Нуменор

У центрі Мітталмара розташовувалася провінція Арандор («Королівська земля») — найбільш заселена частина острова. В Арандорі розташовувались столиця королівства Арменелос, гавань і порт Роменна та гора Менелтарма («Небесний Стовп»), на вершині якої розташувалось святилище Еру. Звідти було видно гавані ельфійського острова Тол-Ересеа. Гора була погаслим вулканом, однак до часів перед самою загибеллю острова, її вулканічна діяльність ніяк не проявлялась. Підніжжя Менелтарми плавно переходили в рівнину, однак з п'яти боків на п'ять півостровів розходилися невисокі гребені, що називались Тармасундар — «Корені Стовпа». По вершині південно-західного гребеня до гори йшла дорога, між південно-західним і південно-східним гребенями лежала неглибока долина. Вона мала назву Нойбріан — «Долина Гробниць», оскільки в її глибині у скелях біля підніжжя Гори були висічені гробниці, де покоїлися королі та королеви Нуменору. З півдня біля підніжжя гори починалась найбільша річка острова — Сіріль. У південно-західній частині Мітталмара на пологих пагорбах, що поросли травою розташувалася провінція Емеріе, де жили вівчарі. Мітталмар був найвищою точкою Нуменору, якщо не рахувати гір та узвиш півостровів. Це був край лук та покатих пагорбів. Дерев там росло дуже мало[4].

У затоці Роменна розташувався невеличкий острівець Тол-Уінен, що був створений Уінен — дружиною майа Оссе. Там найчастіше всього кидав якір корабель «Еамбар» принца Алдаріона, майбутнього короля Тар-Алдаріона. На цьому острові за наказом Алдаріона було зведено маяк Калміндон.

Форостар був найменш родючим з усіх земель Нуменора. Ґрунт там був кам'янистий, дерев там росло мало. Ближче до північного мису піднімалися круті скелі, і прямо з моря круто піднімав свої схили пік Соронтіль. У цих краях король Тар-Менельдур Елентімо збудував високу вежу, з якої спостерігав рух зірок.

У північній частині цей півострів також був скелястим і ці скелі вкривали хвойні ліси, що виходили до моря. На заході у гірський берег врізалися три невеличкі затоки, але тут пагорби у багатьох місцях не підступали до моря і біля їх підніжжя розстилався рівний берег. Найпівнічніша затока мала назву Андуніе, де було розташоване портове місто Андуніе («Захід Сонця»). Біля цього міста король Тар-Мінастір побудував високу вежу на пагорбі Оромет для огляду на Захід.

Південь Андустара був дуже родючим, його вкривали листяні ліси. Між Андустар і Г'ярнустар розкинулась велика затока Ельданна, оскільки вона була відкрита в бік Тол-Ересеа. Землі довкола неї, захищали гори з півночі і виходили до західних морів, були теплими, тут випадало найбільше дощів. В середині середині луки Ельданна лежала найпрекрасніша з усіх гаваней Нуменору — Ельдалонде Зелена, на початку існування Нуменора саме сюди припливали швидкі білі кораблі з Тол-Ересеа. Довкола гавані зростали подаровані ельдарами дерева, що цвіли розповсюджуючи тонкий приємний аромат, тому цей край був названий Нісімалдар — Пахучі Дерева. Поруч з Ельдалонде в море впадала річка Нундунне. На шляху до моря вона розливалася невеличким озером Нісінен, по берегах якого росло чимало пахучих кущів та квітів.

Західна частина Г'ярнустара була гористою і високі пагорби піднімались на західному та південному узбережжі, на сході, у теплому та родючому краї росли виноградники. Півострови Г'ярнустар і Г'яростар розташувались одне від одного на довгому узбережжі між ними земля та море плавно переходили одна в одну — ніде більше у Нуменорі такого не було.

Сіріль — найбільша річка острова, що починалась біля підніжжя Менелтарми в долині Найрінан і текла крізь весь Міттламар на південь і ставала у нижній течії повільним звивистим потоком. Наприкінці шляху Сіріль впадав у море серед просторих боліт і тростяних рівнин, розпадаючись на безліч мілких проток, що постійно змінювали свої русла, прокладаючи собі шлях через просторі прибережні піски. На багато миль обабіч дельти простягалися білі піски та сіра галька узбережжя. Там, серед боліт і озер на смугах сухої землі в невеличких селах жили рибалки. Головним поселенням в тих краях був Ніндамос.

У цьому краї росло чимало різноманітних дерев. З часів короля Тар-Алдаріона в цих краях саджали корабельний ліс.

Найхолодніший край, але від суворих північно-східних вітрів його прикривали гори, що здіймалися ближче до кінця півострова, і у внутрішній частині Орростара зростав хліб, особливо поблизу межі з Арандором.

Загалом схили Нуменора йшли по спадній з північного заходу на південь та схід.

У перекладі з нуменорської мови адунаїк означає «Захід Сонця», оскільки спрямоване на Захід. Перша столиця країни. Звідти у ясні дні на обрії було видно гавані Авалонне на острові Тол-Ересеа. Згодом містом правили нащадки Елатана та дочки короля Тар-Еленділа Сільмаріен, від яких беруть початок роди королів Арнору і Гондору. Вони зберегли вірність ельдарам і валар навіть у пізніші часи, коли більшість нуменорців на чолі з королями повстали проти них. У часи короля Ар-Гімілзора всіх Вірних (їх називали еленділами) було переселено в Роменну. Скіпетр правителів Андуніе став символом влади королів Арнору.

Столиця королівства — найпрекрасніше з усіх міст з вежею та цитаделлю, яку збудував перший король Елрос (Тар-Мініатур). Розташоване в Арандорі біля гори Менелтарма. Там знаходився королівський палац, у саду якого в дні короля Тар-Алдаріона було посаджене біле дерево Німлот, що було саджанцем дерева Келеборн з острова Тол-Ересеа. В останні часи існування острова, з ініціативи Саурона, там було збудовано храм Мелькора.

У перекладі з квенья означає «на схід». Портове місто в провінції Арандор, звідки відпливали кораблі до Середзем'я і куди вони поверталися з вантажами та коштовностями. У часи короля Ар-Гімілзора усіх еленділів включно з родиною владик Андуніе було переселено до Роменни. Звідси відплив до Валінора Аманділ, намагаючись вимолити прощення для Нуменору. З Роменни напередодні загибелі острова відпливли син Аманділа Еленділ та його сини Ісілдур та Анаріон.

Найгарніший порт і гавань на заході Нуменору на березі затоки Ельдана, в гирлі річки Нундунне. Сюди до часів бунту нуменорців прибували кораблі ельдарів з Тол-Ересеа.

Головне містечко рибалок в дельті Сіріла в Г'ярнустарі.

Порт у затоці Андуніе, розташоване трохи на захід від міста Андуніе.

Місто у Форостарі з каменоломнями краю. У перекладі з квенья означає «кам'яне місто».

Розташоване в провінції Емеріе. Належало нащадку Елроса Халлакару.

Віньялонде в перекладі з квенья означає «Нова гавань». Перша нуменорська колонія в Середзем'ї. Заснована на початку Другої Епохи нуменорським принцом Алдаріоном (згодом король Тар-Алдаріон), у гирлі річки Гватло, як факторія, що постачала королівство корабельним лісом, котрий на той час вкривав більшу частину Еріадору.

У 1700 р. Другої Епохи, під час війни з Сауроном, в порту на допомогу ельфам висадились нуменорські війська на чолі з Кірьястуром. Під час цієї війни місто було укріплене і отримало назву Лонд-даер (Велика гавань). Після війни гавань втратила своє колишнє значення, оскільки армія Саурона випалила майже всі ліси в Еріадорі. В зв'язку з цим було збудовано нові колонії в Тарбаді, Умбарі та Пеларгірі і місто стало називатись Лонд-даер-Енер (Велика Серединна Гавань). Після падіння Нуменору місто було покинуте, його руїни було ще видно наприкінці Третьої Епохи.

У перекладі з синдаріну означає «Перехрестя». Фортеця була збудована біля броду через річку Гватло, де сходилися Південна і Північна дороги. Після падіння Нуменору місто увійшло до королівства Арнор.

Заснований близько 2280 р. Другої Епохи. Найбільша гавань Нуменору в Середзем'ї. Належала Людям Короля. З Умбара Нуменор управляв довколишніми землями і збирав данину з народів, які там проживали. Після падіння Нуменору Умбар перетворився на оплот моредайн або чорних нуменорців.

Гавань біля гирла Андуїну. Засноване у 2350 р. Д. Е. Основна твердиня Друзів Ельфів у Середзем'ї. Туди відпливала все більша їх кількість від гонінь з боку Людей Короля. Після падіння Нуменору місто увійшло до королівства Гондор.

Згодом відоме як Ізенгард. Фортеця у верхів'ї річки Ангрен (Ізен) з вежею Ортханк заввишки 500 футів (близько 150 метрів). Після падіння Нуменору належав королівству Гондор. У 2759 р. Третьої Епохи відданий намісником королівства Гондор Береном магу Курумо (Саруману).

Нуменорські фортеці в краї Каленардон. Після падіння Нуменору входили до складу королівства Гондор. У 2510 р. Третьої Епохи передані намісником Кіріоном разом з усім Каленардоном рогірімам.

Найбільша і найдавніша дорога йшла від Роменни через Арменелос до Менелтарми та Долини Гробниць. Потім її до продовжили до міста Ондосто у Форостарі, а звідти — на захід до Андуніе. По ній возили на возах каміння з Північних Земель, що високо цінувався у будівництві та деревини, на котру були багаті Західні Землі.

Брукованих доріг в країні було дуже мало, оскільки екіпажів та возів на першому етапі там не було, бо більшість вантажів там возили морем, а люди змалку любили їздити верхи, і дороги, як правило, не брукували, а облаштовували для верхової їзди[3].

Значну частину території Нуменору вкривали ліси. Серед порід дерев на острові були як такі, що зустрічались і в Середзем'ї, так і ті, що росли тільки в Амані, Тол-Ересеа та Нуменорі. До перших відносяться зелена і блакитна ялини, сосна, дуб, в'яз, горобина, бук та береза. Більшість дерев, привезених ельдарами, росла на заході Нуменору у краї, що називався Нісімалдар — Ароматні Дерева: це були ойлолайре, лайрелоссе, несеамельда, вардаріана, таніквелассе, яваннаміре з круглими червоними плодами. Квіти, листя і кора цих дерев наповнювали повітря солодким ароматом, від якого і походила назва провінції[4].

Тільки в Нісілмадарі росли могутні дерева малліорне, що досягали такої ж висоти, як і на Ересеа. Їх квіти були схожі на вишневі і цвіли все літо. Листя були схожі на букові, але були значно більшими, блідо-зеленими угорі і сріблястими унизу і блищали на сонці. Восени листя не опадало, а ставало блідо-золотим.

Плід малліорне — горіх із золотою шкаралупою. Тар-Алдаріон подарував декілька плодів Гіл-Галаду, але в Ліндоні вони не прижилися, проте в Гіладріелі і завдяки її чарам малліорне росли в Лотлоріені, хоч і не досягали тієї висоти, що була в дерев Нуменору та Ересеа[4].

У Г'ярростарі зростали дерева лаурелінкве, котре дуже любили через його квіти, оскільки більше ніде це дерево не використовувалось. А називали його так через довгі грона жовтих квітів, і деякі люди, що чули від ельдар про Лаурелінну, Золоте Дерево Валлінору, вірили, що лаурелінкве походить від нього, і що насіння його сюди привезли ельдар, але це було не так.

Морські птахи, що плавають та пірнають, водилися в Нуменорі у незліченній кількості. І моряки говорили, що навіть якби вони були сліпими, за пташиним галасом дізналися б вони, що Нуменор уже близько. І коли корабель наближався до берега, піднімались велетенські зграї морських птахів, і носилися над кораблем з радісними вітальними криками, оскільки ніхто ніколи зумисне не завдавав їм шкоди і не ображав їх. Іноді птахи супроводжували кораблі, навіть ті, що відпливали до Середзем'я.

У самому Нуменорі було чимало пташок: від кіринків (kirinki), що були трохи більше кропив'янки, але з багряним оперенням і настільки тоненьким голосочком, що людське вухо ледь вловлювало його, до велетенських орлів, котрі вважалися священними птахами Манве, і котрих не ображали до чорних часів падіння дунедайнів. Багато їх жило на вершинах скель у Форостарі. Дві тисячі років у Арменелосі, в королівському палаці, щедротами володаря жила пара орлів, від Елроса Тар-Мініатара до Тар-Анкалімона сина Тар-Атанаміра, на вершині башти було орлине гніздо.

• Елрос Тар-Мініатур (роки життя — 532 р. П. Е — 442 р. Д. Е.; роки правління 32—442 рр. Д. Е.)

• Вардамір Нолімон (роки життя — 61—471; рік правління — 442)
• Тар-Аманділ (192—603; 442—590)
• Тар-Еленділ (350—751; 590—740)
• Тар-Менельдур (543—942; 740—883)
• Тар-Алдаріон (700—1098; 883—1075)
• Тар-Анкаліме (Перша Королева-правителька) (873—1285; 1075—1280)
• Тар-Анаріон (1003—1404; 1280—1394)
• Тар-Суріон (1174—1574; 1394—1556)
• Тар-Телперіен&nbsp (Друга Королева-правителька) (1320—1731; 1556 — (1693?) 1731)
• Тар-Мінастір (1474—1873; 1731 (1693?)—1869)
• Тар-Кіріатан (1634—2035; 1869—2029)
• Тар-Атанамір Великий (1800—2221; 2029—2221)
• Тар-Анкалімон (1986—2386; 2221—2386)
• Тар-Телемайте (2136—2526; 2386—2526)
• Тар-Ванімельде (Третя Королева-правителька) (2277—2637; 2526—2637)
• Тар-Андукал — принц-консорт, чоловік Тар-Ванімельде, після її смерті узурпував трон (р. н. невід. — 2657; 2637—2657)
• Тар-Алькарін (2406—2737; 2657—2737)
• Тар-Кальмакіл (2516—2825; 2737—2825)
• Ар-Адунахор — починаючи від нього королі беруть імена на адунаїку; в списках королів він все ж фігурує під квенійським ім'ям Тар-Герунумен) (2709—2962; 2899—2962)
• Ар-Зімратон (Тар-Хостамір) (2798 — 3033; 2962 — 3033)
• Ар-Сакалтор (Тар-Фаласіон) (2876 — 3102; 3033 — 3102)
• Ар-Гімілзор (Тар-Телемнар) (2960 — 3177; 3102 — 3177)
• Ар-Інзісіладун розкаявся і змінив ім'я на Тар-Палантір — «Провидець» (3035 — 3255; 3177 — 3255)

Його дочка Тар-Міріель мала стати Четвертою Королевою — правителькою, але трон захопив племінник короля. Він нарік себе Ар-Фаразон Золотий (Тар-Каліон) (3118 — 3319; 3255 — 3319), що став останнім королем Нуменору.

Син Елроса Тар-Мініатара Вардамір був уже старим коли отримав корону, тому він у той же рік передав правління своєму сину Тар-Аманділу. До часів Тар-Атанаміра існував звичай передачі влади своєму нащадкові, також королі добровільно обирали час, коли вони покидали земне життя. Оскільки в Тар-Алдаріона через його розлад з дружиною Ерендіс була лише одна дитина — дочка Анкаліме, закон про престолонаслідування було змінено: відтепер спадкоємцем могла бути старша дитина, як чоловічої, так і жіночої статі. Цим законом був незадоволений племінник короля Соронто, що за старим законом міг бути спадкоємцем престолу.

Якщо після Війни Гніву людські народи Середзем'я зробили крок назад у розвитку, то дунедайни під опікою валарів, у дружбі з елдарами розвивались і процвітали. Мовою елдарів вони записували пісні та легенди, створили чимало книг та скиржалів, де описали багато мудрих і дивовижних речей, що існували в золотий вік королівства, котрий після падіння Нуменору було забуто. Ельдарами з Тол-Ересеа принцу Алдаріону був подарований нащадок Білого дерева Келеборн, що отримав назву Німлот.

Після прибуття у 600 році Д. Е. першого нуменорського корабля в Середзем'я, дунедайни стали припливати на його береги регулярно, звівши на річці Гватло свою першу колонію Віньялонде. Люди Середзем'я під владою Тіні стали боязкі та слабкі, правили більшістю з їхніх племен слуги Моргота. Нуменорці допомогли їм скинути ярмо лихих володарів і позбутися страху перед пітьмою, навчили їх сіяти і вирощувати хліб, обробляти каміння та рубати ліс для будівництва пристойних будинків. Народи Середзем'я вважали нуменорців богами і любили їх як своїх покровителів[7]. У 1700 р. Д. Е. нуменорське військо на чолі з Кіріатуром прийшли на допомогу ельфам Ліндону і Рівенделлу (Імладріс) проти армії Саурона, що захопила майже весь Еріадор. і в битві при Сарн-Форді завдали йому нищівної поразки, внаслідок якої йому ледве вдалося втекти до свого володіння в Мордорі.

Однак, чим більше процвітав Нуменор, чим кращим ставало життя його мешканців тим більшою в їх серцях була туга за безсмертям, якого навіть валари не могли їм дати (бо смерть була волею Ілуватара), тим більше тяжіли вони до Безсмертних Земель Аману до яких їм було заборонено наближатися. Перші ознаки тіні стали проявлятись в часи короля Тар-Мінастіра, що заздрив безсмертю ельдарів і збудував на пагорбі Оромет вежу для огляду заходу. За часів його наступника Тар-Кіріатура люди вже вголос нарікали на заборону відвідувати Безсмертні Землі і смертність людського життя, на відміну від ельдарів.

Тоді в часи короля Тар-Атанаміра до Нуменору прибули посланці валарів і говорили з королем та його народом про неможливість змінити долю людини та про те що землі Аману не зробили б їх безсмертними, а швидше навпаки: дунедайн зачахли б і змарніли ще швидше, мов метелики при надто сильному і тривкому світлі. Король же відповів їм про те, що предок його Еаренділ досі живий. На те посланці сказали йому, що його наділили окремою долею і віднесли до Первородних, котрі не вмирають, і що безсмертя для ельдарів не є ні благословення, ні прокляття, а лише вияв їхньої суті, бо вони не мають виходу зі світу і не полишають його, доки він існуватиме. А смертність людини не є ні прокляттям, ні покаранням. Тому не слід бунтувати проти волі Еру, а сподіватися на те що найменше з людських бажань принесе плоди.

Однак порада посланців не задовольнила ні короля, ні його підданих. В той час це був зеніт розквіту і слави Нуменору. Вже нуменорці обкладали народи Середзем'я великою даниною і тепер більше брали ніж давали. Атанамір довго чіплявся за життя доки всі радощі його не вичерпалися і не став він недоумкуватим і здитинілим. І відтоді вже король не передавав синові чи доньці трону, а правив до смерті. Син Тар-Атанаміра Тар-Анкалімон виявився ще пихатішим від батька. Народ його розділився на людей короля, котрі віддалилися від елдарів і валарів (їх була більшість) і вірних, що залишились друзями ельфів. Нуменорці прагнули осягнути воскресіння, але змогли тільки досягти бальзамування плоті, влаштувавши величезні усипальниці, де темрява плекала думу про смерть. Після Тар-Анкалімона було припинене моління до Еру на вершині Менелтарми і люди відтепер рідко піднімались до Святилища. Люди короля прагнули ще більших веселощів і багатств, кораблі з Середзем'я пливли до острова повні золота і коштовностей, зібраних як величезна данина з менших народів. Двадцятий король узяв скіпетр під ім'ям Ар-Адунахор — «Володар Заходу», що було ще більшим відпадінням, оскільки це був титул Манве (котрий гнівався на королів Нуменору все дужче) — найвеличнішого з валарів. При ньому вжиток квенья і синдарину було заборонено.

В часи ж Ар-Гімілзора вірних нуменорців стали відверто переслідувати як зрадників і за наказом короля всіх їх було переселено в Роменну та її околиці. Найшанованішою серед вірних була родина володарів Андуніе, що вели свій рід від старшої дочки короля Тар-Еленділа Сильмаріен. Володарі міста вважались радниками короля. Дочка правителя Андуніе Інзілбет стала дружиною Ар-Гімілзора і було в них двоє синів Інзіладун, що був вихованцем матері і Гімілхад, котрий в усьому слухався батька. Саме йому, а не старшому сину віддав би Ар-Гімілзор скіпетр, якби це дозволяли закони.

Коли Ар-Інзіладун став королем він нарікся ельфійською мовою Тар-Палантір, знов відновив молитви до Еру на вершині Менелтарми. За його батька Німлот перестали доглядати і він почав в'янути. Тар-Палантір відновив догляд за білим деревом і прорік, що разом з ним загине і династія. Час від часу заходив він на вежу Мінастіра на пагорбі Оромет і позирав звідти на захід, сподіваючись побачити хоч якесь вітрило, але вже давно жоден корабель не линув звідти й гавані Авалонне були сховані за туманами. Більшість нуменорців, що не належали до друзів ельфів, не любили короля, вважаючи Гімілхада кращим правителем. Гімілхад помер у 198 років (для нащадків Елроса це вважалося ранньою смертю), але його син Фаразон був ще більш гордим і пихатішим від батька.

Після смерті Тар-Палантіра Фаразон вчинив заколот і захопив владу, зробивши дочку короля Міріель (перейменувавши її на Ар-Зімрафель) силоміць своєю дружиною, чим вчинив злочин, оскільки нуменорські закони навіть серед королівської родини забороняли родичам до третього коліна вступати в шлюб. Нарікшись Ар-Фаразоном Золотоликим, новий король був дуже гордовтитм і пихатим, однак зовсім не мудрим. Почувши, що Саурон нарік себе Володарем Людей він сильно розлютився і, зібравши велике військо і флот, вирушив до Умбара, де послав Темному Володареві ультиматум підкоритися йому або ставати до битви. Розуміючи, що міць Нуменору йому не перемогти, вирішив Саурон скоритись на словах йому (а на ділі хитрощами знищити Ар-Фаразона та його королівство) і прийшов до Умбара і скорився королеві. Ар-Фаразон взяв Саурона в полон і відвіз до Арменелоса. Завдяки своєму красномовству, чарам і сильному розумові Темному Владиці вдалося швидко навернути на свій бік і короля, і більшість його підданих. Він переконав їх, що валари бояться могутності людей Вестернесу і тому заборонили припливати в землі Аману, що Еру це лише їх вигадка, завдяки якій вони панують над світом, а справжнім творцем світу є Мелькор — володар темряви, з якої усе було створено. Під дією порад Саурона король заборонив під страхом смерті підніматись на вершину Менелтарми, і став будувати в Арменелосі величезний храм 500 футів у діаметрі (150 метрів) і стільки ж у висоту. І було розпочато новий культ поклоніння Темряві і Мелькору. Лиш вірні, яких очолював колишній радник короля Аманділ з роду володарів Андуніе, не стали коритись новій сатанинській релігії. В Аманділа був син Еленділ та онуки Ісілдур і Анаріон, що за роками Нуменору були юними.

Невдовзі Саурон став підбурювати Ар-Фаразона зрубати Біле Дерево — Прекрасний Німлот, що росло в саду королівського двору. Тривалий час король не погоджувався, адже він пам'ятав про пророцтво Тар-Палантіра. І коли про це дізналась рідня Аманділа, Ісілдур таємно від усіх вночі пробрався в Королівський сад і зірвав єдиний плід, що висів на гілці дерева, оскільки надворі стояла зима. Проте охорона помітила Ісілдура, і він, отримавши чимало поранень, пробив собі шлях, позаяк він замаскувався ніхто не дізнався хто наважився торкнутись дерева. Потайки той плід посадили, і Аманділ благословив його, а навесні з землі пробився пагінець і випустив бруньки. Щойно на ньому розкрився перший листок, як Ісілдур, що довго лежав при смерті, ожив і рани його вже не тривожили.

Після нападу Ар-Фаразон послухався Саурона і зрубав Німлот, а той розпалив його деревиною жертовне вогнище в храмі і вийшов крізь отвір у куполі дим, що перетворився на хмару, котра сім днів висіла над землею і потім поволі рушила на захід.

Відтоді вогонь і дим не припинялися, щодня в храмі приносилися криваві жертви Мелькору, щоб він звільнив людей від смерті. В жертву приносили, як правило, вірних, звинувачених у бунтарстві та представників інших народів Середзем'я, котрих відтепер безжально захоплювали в рабство. Так більшість нуменорців з благодійників малих народів перетворилися на жахливих тиранів.

Однак Смерть тепер все частіше приходила до Нуменору, бо люди постійно сварились між собою і вбивали одне одного з найменешого приводу. Простий народ ненавидів можновладців, а ті платили їм у відповідь зневагою і здирництвом.

Коли Ар-Фаразон став відчувати наближення смерті Саурон намовив його напасти на землі Аману, бо вони, мовляв, надають безсмертя тим, хто живе на них. І став король збирати флот для походу. Відтоді стали з'являтись грізні передзнамення майбутнього лиха: з вершини Менелтарми почав підніматись вулканічний дим, навантажені різноманітним скарбом кораблі потрапляли в бурі й тонули чого раніше ніколи не траплялось, щовечора з заходу стали надходити велетенські хмари схожі на орлів, що вражали блискавками людей на вулицях міст.

Тоді Аманділ, подібно до їхнього предка Еаренділа, вирішив плисти у Валінор і просити прощення в його володарів. Він попрощався з родиною та слугами, бо розумів що більше ніколи не побачить їх, і порадив Еленділові, Ісілдурові та Анаріонові покинути, острів якнайшвидше, бо загибель його була не за горами. Разом із трьома служниками відплив він на захід і більше про нього нічого невідомо.

Падіння Нуменору і перетворення плоскої Землі на круглу.

У 3319 році на чолі великого флоту Ар-Фаразон вдерся на землі Аману, і взяв у облогу місто Тіріон в Елдамарі. Тоді звернулись валари до Еру Ілуватара і нуменорський флот було потоплено, а короля і всіх його воїнів, що ступили на землю Аману, поховали під собою гори Пелори. Там у Печерах Забуття вони перебуватимуть до Останньої Битви та Судного Дня. Змінилася світобудова: Аман і Тол-Ересеа було взято з кіл Арди і перенесено туди, де люди ніколи вже не зможуть до них дістатися. Велетенська розколина, що утворилася при цьому, поглинула Нуменор разом з усіма його мешканцями, окрім вірних, що на чолі з Еленділом, Ісілдуром та Анаріоном відпливли за кілька годин до того. Менелтарма зненацька вивергла полум'я, і велетенські хвилі поглинули острів. Світ зменшився й перетворився на кулю і немає більше в ньому земель, що були частиною Арди Неспотвореної. Саурон, що залишився на березі Нуменору, також потонув, але його дух вирвався з морської безодні і вирушив до Мордору. Відтепер він більше не міг приймати прекрасної подоби, і мало хто міг зносити на собі погляд Саурона Жахливого[8].

Еленділ з синами вцілив у катастрофі: можливо, його батьку Аманділу таки вдалося дібратися до Валінору й добитися у валарів милості своєму роду. Після відплиття Фаразона кораблі вірних стояли біля східних берегів Нуменору, з боку гавані Роменни: п'ять суден Еленділа, три — Ісілдура, і два — Анаріона. Коли море хлинуло в безодню між островом і Безсмертними Землями, масив суші захистив кораблі від гігантського виру, в якому загинув флот Фаразона. Велетенська хвиля накрила Нуменор, загрожуючи гибеллю втікачам, але зі Заходу налетів сильний вітер і поніс кораблі далеко в море. Страшний шторм розкидав їх і викинув на береги Середзем'я: судна Еленділа в Ліндоні, судна його синів — біля гирла Андуїну. Пізніше вони заснували там свої королівства Арнор і Гондор. Назва «Нуменор» стала забуватися, витісняючись пізнішими найменуваннями «Акаллабет» (Akallabêth, з адунаїку — «Повалений»), «Аталанте» (квенья Atalantë — «Пала Земля»).

Серед вигнанців утвердилось повір'я, що Нуменор не затонув весь: вершина Менельтарми знову піднялася над водами самотнім острівцем. Це було найсвященніше місце, з якого зіркі люди могли узріти Аваллоне, і навіть у страшні часи Саурона ніщо не осквернило його. Деякі нащадки Еленділа вирушали в плавання шукати священний острівець, щоб звідти хоч здалека побачити Безсмертні Землі. Вони знали, що світ змінився й Аману з Тол-Ересеа більше нема в його колах, але вірили, що вони ще існують у справжньому бутті, у тому образі світу, у якому він був первісно задуманий. Мореходи відкривали нові землі, але всі подібні до Середзем'я і так само вразливі до смерті. Ті з них, що запливали найдальше на захід, поверталися до вихідної точки зі сходу. Вони казали: «Всі шляхи тепер викривлені».

Надалі завдяки і морським подорожам, і спостереженням зірок володарі Людей дізналися, що світ насправді став круглим, хоча ельдарам було дозволено досягнути Давнього Заходу й Аваллоне. Саме тому мудреці серед людей стверджували, що Пряма Дорога ще повинна існувати: для тих, кому дозволено відшукати її. Вони вчили, що вона проходить прямо через атмосферу («повітря дихання і польоту»), що тепер викривлена разом зі світом, і перетинаючи Ільмен, який немічна людська плоть не може перенести, приводить до Тол-Ересеа, а мабуть і до Валінору. Існували легенди про смертних, яким вдавалося потрапити на цю Дорогу волею долі чи милістю валарів; вони підіймались цим невидимим мостом над землею, досягали Безсмертних Земель, і вмирали, встигнувши побачити гору Танікветіль.