Охотницькі полки
Охотницькі полки — полки, що формувалися в Україні з 60-х рр. 17 ст. із найманих, охочих людей, на перших порах здебільшого з іноземців — поляків, німців, сербів, волохів та ін., а згодом — із козаків, які не потрапили до реєстру, міщан. Охотницькі полки не включалися до реєстру козацького війська. У роки гетьманства І. Виговського була спроба створити регулярне «затяжне», тобто наймане, військо. Тоді на службу до українського війська вступили сотні й тисячі сербів. За часів гетьмана Д. Многогрішного в Лівобережній Україні Полки були кінними, називалися компанійськими полками. У Правобережній Україні П. Дорошенко також сформував наймане військо — піхотне, яке називалося сердюцьким (сердюки, серденята). Прийом козаків і селян з Лівобережної України в сердюцькі полки тоді заборонявся. Як правило, гетьман. статтями обумовлювалася наявність одного охотницького полка на 1 тис. осіб, однак насправді їх було більше. Гетьман Іван Мазепа мав кілька компанійських (охочекомонних) і сердюцьких (охочепіхотинських) полків. На 1725 існувало 4 охотницькі полки, у 1730—40-х рр. — 2 охочекомонні полки — Павлова і Чеснокова. Компанійці брали участь у військових походах, охороняли порубіжжя, вели розвідку. Сердюки забезпечували поліційну службу, вартували на перевозах та біля артилерії, були особистими охоронцями гетьмана тощо. З часом гетьманську сторожу виділили в окремий підрозділ — жолдацьку роту. Для поселення жолдацьких родин виділили чималу ділянку землі, на якій згодом виникло с. Жолдаки (Конотопського повіту). Ці полки часто виконували поліцейсько-каральні функції — їх використовували для придушення соціальних виступів.
Адміністративний устрій охотницького полку
Адміністративний устрій охотницького полка був традиційно козацьким — полк, сотня, курінь, керівництво якими здійснювали полковник, сотник, курінний отаман. Охотницький полк найчастіше складався із 2—3-х сотень, в яких загалом було не більше 500—600 осіб. Називалися полк за прізвищами полковників, які підпорядковувалися гетьману та генеральній старшині, а через них — російському командуванню. Полковника призначали гетьманським універсалом із врученням відповідного знака — пернача, згодом — царським указом. В охотницьких полках практикувалося також наказне полковництво і сотництво, відповідним був і штат старшини, за винятком посади ротмістра, який командував невеликим загоном. Розквартирування охотницьких полків (як правило, в Лубенському полку, Миргородському полку та в околицях Глухова) відбувалося на подвір'ях посполитих, а їх постачання, яке називали стацією, покладалося на селян. Крім того, компанійці і сердюки одержували платню грошима, а під час походу — забезпечення харчами та фуражем («порції» та «рації»). Сердюцькі полки існували до липня 1726, а компанійські — до середини 18 ст. (остання згадка про них в документах відома за 1748).
Джерела та література
- В. В. Панашенко. Охотницькі полки // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 707. — 728 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1061-1.
Посилання
- Охотницькі полки // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2002. — Т. 4 : Н — П. — 720 с. — ISBN 966-7492-04-4.