєєва.

• Ваксберг А. И. Любовь и коварство. Театральный детектив. — М: АСТ: Русь-Олимп, 2007. — 378 с. — ISBN 978-5-17-045516-4.
• Хмельницкий Ю. О. Из записок актёра таировского театра. — М: «ГИТИС», 2004. — 212 с. — ISBN 5-7196-0291-7.
• Устименко Н. М. Донская муза Сергея Есенина // Донской временник. Год 2016-й / Дон. гос. публ. б-ка. Ростов-на-Дону, 2015. Вып. 24. С. 106—114.