Мухаммед Захір-шах

1 жовтня 1964 року в Афганістані набула чинності затверджена королем нова конституція. Це був третій за ліком основний закон в історії держави Афганістан (першу конституцію було ухвалено 1923 року,[7] другу — 1931 року).[8]

Запровадження нової конституції було спричинено серйозними економічними та соціально-політичними змінами, що відбулись в Афганістані за три з гаком десятиліття й, особливо, за останнє. Саме у цей період уряд узяв курс на планування економіки, розвиток промисловості, певну модернізацію сільського господарства. Було здійснено низку реформ у галузі культури. У 1959 році було скасовано носіння чадри; афганська жінка почала відігравати все помітнішу роль у житті країни.

Проведені реформи призвели до деяких змін у класовій структурі афганського суспільства. Посилились економічні позиції національної буржуазії.

Конституція 1964 року, закріплюючи чинний економічний устрій, враховувала зміни, що відбулись у країні, та суттєво демократизувала державний устрій і політичний режим Афганістану.

Конституція зберегла широкі прерогативи короля, який проголошувався «втіленням національного суверенітету» (ст. 6). Король був верховним командувачем збройних сил; він мав право оголошувати війну та укладати перемир'я; скликав і відкривав Велику Джиргу,[9] відкривав звичайні сесії парламенту; скликав та відкривав надзвичайні сесії парламенту; мав право його розпуску; затверджував закони, видавав законодавчі укази; надавав повноваження для укладання міжнародних угод і затверджував ці угоди; призначав прем'єр-міністра та приймав його відставку, за поданням останнього призначав міністрів та приймав їх відставку; призначав не виборних членів Джирги старійшин,[10] членів Верховного суду й інших суддів; призначав та приймав відставку у вищих цивільних та військових чиновників.

До початку 1960-их років офіційною мовою в країні була тільки пушту. Новий основний закон, поряд із пушту, проголосив офіційною, мову дарі, відомішу як фарсі-кабуля.[11]

Діяльність афганської опозиції почала набувати особливо широкого розмаху з середини 60-их років, залучаючи все нові прошарки й верстви населення. Для життя афганських міст, а особливо Кабула, постійним явищем стали мітинги й демонстрації, в яких брали участь студентська молодь, робітники, представники інтелігенції, чиновництва та інші міські жителі. За таких умов панівна монархічна верхівка, прагнучи утримати за собою контроль над громадською думкою, послабити гостроту соціальної критики й відновити політичну стабільність в країні, різко активізувала протидію всім опозиційним течіям і поглядам. При цьому особливі надії покладались на мусульманську релігію й численний апарат духовенства.[12]

Однак, всі зусилля правлячих кіл та відданих їм служителів культу не давали помітних результатів і не зупинили процесу поширення в суспільстві опозиційних ідей і поглядів. За цих умов крайні праві консервативно-клерикальні кола вирішили вдатись до відкритого масового виступу, на кшталт тих, які у 20-их роках ХХ століття принесли їм безсумнівні успіхи у боротьбі проти прогресивних перетворень режиму «молодоафганців», з тим, щоб не лише завдати удару по лівим силам й усунути їх з політичного життя країни, але й змусити правлячу верхівку відмовитись від спроб проведення навіть поверхневих, «косметичних», реформ буржуазного характеру. Приводом до виступу духовенства став 99-й номер газети «Парчам» від 22 квітня 1970 року, що вийшов на 12 шпальтах великого формату й цілковито присвячений Леніну й ленінізму, а також повідомленням про святкування ленінського ювілею в Афганістані. У цьому номері газети було опубліковано й вірш «Сурми революції», що закінчувалось словами: «Слава цьому великому вождю, великому Ленину!» (букв. «доруд бад бе ан рахбар-е бозорг, Ленін-е кабір»).

Клерикали, прискіпавшись до слова «доруд» (букв. уклін, привітання, хвала), яке, на їх думку, може вживатись тільки відносно до пророка Магомета, звинуватили видавців газети в «порушенні ісламської традиції», в «кощунстві проти релігії» й на цій підставі зажадали заборони газети «Парчам».

За закликом впливових духовників, які організували «Комітет, відповідальний за справи ісламу», в Кабул з різних районів країни, головним чином з південних та східних провінцій, прибуло не менш ніж півтори тисячі служителів культу. Вони одразу ж стали до проведення гамірних зібрань, залучаючи на свій бік релігійно налаштовану частину міського населення.

Двір і уряд спочатку з без гніву поставились до цього виступу клерикалів. Вони дозволили консервативному духовенству щоденно збиратись у мечеті «Пулі-Хешті» — головній соборній мечеті Кабула, влаштовувати за покровительства поліції масову ходу вулицями столиці під чорними прапорами й антикомуністичними гаслами, передавати через підсилювачі ледь не на все місто обурливі промови мусульманських монархів, а також використовувати державну друкарню для друку злісних листівок.[12]

Упродовж перших днів виступів духовенство виробило понад десяток вимог до уряду. Останньому в ультимативній формі пропонувалось їх виконати. Головними з них були: заборонити газету «Парчам» і покарати її видавців; не припускати проникнення до країни комуністичних ідей; заборонити носіння міні-спідниць та штанів-кльош молодими людьми запровадити обов'язкове носіння національного одягу; заборонити демонстрацію закордонних фільмів, що зображують оголених жінок; звільнити жінок з державних закладів і дати роботу усім чоловікам, які забезпечують родини.

Згодом стало зрозуміло, що дії клерикалів вийшли з-під контролю уряду. За цих умов королівська династія й уряд, остерігаючись щоб подальший розвиток подій не призвів до відкритого антиурядового заколоту, вирішили покласти край зібранням духовників. Увечері 24 травня 1970 року на кабульському радіо було передано урядове повідомлення, в якому після визнання того, що клерикали «стали підбивати до протиправних дій», йшлося: «Уряд з метою збереження порядку та громадської безпеки і відповідно до своїх обов'язків у даній сфері оголошує про припинення цих зібрань. Силам безпеки віддано необхідні вказівки».[13]

У ніч з 24 на 25 травня війська, застосувавши силу, вивезли зі столиці всіх духовників, що прибули сюди напередодні з інших провінцій. Щодо впливових мусульманських діячів — безпосередніх ідеологів та організаторів зазначених подій, то вони, переконавшись у провалі своїх задумів, поспішили заявити про свою лояльність режиму і «непричетність» до антиурядового аспекту подій.

Однак консервативне духовенство провінцій не збиралось складати зброю. Роз'їхавшись по містам і селам країни, воно продовжувало нагнітати обстановку. Особливо тривожне становище у зв'язку з цим склалось наприкінці травня у Мазарі-Шарифі, Джелалабаді й деяких інших населених пунктах Афганістану.

На початку червня виступи клерикалів усюди було придушено. Не досягнувши своїх глобальних цілей (якщо не враховувати заборони видання газети «Парчам»), вони перейшли до акцій насильства й залякування відносно тих, хто, на їхню думку, порушував догмати мусульманської релігії.[12]

До афганських подій квітня-червня 1970 року спробували втрутитись і закордонні сили. Зокрема, у провокації джалалабадських заворушень були замішані пакистанські вищі духовні діячі. Серед заарештованих виявлась і їхня агентура.

• Пам'яті Захір-шаха (відео)