Недашки

У цій місцевості справіку жили древляни — слов'янське плем'я, що мешкало в українському Поліссі. Полісся, Поліська низовина — просторий регіон з обох боків білорусько-українського кордону, що знаходиться також на території Росії та Польщі. Більша частина Полісся вкрита лісами та болотами.

Зі сходу їх землі обмежував Дніпро, а з півночі Прип'ять, за якою жили дреговичі.

Ім'я «древляни», за поясненням літописця, дали їм тому, що вони жили в лісах. Характеризуючи звичаї древлян, літописець зображує їх народом досить грубим («живяху скотьски, убиваху друг друга, ядяху все нечисто, и брака у них не бываще, но умыкиваху у воды девица»).

У VI—VII ст. древляни були одним з наймогутніших родоплемінних об'єднань східних слов'ян. Родові села древлян гніздами оточували городи — гради Іскоростень, Вручій, Малин, засновувались на входах і виходах землі Древлян, на важливих військових шляхах водою та суходолом.

Одним з них було родове поселення Недаша — воїна, якому судилася довга історія. Неподалік Недашок знайдена група могильників з 40 курганів, розміщених на піщаних пагорбах. Земляні роботи на одному з курганних могильників в недавні часи виявили поховання доби літописних древлян.

Давньоруське Недаш середини XVI ст., давньопольське Niedasz, давньочеське Nedaš, полабсько-поморське особисте Nedaška — гіпокористики від праслав'янського *Nedamirъ, *Nedabylъ.

З даним іменем пов'язане ще новгородське географічне Недашеци — село на р. Рапля Недашецької волості Тихвинського повіту Новгородської губернії, що знаходить повну відповідність з полабсько-поморським топонімом Nedasitze у Німеччині, відомим з 1318 р., далі до цього імені сходять: Недашев село на р. Щетинка Чауського повіту Могилевської губернії, Недошевичи (польск. Niedasewice) село недалеко від м. Новогрудок Мінської губернії, Недашки село і Niedaszkowska Sloboda село недалеко від міста Овруч Волинської губернії, Недашківська слобода біля міста Радомисль Київської губ. Обряд поховання, що міцно встановився, свідчить про існування певних релігійних уявлень про загробне життя: відсутність зброї в могилах свідчить про мирний характер племені; знахідки серпів, черепків і посудин, залізних виробів, залишків тканин і шкір вказують на існування у древлян хліборобства, промислів гончарного, ковальського, ткацького й шкіряного; безліч кісток свійських тварин та шпори вказують на скотарство й конярство; безліч виробів із срібла, бронзи, скла й сердоліку, іноземного походження, вказують на існування торгівлі, а відсутність монет дає привід вважати, що торгівля була мінова. Політичним центром древлян в епоху їх самостійності було місто Іскоростень; у пізнішу пору цей центр, очевидно, перейшов до міста Вручий (Овруч). По сказанню літопису, за давніх часів древляни кривдили своїх сусідів. З утвором Київської Русі древлянська земля була підлегла нащадкам фінно-карельських вікінгів: князь Олег (Хельг) підкорив їх Києву й наклав на них данину. В 907 році древляни брали участь у переможному поході князя Олега на Візантію. У числі племен, підлеглих Олегові, які брали участь у його поході на греків, згадуються й древляни; але вони скорилися не без завзятої боротьби. По смерті Олега вони зробили спробу звільнитися; князь Ігор переміг їх і наклав ще більшу данину.

В 945 році, у відповідь на утиски і спробу зібрати надмірну данину, жителі столиці древлянського князівства — Коростеня — на чолі зі своїм князем Малом повстали проти князя Ігоря, перебили його воїнів, а самого князя прив'язали до двох нахилених дерев і розірвали на частини. Вождь древлян Мал зробив спробу посвататися до вдови Ігоря, княгині Ольги, але та, керована почуттям помсти, обманом убила Мала і його сватовське посольство. Після цього Ольга разом з малолітнім сином Ігоря Святославом пішла війною на древлян, розгромивши їх. Удові Ігоря, Ользі, літопис приписує остаточне підпорядкування древлян.

Святослав Ігорович посадив правити в древлянській землі свого сина, Олега. Володимир Святий, роздаючи волості своїм синам, посадив у древлянській землі Святослава, який був убитий Святополком Окаянним. Із часу Ярослава древлянська земля входить до складу Київського князівства.

У X—XI сторіччі місцеве поселення використовувало землі навколо Малина для полювання, рибальства, бджільництва, землеробства. Заселення території відбувалося шляхом селянської колонізації. У той час ці землі належали Литовському князівству.

Існує кілька версій про Недашів — Недашківських. Перша версія пов'язує його ім'я з російською царицею Катериною II, яка дала ці землі дворянам Недашам (Недашківським) за військову службу. Недашківські — дворянський рід, що одержав статус дворян, підтверджений польським королем і литовським князем разом з родом Дідковських під час правління Катерини II, (завдяки Меншикову, який і дав їм землі). Є й давніша версія (твердження Миколи Степановича Дідківського, 1905 року народження), за якими Недаш одержав землю за військову службу древлянським князям і, обійшовши лісову «пустелю», тобто незаселену територію, осів на ній. Обхід землі — поселення родової групи — відомий також у Ходоках і Сингаях.

Поселення Недаша, яке отримало наймення Недашки, заснувалося біля урочища Закружжя на двох струмках, на межиріччі річок Ірші та Уші (тепер Уж), у витоці р. Звіздаль. «Добра земля ця, крім північної сторони»,- стверджував старожил Григорій Антонович Недашківський, 1886 року народження. Земля Недашківська ще сто років тому мала «копчики» — насипані кургани, границі меж родової території. Через Недашки проходив прадавній шлях Іскоростень — Київ, поселення в стародавності було сторожовим пунктом деревлян. Місцевість навкруг Недашок вражала зарослими могутніми чорнолісами, згадки про які і нині живуть у пам'яті старожилів села — діброви, грибняки, осичник, ольшина, лози, здвижі, криниці-животоки, ручаї. Дубняки тяглися до Ксаверова, до Діброви. Дуби-велетні досягали до двох метрів упоперек. Ще донедавна в Гаєцькій Лозі викопували затонулі колись прадавні дуби, «сині» від довгого лежання в торфяниках. Прадавні жителі Недашок займалися, головним чином, як і тепер, хліборобством. Головний наш хліб — жито — недарма називається житом — тому що їм жили люди. Крім жита недашківці знали й пшеницю, овес, ячмінь, просо. Орали спочатку сохою, яка являла собою розлогий сук, який за один кінець тягли, а іншим, устромивши в землю, орали.

Займалися й садівництвом і скотарством. Виганяли свиней у праліси на все літо. Чим ще залюбки займалися, так це бджільництвом (бортництвом). Тримали бджіл у «бортях» (у дуплах дубів), де бджоли самі собі робили вулик. Архаїчний спосіб видобування меду в дуплах старих дерев і зараз відомий у Недашках: дерев'яна "острова " — жердина з сучками для лазіння на дерева, а також ремінна «жень» — снасть, плетена в сталки шкіри. Уміли місцеві жителі й добре обходитися з деревом, займаючись теслярством. Неподалік Недашок відоме й урочище Альчужино (скоріше «Кольчужино»). Це було, мабуть, місце ремісничого поселення стародавності.

Вірували недашківці, як і всі східні слов'яни, у багатьох богів, але найбільше поклонялися богу Перуну, який «завідував» громами й блискавками, адже Перун-громовик був заступником воїнів, божеством дубових пралісів. Недаш, судячи із джерел народної історії, мав численне потомство, що за старих часів було нормою- звичаєм, спадщиною попередніх звичаїв-законів. Велике родове гніздо Недаша росло, вгасало, знову відроджувалося. Після входження деревлянских земель у єдину державу східних слов'ян — Київську Русь воїни-недашківці брали участь у численних військових походах київських князів. В 1240 р., після захоплення монголо-татарською ордою Києва, ворожі загони розбрелися по всіх руських землях, несучи смерть і руїну. Недашківці сміливо виступали супротив ворога, однак у нерівній битві майже всі загинули, а їх поселення було спалене. Та вже через кілька десятиріч, завдяки праці місцевих жителів, Недашки знову повстали з руїн.

3 першої половини XVI ст. у документах замість терміну «бояри» для означення військової верстви все частіше вживається термін «шляхта». До того ж шляхту, яка жила в родових селах (так званих околицях), називали ще й околичною шляхтою.

В XIV — першій половині XIV ст. більша частина українських земель була приєднана до Великого князівства Литовського. Оточене з усіх боків ворогами, Литовське князівство завжди потребувало сильного війська. Тому, враховуючи славні бойові традиції недашківців з дідів — прадідів, їх запросили на військову службу. Недашківські бояри- шляхта (а саме так називали воїнів, які були на господарських землях, одержаних за військову службу), як васали київського князя, були зайняті прикордонною сторожовою службою, захищаючи державу від татарської навали. Під час загального рушення, яке оголошувалося з Києва в разі наближення або вторгнення татар, кожний боярин мусив у складі відповідного загону «конно і оружно» виїхати назустріч ворогові.

Обов'язком заушської шляхти, до якої належали і недашківці, також був звичай ставити в поході намети для київського князя (згодом воєводи). Тобто вона являла собою щось на зразок його особистої гвардії. Крім того, за персональним листом київського воєводи або самого господаря — великого князя Литовського, вони були зобов'язані нести «службу ординську» — супроводжувати великокнязівських послів і гінців через степ до Криму чи до кочових Перекопської й Ногайської орд.

За військову службу князь щедро дарував боярам — шляхті різні привілеї, які звільняли їх від податків. Ознаками достоїнства шляхти визнавалися родові герби.

В 1569 році після складання Люблінської унії українські землі перейшли від Литви до Польщі.

Українська шляхта — нащадки лицарів, православне й греко-католицьке дворянство західного типу — дуже часто браталися з поляками, що приводило до полонізації магнатських родів. Утиски русинських дворян найчастіше були за релігійною ознакою, результатом чого стало поступове оформлення культурного, а потім і бойового протистояння з католицькою (польською) знаттю. Значна частина української шляхти вступила до лав Війська Запорізького: частина пішла в реєстрове козацтво, а інша — на Січ. В різні часи ватажками січового козацтва були шляхтичі, таку шляхту нерідко називали «показаченою», пізніше ж її стали іменувати «козацької старшиною», щоб відрізняти її від рядового козацтва, яке зливалося з начальством. Українське дворянство не відігравало значної ролі в народній свідомості українців, однак козацька верхівка, яка в більшості була шляхетного роду, була провідною серцевиною національної еліти.

Природа українського Полісся, його ландшафти й клімат однотипні від Десни до Західного Бугу. Тут малородючі піщані ґрунти, тому порівняно мало поселень, міст і доріг. Водночас велика кількість лісів, рік і боліт створили сприятливі умови для вирощування льону, а відповідно — і розвитку ткацтва, обробки дерева й заліза, виробництва поташу й селітри для виготовлення пороху й скла.

Типова поліська вишивка ілюструє архаїчний геометричний орнамент, їй властива перевага червоного, багатство візерунків на рукавах, манжетах, пелені й мінімум — на пазусі жіночої сорочки, яка прикривається керсеткою. Фактурний візерунок, утворений білим лляним поробком на сірій конопельній основі, — головний засіб вираження в поліському чиноватому ткацтві.

Гончарі виготовляли переважно неглазурований «рожевий» і «задимлений» посуд, графічно декорований лощінням. Специфічні для Полісся «божниці» — полиці для ікон, прикрашені виїмчастим різьбленням, інкрустовані соломкою, — а також однойменні рушники, вишиті з двох або трьох боків, якими покривають ікони на покуті. Поліське дерев'яне різьблення дрібніше в деталях, ніж лісостепове, у ньому більше гравірованих елементів. Ритм оголених брусів або колод — основний виразний засіб поліського будівництва.

Починаючи з XV—XVI ст. на Правобережжі з'явилися сотні польських колоній. Багато їх жителів уважалися шляхтою, від навколишніх «хлопів» різнилися релігією, заняттями й побутом. На Поліссі «шляхетські» будинки часто будували з гранованого брусу, а не із круглих колод. В оздобленні інтер'єру й одягу «шляхта» менше використовувала домоткані тканини, вишивки. Їй навіть не личило співати на весіллі, для цього було прийнято наймати співаків.

Важлива роль у місцевому художньому промислі й промисловості (зокрема фарфоро-фаянсової) належала також єврейським майстрам.

На територіях центральної частини Українського Полісся є села, жителі яких дотепер називають себе «шляхтою». Ця шляхта розселена в межах давньої Овруччини (остання включає райони Житомирської області — Овруцький, Коростенський, Народицький, Малинський, Лугинський, Олевський). Існування шляхетського (колись військово-дружинного) прошарку в краї засвідчує наявність у минулому тридільної структури в слов'янському суспільстві традиційної епохи — хліборобів (смердів), воїнів (бояр), адміністрації (князів).

Перші шляхетські села в центральній частині Українського Полісся виникають у давньоруський період. Уже тоді тут існує село Недашки (у басейні Ужу).

Сільське шлюбне право завжди ґрунтувалося на системі звичаєвих поглядів і норм. Останні відтворювали надзвичайно архаїчну світоглядну систему, сформовану ще в часи панування родового співтовариства. З погляду останньої, вибір шлюбної пари не робився всупереч інтересам роду. Відпускаючи дітей на вечірки, батьки враховували не тільки на досягнення ними певного віку, але й на те, у яке оточення попадала їхня дитина, стежили, щоб син або дочка навіть у спілкуванні дотримувалися норм соціальної й майнової рівності: «Міщанин не бере мужички або мужик міщанки, а бідний і неродовитий у селі не може брати багату».

І дотепер структура місцевого весільного ритуалу в селі Недашки зберегла свою повноту й розвиненість. Вона має й тридольну композицію, яка відповідає загальноукраїнській шлюбній традиції. Передшлюбна частина в регіоні реалізується через послідовність етапів, які передбачають попереднє розпитування, сватання й святкування згоди. Отже, до весілля рід хлопчика тричі відвідував будинок дівчини, а її батьків обов'язково запрошували для знайомства з його господарством. Ці етапи в давнині були відділені один від одного в часі. Перший з них має назву попити, спроби, які були обов'язковою частиною дошлюбних переговорів, проявом народного етикету: "Як віддавали без попиту, говорили «віддати в притули». Запитуватися найчастіше ходили жінки (мати, хресна), обов'язково в будень. Гостей пригощали, але рішення батьків та дівчини вважалося попереднім і неостаточним, а також не мало юридичної сили.

Коровай випікали в хатах молодого й молодої. Він завжди був круглим, мав багатошарову структуру. Нижній шар випікали переважно із прісного житнього тіста. Ця частина короваю називалася корж. Нижній шар завжди формувала (виробляла) старша коровайниця. На нього найчастіше сипали ячмінь (у с. Недашки). У шарах середньої частини традиційно запікали цілі яйця. Верхній шар мав однорідну систему прикрас — центральний хрест, шишки по всій поверхні, селезінка по колу. У центрі — більша шишка або пара птахів. Часто кількість шишок-прикрас відповідала кількості сирих яєць, закладених у коровай. Порційне печиво для заклику виготовляли у вигляді пиріжків без начинки або квітів-шишок (у с. Недашки.)

Завершальним акордом весілля вважалося відвідування батьків молодої у наступну за весіллям неділю, яка мала назва Пироги. Останні обов'язково приносили із собою. Це відвідування батьків було першим для молодої після її переходу у стан замужньої жінки. Зрештою розходилися з весілля, пройшовши двір по рябчунах (ряднах) на колінах і на знак прощання за воротами випивали чарку (у с. Недашки).

З часів Богдана Хмельницького сімейний клан польських феодалів (шляхти) Недашківські (Недашкоўскі / Niedaškowski / Niedaszkowski / Недашковский) перейшли до українських козаків і стали начальниками козаків, і за ними закріпили універсалом їх маєток Недашки в Україні.

В середині XV ст. за шляхтою було законодавчо закріплене право повного успадкування й розпорядження власною землею. Це мало дуже велике значення, адже до того їх землеволодіння було умовним — землі належали шляхтичеві доти, доки він ніс військову службу, і цілковитої гарантії, що ця земля перейде до його синів, не існувало.

Зміцнення політичних і майнових прав шляхти стало головною причиною так званої «прізвищної революції», що розпочалася з кінця XV ст. Відбувається створення шляхетських прізвищ власницького типу.

Недаші стають Недашківськими.

Існує думка, що прізвища на -ський, -зький є польськими. Це хибна думка. Цей слов'янський спосіб власницького іменування поширився скрізь, де суспільство знало повну приватну власність на землю.

У середині XVI ст. Велике князівство Литовське, виснажене війнами з Московським царством і татарами, було близьке до занепаду. В цих умовах литовські князі змушені були звернутися по допомогу до поляків, уклавши з ними в 1569 р. Люблінську унію. З переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлене під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності.

З приєднанням до Польщі зростає вплив польського елементу і на Волинь, на території якої перебували Недашки. Польські магнати захоплюють найкращі землі, примушують українців переймати польські звичаї, мову, католицьку релігію. Польська експансія викликала активний супротив волинської околичної шляхти. Вже у 1570 р. делегація заушської шляхти, до складу якої входили недашківці Антон Іванович та Лашук Дем'янович, відбула до Варшави до короля Сигизмунда — Августа й добилася від нього грамоти про підтвердження їх прав і вольностей. Пізніше ця грамота була підтверджена наступником Сигизмунда- Августа — польським королем Стефаном Баторієм. Однак, навіть грамоти польських королів мало рятували від свавілля магнатів та католицької церкви. В першій половині XVII ст. частина недашківських земель була захоплена окатоличеним українським магнатом Ігнатієм- Олександром Єльцем, який подарував її ченцям єзуїтського колегіуму. Цей колегіум був збудований 1634 р. у сусідньому з Недашками містечку Ксаверові й розглядався єзуїтами як один із плацдармів наступу католицизму на Волинь. Разом з жителями навколишніх сіл недашківці рішуче піднялися на захист православної віри. Єзуїтів тут прилюдно називали «недовірками» і «собаками».

Коли в Україні розпочалася могутня визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, переважна більшість жителів села взяла в ній активну участь на боці повсталого народу. Уже в 1648 р. вона разом із ксаверівцями примусила єзуїтів тікати в Польщу. Значна частина земель єзуїтського колегіуму й польської шляхти перейшла до рук недашківської околичної шляхти, зокрема, у селах Ігнатопіль і Єльцудів. Недашківці також забрали землі польського шляхтича І. Свидерського. 1651 р. він звернувся до намісника гродського в Житомирському замку з протестом проти того, що Іван, Андрій і Мишко Недашківські захопили його землі біля села Недашки в липні — вересні 1650 р. і винесли на свої землі борті та забрали збіжжя. Після закінчення війни єзуїти повернулися в Ксаверів, однак всі їх спроби повернути Ігнатопіль були невдалими. Як згадується в одному з документів того часу, недашківці «вітали» єзуїтських прокураторів пострілами. Активний опір польським шляхтичам и єзуїтам не припинявся і в наступні роки. 1691 р. єзуїти захопили худобу недашківців, яка випасалася в їхніх землях у с. Ігнатівка. Довідавшись про це, жителі Недашок наздогнали єзуїтів і не тільки відібрали свою худобу, а й вигнали єзуїтів з Ігнатівки. Нехтуючи рішенням Люблінського трибуналу про повернення Ігнатівки овруцьким єзуїтам, недашківці залишили за собою ці землі. Пізніше с. Ігнатівка влилося як одна з вулиць у село Недашки.

Недашківці також брали активну участь у збройному виступі проти польського магната Франчишика Потоцького в лютому 1696 р., коли той зібрав у с. Мошки околичну шляхту для розбору її привілеїв. У ході збройної сутички польський військовий загін був розгромлений, а сам Потоцький з ганьбою втік.

Великою трагедією для недашківців стали постійні спустошливі набіги татар. Адже з 1240 по 1709 рр. на територію сучасної Житомирщини було здійснено понад 800 набігів татар, з них 40 спустошливих. Разом зі своїми сусідами жителі Недашок мужньо боронилися від нападників. Коли ж сили були нерівними, ховалися в лісах, у лозах, на болотах. До сьогоднішнього дня в селі збереглися перекази про страшну татарську неволю. «Орда татарська ішла, ховалися люди в лозах, брали татари людей у неволю, жінок мучили», — переказував старожил села Т. І. Недашківський.

Після Андрусівського перемир'я 1667 року місцевість залишилися в складі Польщі й перебувала під її владою до 1793 року. Після другого розподілу Польщі в 1793 році ці землі відійшли до складу Росії. Після возз'єднання Правобережної України з іншими українськими землями в складі Росії, село увійшло до складу Київської губернії. В 1795 р. в результаті третього поділу Польщі вся Правобережна Україна відійшла до Російської імперії. Почалася нова фаза історії України.

Дворяни Недашківські (Недашковские) були зазначені в списках наступних років: 1804 — Васильківський повіт Київської губернії; 1811 — с. Веприк Васильківського повіту; 1815 — с. Волиця Васильківського повіту; 1843 — сс. Жидівська Гребля, Юшків Ріг Таращанського повіту Київської губернії.

Відповідно до підсумків поділу с. Недашки входило до Овруцького повіту Волинської губернії. Якою ж були чисельність та заняття його населення в другій половині XVIII — на початку XIX ст? За ревізькими відомостями 1816 р. у Недашках проживало понад 150 людей чоловічої й жіночої статі. Тодішні родини, які проживали в «домах», були досить великими, багатодітними. Так у будинку, хазяїном якого був 90-літній Василь Володимирович Латушієшич-Недашківський, поряд з ним жили його 60- літня дружина Марина Матвіївна, їх сини — 30-річний Матвій, 26-річний Савва й 20-річний Миколай. Савва мав 20-річну дружину Марину Іванову й однорічну дочку Варвару. Молодший же Микола тримав 18-річну дружину Марфу Іванову, від якої мав двох дітей — дівчаток — 5-річну Марину й 3-річну Катерину. Цей та інші факти свідчать, що в той період непоодинокими були так звані ранні шлюби, коли матір'ю ставали в 12-13 років.

Поряд з родинами Недашківьских у селі проживали Латушієвичі й Дідківські. Предком Латушієвичів був Лашук Дем'янович, (брав участь у поїздці представників заушської шляхти до Сигизмунда-Августа). Родина Дідківських з'явилася в Недашках внаслідок шлюбів з місцевими жителями в 50- ті рр. XVIII ст. Дідківські були вихідцями із села Дідковичі. Як і недашківці, вони належали до околичної шляхти, маючи відповідні грамоти від литовських князів та польських королів.

Рід Недашківських має риси нащадків прадавніх литвинців (мешканців Балтійського регіону): високих, світлих, струнких. Рід Дідківських має риси південного типу. Обличчя смагляві, коси чорні. Вони, найпевніше, нащадки прадавніх хліборобів трипільської доби^{[джерело?]}, старих українців, землеробів родючих чорноземів. За спогадами жителя села Дмитра Сильвестровича Недашківського, який народився в 1899 р., на вулиці Куцовка жили Недашківські й Дідківські. Селилися родами, гніздами, «купами», як говорили в давнину.

Недашківські також жили ще в кутку Причепівка, Крушник. Дідківські жили в кутку Лазарі. В кутках Гребля, Ігнатівка в напрямку на Ксаверів жили обидва роди.

Реформою 1861 року було скасовано кріпосне право.

Недашківська околична шляхта за своїм способом життя і побутом мало чим відрізнялася від жителів навколишніх сіл: вживала українську мову, мала сильні православні релігійні традиції.

Основним заняттям жителів села було, звичайно, землеробство. Околична шляхта переважно сама обробляла землю. Взувалися недашківці в ликові постоли, одяг виготовляли з хутра чи домотканого сукна. Поряд із землеробством займалися рибальством, мали чисельні борті, полювали на лісового звіра, виловлювали бобрів.

Займалися також виробництвом дьогтю й смоли. В ті часи смолокурні й «поташеві буди» цінувалися на рівні бобрових гонів і бортей. Із другої половини XVII ст. 12 пудів поташу коштували 1000 крб., при цьому чистий дохід становив 500 крб. На той час це була дуже велика сума грошей. Поташ висилали більшими великими на Захід, де його використовували головне для виробництва пороху.

Прекрасний опис земель, що належали недашківцям, міститься в земській книзі Овруцького повіту 1798 р. У ній вказується, що Недашківським здавна належала вотчинна земля в урочищі «острів Кутівка», що лежало над рікою Звіздаль, «с полями пахотными и непахотными, обсемененными и необсемененными, борами, лессами, сенокосами, дубровами, лугами, пастбищами, бортными деревьями и небортными, соснами, крымами, знаками и натесами, с пчелами и без пчел, реками и речками, прудами и прудищами с правом ловли в реках рыбы разного рода, с бобровыми гонами, звериной ловлей, постройкой дегтевых майданов, а также и смоляных со всемы застройками и вообще со всемы к этой части принадлежащими».

Однак зростання кількості спадкоємців, дроблення спадкоємної землі-служби між спадкоємцями привели до того, що земля вже не могла їх усіх прогодувати. Тому не дивно, що представники роду-засновника села Недашківських були змушені виїздити на проживання в інші населені пункти, шукати інші заняття. На початку XVIII ст. у документах згадуються недашківці, що проживали в Овручі, у с. Мошки та ін.

Після входження Правобережної України до складу Росії перед околичною шляхтою постало питання про підтвердження свого «шляхетного» походження. Суть справи в тому, що в 1785 р. російська цариця Катерина ІІ поширила на українські землі права російського дворянства. Це було логічним наслідком позбавлення України автономних прав — становий поділ її населення був прирівняний до станового поділу населення Росії.

Претендентам на дворянство необхідно було довести свої права. Як і представники інших родів, Недашківська околична шляхта почала розшукувати докази свого дворянського походження, вивчаючи хроніки, універсали, земські книги та інші джерела історії України. Врешті-решт роди Недашківських і Дідківських, які проживали в Недашках, на основі історичних документів та свідчень представників сусідніх родів довели дворянському зібранню своє право на приналежність до дрібнопомістного дворянства.

Важливою подією в історії Недашок стало відкриття в 1799 р. церкви св. Апостола Іоанна Богослова. Вона була побудована на місці старої церкви, що згоріла. Сліди її існування відносяться до XV–XVI ст. Будівництво нової церкви стало можливим лише за рахунок добровільних пожертвувань усіх жителів села. Вона являла собою дерев'яну споруду, покриту залізом і пофарбовану блакитною фарбою. При церкві також знаходилася дзвіниця.

1888 р. Недашківська церква була капітально відремонтована, до неї прибудовано нову дзвіницю. Для священика роди Недашківських і Дідківських виділили 18 десятин землі під садибу і городи.

Реформа 1861 р. не внесла докорінних змін у систему землеволодіння в Недашках.

Адже недашківські дворяни обробляли землю самі й лише у виняткових випадках використовували працю залежних селян. Зокрема, у період проведення реформи в маєтку дрібнопомістних поміщиків Степана, Давида, Костянтина й Івана Недашківських працювало четверо селян. У маєтку Григорія, Андрія, Миколи і Якова Недашківських — троє селян. У процесі проведення реформи була зліквідована залежність селян від поміщиків. Селяни також отримали земельні наділи. Зокрема, селяни, що працювали на дворян Недашківських, отримали 26 десятин 496 сажень землі, а ті, які працювали на Дідківських, — 9 десятин 2397 сажень землі. За отримання землі селяни щороку платили грошовий оброк у сумі 5 крб. 40 коп. сріблом з кожного двору чи відпрацьовували 34 дні (20 влітку й 14 взимку) на поміщика. А також селянам відпускалося по 36 возів дров на двір з лісу, який належав Недашківським. За це селяни виконували повинності протягом 8 днів у рік чи платили грішми 2 крб. сріблом з двору.

Скасування кріпосного права привело до важливих змін в інших суспільних сферах. Розширюється мережа освітніх закладів. В 1892 р. було відкрите однокласне народне училище в Недашках. Чисельність населення Недашок швидко зростає. Якщо в 80-ті роки в селі нараховувалося 187 дворів, у яких проживало 1492 чоловіки, то на початку XX ст. кількість дворів збільшилася до 364, у них проживало вже 2088 жителів. У цей час у селі працювало 3 лавки й діяли 3 вітрові млини. Забезпечення правопорядку було покладено на поліцейський пост у складі пристава й 5 поліцейських.

• Дідковський Леонід Іванович (1927—2004) — військовий диригент, педагог. Заслужений діяч мистецтв УРСР.
• Юрій Недашківський — заступник міністра палива й енергетики, очолював «Енергоатом» з лютого 2005 року. Також цю посаду він обіймав з липня 2000 року по лютий 2003 року.
• Олександр Васильович Недашківський — командир бойової групи у Придністров'ї, член керівництва партії Відродження, який 20 червня 1992 року організував відсіч румуно-молдавським збройним групам у Бендерах, зупинив паніку, що розпочалася, разом з А. П. Катуновим сформував ударний загін бронетехніки й захопив ключовий міст через Дністер, прорвався до центру міста Бендери для деблокування осадженої міськради, прийняв лютий бій біля загорожі хімбатальйону 14- й армії, та загинув.
• Бартош Недашківський (Bartosz. V. Niedaszkowski), відомий польський популяризатор Йоги й Аюрведи, автор бестселера «Joga і ajurweda. Przewodnik dla współczesnego człowieka» (https://web.archive.org/web/20120113144326/http://www.yogamedica.pl/a/17,joga-i-ajurweda-przewodnik-dla-wspolczesnego-czlowieka)

Усього в Україні проживає більш 4000 людей із прізвищем Недашківський. Так само тисячі Недашківських проживають у Росії й Білорусі.

• Васильев В. Л. Архаическая топонимия Новгородской земли (Древнеславянские деантропонимные образования). — Великий Новгород: НовГУ им. Ярослава Мудрого, 2005. — 468 с.
• Енциклопедичний словник Брокгауза й Єфрона (1890—1907).
• Тимошенко В. І., Грищенко Є. І. Історія Недашок. — Малин, 1997. — С. 33-37.
• Чернецький Є. Шляхта Васильківського повіту Київської області за сповідальними розписами православних храмів початку XIX ст. (Білоцерківщина, Васильківщина, Мотовилівщина, Рокитнянщина, Фастівщина). — Біла Церква: Мустанг, 1999. — 26 с.

• Карта місцевості
• Бусел в Недашках^{[недоступне посилання з квітня 2019]}
• Погода в селі Недашки