Мовна свідомість

Мо́вна свідо́мість — термін сучасного мовознавства, який почав активно вживатися порівняно недавно (з 1980-х років) і не має поки що однозначного витлумачення. Під мовною свідомістю розуміють:

• механізм управління мовною діяльністю, який формує, зберігає та перетворює мовні знаки, правила їх поєднання й уживання;
• мовну картину світу, тобто образи свідомості, матеріалізовані в мовних знаках;
• ставлення людини до мови та її елементів, а також мовної дійсності.

Мовну свідомість досліджують у зв’язку з мовною особистістю, національною ментальністю, стратегією й тактикою мовленнєвої поведінки. Лінгвістів цікавлять закономірності формування й функціонування мовної свідомості у внутрішньому та міжкультурному етнічному середовищі, специфіка мовної свідомості представників різних соціальних, професійних, вікових і статевих груп, реконструкція мовної свідомості минулих епох тощо.

Український лінгвіст Г. Ейгер виділив такі функції мовної свідомості:

• відображувальну, яка створює мовну картину світу й виражається в мовних значеннях, мовних формах і типах зв’язку між словами;
• оцінну (з урахуванням різних аспектів оцінки);
• орієнтувально-селективну, що забезпечує орієнтування в ситуації з метою вибору мовних засобів;
• інтерпретаційну, яка реалізується у двох аспектах – внутрішньомовному і міжмовному (в обох випадках ідеться про інтерпретацію мов. явищ);
• регулятивно-керівну, що виступає у вигляді механізмів зворот, зв'язку (здійснює контроль за мовленнєвими операціями і забезпечує оцінку висловлення з погляду відповідності чинним нормам).

Мовну свідомість трактують і як небайдуже, ціннісне ставлення до мови. Воно охоплює знання, почуття, оцінки щодо мови, а також мотиви мовної поведінки. При такому розумінні мовна свідомість постає чинником мовної стійкості, адже доля мови великою мірою залежить від ставлення до неї мовців.

Виходячи з критерію сприйняття мови як цінності, П. О. Селігей виділив такі рівні мовної свідомості:

• нульовий: над мовою не лише не замислюються, а й узагалі не помічають її;
• низький: мову сприймають як щось неістотне, жодної цінності в ній не вбачають, потреби в мовній політиці та в охороні мови не усвідомлюють;
• середній: мова стає об’єктом роздумів і оцінок, які нерідко виявляються суб’єктивними, ненауковими; наприклад, рідну мову вважають найкрасивішою і найкращою, а чужі – потворними й неповноцінними; мову поціновують лише як ужитковий засіб спілкування, а її глибшої сутності як культуро- і націєтвірного явища не відчувають;
• високий: властивий усім, хто ставиться до мови активно, зацікавлено й відповідально; мовно свідома людина: 1) досконало обізнана з мовними нормами, сприймає їх як стандарт і запоруку успішного спілкування; 2) прагне до мовного самовдосконалення; 3) наділена опірністю до мовного безкультур’я та нігілізму; 4) сповідує культ рідної мови, а отже виступає запорукою мовної стійкості.