Іван Мазепа

Погруддя Мазепі у селі Мазепинці, де він народився.

У 1592 король Сигізмунд II Август подарував маєток шляхтичеві Михайлові Мазепі-Калединському (Колодинському[9]) гербу Курч[10]. Батько — Стефан-Адам Мазепа, покозачився в часи Хмельниччини, став 1654 року Білоцерківським отаманом, у 1659 р. був наказним полковником Білоцерківського полку, представляв Гетьманщину на сеймі у Варшаві 1659 р., призначений у 1663 р. білоцерківським підстаростою. Мати  — Марина Мокієвська — представниця старого шляхетського роду з Білої Церкви; присвятила молоді роки сім'ї, вихованню сина Івана та доньки Олександри. Шлюбу Мазепи та Мокієвської у 1638 році передувало засудження Степана Михайловича до позбавлення шляхетської честі через вбивство шляхтича Яна Зеленського[11].

Таблиця з написом і гербом Івана Мазепи на будівлі колегіуму в Чернігові

Дитинство припало на час Хмельниччини й Руїни. Змалку мусив навчатися військової справи, їзди верхи, фехтування. Мати відправила на навчання до Києво-Могилянської колегії. У ній він здобув освіту, вірогідно, у 1650—1657 роках, за часів ректорства Л. Барановича та Й. Галятовського, де 6 років вивчав поетику, риторику, латину[12][8] та інші предмети. Добре володів пером, у хвилини дозвілля писав вірші, цікавився усіма видами літературної творчості; протягом життя опанував вісім іноземних мов. Крім української, російської та польської[5], вільно володів латиною (за спогадами французького дипломата Жана Балюза, «блискучим знанням цієї мови міг суперничати з кращими нашими отцями-єзуїтами»), говорив італійською та німецькою. Пилип Орлик свідчив, що Мазепа дуже добре знав і татарську, яку в ті часи знало багато козацької старшини[13].

Закінчивши навчання, повернувся додому. Батько мріяв про велику кар'єру для свого сина, вислав його до двору короля Речі Посполитої, великого князя литовського і руського Яна II Казимира. Іван став королівським пажем, зумів швидко завоювати прихильність короля.

Ян II Казимир, син Сигізмунда III та Констанції Австрійської, був у близьких взаєминах із західними монаршими дворами, щороку висилав за кордон трьох талановитих юнаків шляхетського походження для покращення освіти. Мазепа потрапив до цієї трійки стажистів; відвідав Німеччину, Францію, Італію, можливо, Австрію у дипломатичній місії козаків.

1659 року повернувся до Речі Посполитої. Гетьманські клейноди привіз як гінець від короля у березні 1663 обраному гетьманом Павлу Тетері, які той відіслав назад (згідно зі статусом, їх мав привезти посол)[14].

Познайомився зі справами українського населення (1660-ті роки), з лобістами українського питання в сеймі Речі Посполитої. У 1662—1669 роках король Ян-Казимир доручав Мазепі кілька різних дипломатичних місій в Україні, Османській імперії, Московії.

Рекламний плакат до кантати М. Балфе

Під час служби при дворі Яна II Казимира мав персональний конфлікт зі шляхтичем Яном-Хризостомом Пасеком[15], що ледве не закінчився дуеллю в королівських палатах. Ян-Хризостом Пасек згадував у своїх «Споминах» історію, яка стала популярною, хоча насправді, як більшість поетичних образів, ймовірно, далека від правди. Автор мемуарів оповів, що коханкою Мазепи була дружина визначного магната Речі Посполитої; коли ошуканий чоловік дізнався про це, наказав своїм служникам зловити винуватця, прив'язати голого до дикого коня та пустити степом. Історик Сергій Павленко, вивчаючи реалії 1660-х років, дійшов висновку, що, скоріш за все, тридцятирічний Мазепа був посередником у стосунках свого спонсора, білоцерківського старости князя Дмитра Вишневецького із заміжньою Оленою Загоровською. Вона не могла розлучитися з нелюбим чоловіком, бо католикам заборонялося це робити. Мазепа возив їй дорогоцінні  подарунки не від себе, а від відомого у Польщі магната. Після навчання у Європі за спонсорські кошти він не міг мати стільки золота та срібла, аби задобрювати ним улюблену жінку та її слуг[16]. Однак поширена про нього мемуаристом Яном Пасеком вигадка зіграла загалом позитивну роль у поширенні відомостей про складну долю українського правителя. Вона додала його біографії інтриги, неординарності. Тому не випадково він став героєм багатьох поем, п'єс, романів. Ця історія з усіма подробицями була дуже романтична і приваблива, сучасники перетворили її на епопею. Поети, малярі та музики — Байрон, Гюго, Верне, Булянже, Ліст — скористалися нею у своїх творах, звеличили її героя, що став символом. Едґар Кіне порівнював нещасливу Францію до замученого Мазепи, перед яким простягалося славне майбутнє.

Орієнтовно в 1669 І.Мазепа повернувся додому. Після смерті батька успадкував посаду чернігівського підчашого.

Наприкінці 1669 року він вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка, що стало «переломним моментом» (Дорошенко) у житті та діяльності майбутнього гетьмана, який відтоді цілковито віддав себе українській державній справі[17].

Появу Мазепи при чигиринському гетьманському дворі було пов'язано з великою зміною у його особистому житті: у Корсуні, десь після 1669 р, одружився з трохи старшою від нього вдовою Марією Фридрикевич, про яку мало що відомо. Невідомо також, чи мала вона дітей від Мазепи[18]. Разом з тим, на Афоні знайдено помянник, де дружину Мазепу названо Марією[19]. За іншими даними, вона мала дочку від Мазепи, яка рано померла. Ймовірно, у гетьмана ще були діти, які рано померли. Іван Мазепа виховував сина і дочку Марії від першого шлюбу.

У Дорошенка Мазепа був спочатку ротмістром надвірної корогви, себто командиром гетьманської гвардії, згодом (десь близько 1674 року) виконував обов'язки генерального писаря (так він називається у переговорах з представниками Московії, у царських листах). Брав участь у війні Дорошенка як союзника Османської імперії проти Речі Посполитої (похід до Галичини 1672 року). Дорошенко оцінив великі здібності («метикуватості й цікавості», як каже Величко) Мазепи, доручав важливі дипломатичні місії.

І. Бернігерот. Верховний військовий вождь запорізьких козаків Іван Мазепа (латинь). Німецька гравюра першої половини XVIII ст. [20]

У червні 1674 року Дорошенко послав Мазепу до Криму й Османської імперії, дав татарський ескорт, кілька полонених козаків із Лівобережжя, призначених у подарунок ханові та султанським достойникам. Під час подорожі біля річки Інгул Мазепа потрапив до рук запорожців, які могли його вбити; кошовий отаман Іван Сірко впізнав Мазепу й урятував. Коли гетьман Лівобережної України Іван Самойлович довідавшись про це, зажадав у Сірка видати йому Мазепу, Сірко спочатку відмовив, але під тиском московського уряду змушений був відіслати Мазепу до Батурина (липень 1674 року). Досвідом у міжнародних справах, бездоганними манерами Мазепа переконав Самойловича зробити його довіреною особою (було обрано військовим осавулом).

Батуринський дипломат

Починаючи з 1676 р., І. Мазепа практично щороку їздив з дипломатичними місіями до Москви.   Він, виконуючи настанови гетьмана, переконував російських урядовців передати слобідські полки під управління Гетьманщини, не підписувати Вічного миру, який узаконював поділ України, ділився міркування про економічні нововведення в автономії, давав поради, як краще організувати оборону Києва від ординців тощо.  У ході переговорів у Посольському та Малоросійському приказах батуринський дипломат мав зустрічі з царями, передавав їм дипломатичну пошту від І. Самойловича.

У боротьбі за Київську митрополію

«В останньому акті трагедії Української Церкви сильно завинив Іван Мазепа, будучий гетьман України: його підпис під незаконним обранням на Київського митрополита московського кандидата єпископа Гедеона Четвертинського стоїть між першими…– так підсумував події 1685—1686 рр. І. Огієнко. — Іван Мазепа сильно вислужився Москві, і щоб її задобрити, легко зробив як гетьманський представник незаконні вибори, і тим передав Українську Церкву Москві». (Митрополит Іларіон. Приєднання Церкви Української до Московської в 1686 році. Вінніпег: Наша культура, 1948. С. 67).  Насправді ці твердження не відповідають дійсності.

Гетьман Іван Самойлович доручив генеральному осавулу Івану Мазепі як довірнику зайнятися організацією проведення церковного собору в липні 1685 р. За настановами з Москви українські духовні особи мали на ньому чітко заявити про відокремлення Київської кафедри від Константинопольського патріархату та обрати митрополитом місцевого архієрея. Незважаючи на такі орієнтири, собор сформулював неочікувані для государів та московських урядовців рішення про розв'язання згаданих церковних проблем лише канонічним способом. Делегати одностайно обрали митрополитом луцького єпископа Гедеона Четвертинського, який як кандидат на цю духовну посаду не сподобався російським зверхникам. І. Мазепа брав активну участь у переговорах з церковної проблематики у Москві, Батурині, Києві, Чернігові. Він, як і гетьман, обстоював українські інтереси в питанні належності Київської митрополії.

Усупереч бажанням І. Мазепи, І. Самойловича, провідних діячів Гетьманщини надати Г. Четвертинському титул екзарха Константинопольського патріарха, Київську митрополію захопили Московський патріархат із допомогою російського уряду шляхом підкупу, маніпуляцій, шантажу, фальсифікацій та силового тиску[21].

Портрет Івана Мазепи, який експонується в Дніпровському музеї. Мистецтвознавець Володимир Александрович вважає його зображенням Яна Фридерика Сапєги, а історик Сергій Павленко — Григорія Потьомкіна[22].

Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи потрапила 1687 року внаслідок чергової антигетьманської змови генеральної старшини, інспірованої фаворитом тодішньої московської правительки Софії князем Василієм Голіциним; гетьмана Івана Самойловича позбавлено влади та заслано до Сибіру. Невдовзі сам фаворит потрапив в опалу, попрямував слідами Самойловича, втратила владу й Софія. Здавалося, за такого розкладу сил гетьманувати Мазепі залишилися лічені дні; у таких непевних умовах зумів втримати владу, істотно зміцнив власні позиції.

У старшини, що скинула Самойловича, були й інші, досить впливові кандидати — генеральний обозний В. Борковський та полтавський полковник Прокіп Левенець. Перемогла кандидатура Мазепи, оскільки на той час вона була прийнятна окрім старшини, і для царського уряду, адже Мазепа мав впливові зв'язки в московських урядових колах.

Військова рада, яка відбулася 25 липня, мала лише формальне значення. Вжито було всіх заходів, щоб здійснити намічений напередодні план виборів — місце голосування було оточене тісним колом («у шість чоловіка») московського війська. Навколо козаків розставлено стрільців і рейтарів. На Раді присутні були тільки 800 кінних і 1200 піших козаків, тобто зовсім незначна частина козацького війська. Старшина, яка стояла в перших рядах, вигукнула ім'я Мазепи, а коли дехто спробував називати інші ім'я, їх «вмить угамували». Іван Мазепа був обраний на гетьмана України[23].

Мав тоді 50 років, був людиною з величезним життєвим та політичним досвідом. Обрання Мазепи пов'язане було з підписанням нових «Коломацьких статей» (основа — «Глухівські статті» Дем'яна Многогрішного 1669 року, з деякими додатками на користь Москви). Коломацькі статті були вироблені учасниками зміщення І.Самойловича, претендентами на посади у гетьманському уряді 24 липня за активної участі та тиску В. Голіцина. І. Мазепі не можна дорікати за те, що цей документ значно послаблював позиції Гетьманщини. Переговорний процес щодо вироблення статей старшини вели з В. Голіциним не як рівноправні договірні сторони, а як безурядові претенденти на посаду. Через це останні не могли принципово обстоювати свою точку зору і дуже перечити фаворитові царівни Софії. Саме його договірні тези мали пріоритет. Тому їх краще називати Голіцинські статті.

У них було застережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Річчю Посполитою і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримським ханством. Знову заборонено Україні мати дипломатичні стосунки з іншими державами. Окрім залог та воєвод, що були в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі, московська залога мала стояти в гетьманській резиденції — Батурині — для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялося «голосов испущать», що «Малороссийский край гетманского регименту», а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви в Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв'язків між двома народами.

Сторінка з «Апостола» 1695 року з титулом Івана Мазепи.

Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини й Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою[5].

Ревний заступник православ'я, Мазепа надав кошти на будівництво в усій Гетьманщині низки соборів, споруджених у стилі українського бароко. Загалом за роки його правління зведено понад 200 церков, з них 45 під безпосереднім патронатом володаря булави. Слід зазначити, що цей великий комплекс робіт забезпечувався здебільшого з гетьманської скарбниці. Тобто зібрані від податків кошти гетьман вкладав у розбудову Києво-Печерської лаври, будівництво великого муру довкола неї та інші церковні проєкти. Заходами Івана Мазепи Києво-Могилянський колегіум набув статусу академії (тоді відомої як «Могило-Мазепинська») (завдяки матеріальній підтримці гетьмана було споруджено нові корпуси, збільшено кількість спудеїв до 2 тисяч).

Як і Богдан Хмельницький та Іван Самойлович, Мазепа поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха.

Цікаво, що в «Апостолі» 1695 року було зазначено, що видання книги «За Щасливого Владіння ЇХ Царського Присвітлого Величества обох сторон Дніпра Войск Запорожских Гетьмана, Благородного ІВАННА СТЕФАНОВИЧА МАЗЕПИ друком новим відбулося».

У народі до сьогодні побутує знана приказка: «від Богдана до Івана не було Гетьмана»[24][25]. Свою владу ототожнював з могутністю держави; якнайрішучіше допомагав царю в приборканні запорожців (що виборювали право на освоєні території[26]), деяких старшин, які посилали донос за доносом цареві. У зовнішній політиці старався мати добросусідські відносини з Річчю Посполитою, Кримським ханством, Османською імперією. Мав таємні контакти з високопосадовцями цих країн. Боротьба з Московією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час просто продовжував лінію Івана Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Спирався головним чином на старшинські роди, що свого часу емігрували з Правобережжя, та найманців. За опозицію мав колишніх прихильників Самойловича (здебільшого усунутих з провідних посад), запорожців та південні полки. Останні, окрім глибинних соціально-орієнтованих причин, мали ще і значні амбіції свого полковника щодо гетьманської булави[27].

Протягом правління гетьмана в Гетьманщині не відбулося жодного протестного повстання проти володаря булави. Так зване «повстання Петрика» козацька спільнота не підтримала. На його заклик повстати проти старшини, яка «смокче народну кров» і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», відгукнулися лише кримські татари (замість допомоги вони стали грабувати населення, що завдало безповоротних репутаційних втрат «ватажку»). Про «бунти» 1708 р. гетьман доповідав царським урядовцям навмисне, аби залишки гетьманського війська не були відправлені до Смоленщини. Про це пізніше розповіла у ході допитів старшина, яка потрапила у полон після Полтавського бою.

Господарство

Особиста рахівниця Івана Мазепи

Українське господарство в добу Мазепи пережило піднесення. Поширилися торговельні зносини також з Кримським ханством і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Зросла і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям.

Наприкінці XVII століття дуже розвинулися галузі промисловості, які вимагали спеціального технічного досвіду та устаткування, і більших грошових вкладів.

Відомо 14 Універсалів Мазепи про виділення українській шляхті земель під устаткування рудень, селітряних заводів, ковальських цехів. Зокрема, Універсалом від 9 лютого 1688 року Гетьман Іван Мазепа підтвердив маєтності Межигірського монастиря, серед яких є «рудні», Універсалом від 9 травня 1690 року він дозволив стародубівському полковникові Михайлові Миклашевському побудувати дві рудні. Універсалом Івана Мазепи від 26 березня 1701 року архієпископові чернігівському і новгородському у посесію надано Неданчицьку рудню.

Відносини з Московією

Погруддя Мазепи з державного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році» в Нових Петрівцях

1689 року у результаті палацового перевороту до влади у Москві прийшла партія Наришкіних, яка усунула від керування царівну Софію і надала владні повноваження юному Петру І. Гетьман Мазепа надавав йому активну допомогу в грандіозних походах на османів і татар (див. Азовські походи (1695—1696)), кульмінацією яких стало здобуття 1696 року Азова — ключової османської фортеці на Азовському морі. Правитель Гетьманщини постійно давав молодому монархові поради у справах Речі Посполитої, Криму, Швеції: проте при цьому між ними не було тісної особистої дружби. Стосунки обох діячів не виходили за традиційні рамки співпраці сюзерена із васалом. Проте козацькі полковники із сарказмом зауважували, що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі», московські урядники заявляли, що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа». Немає сумніву, що Мазепа був відомою постаттю далеко поза межами України.

У Москві високо цінили особу гетьмана Мазепи. За свої успіхи й заслуги у Північній війні гетьман, як другий із черги, був нагороджений у Москві в 1700 р. тодішнім найвищим орденом св. Андрея, а 1703 р. отримав від Августа II теж найвище тодішнє польське відзначення — орден «Білого Орла». А у 1707 році гетьману Мазепі цісарем Йосифом І надано титул «Князя св. Римської Імперії». Згідно з австрійським архівом зберігся лист Мазепи до цісаря Йосифа I, що находиться в «Райхсадельсамт» Австрійського Державного Архіву у Відні.[28] У цьому, по-німецькому написаному листі до цісаря, Мазепа згадує на вступі про свої заслуги у війнах проти турків, зокрема про участь по стороні «Святої Ліги», яку то в 1684 р. був зорганізував його батько Леопольд I, проти Оттоманської Порти. Дальше, Мазепа пише про своє становище та владу яку він виконує як гетьман України, посилаючись на факт, що «Його Цісарський Маєстат», зволивши надати княжий титул Меншикову, не відмовить у проханні також його наділити княжим титулом. Згідно з урядовими замітками на останній сторінці Мазепиного листа, за вказівкою цісаря та за підписом князя Шенборна, 1 вересня 1707 р. Мазепі надано титул «Князя священної Римської Імперії»

Завдяки довірливим стосункам із царем Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам |Правобережжі в 1702 р. Після того як цей район знову було заселено, шляхта Речі Посполитої спробувала вигнати звідти козаків. Джерела підтверджують, що І. Мазепа фінансував правобережне козацтво, його ватажків, забезпечував їх зброєю, саме він організував на Правобережжі повстання, аби зайняти цю українську територію. Незабаром перед повстанцями впали такі твердині Речі Посполитої, як Немирів, Бердичів та Біла Церква (див. Облога Білої Церкви (1702)). З утечею на захід шляхти Речі Посполитої, схоже, було на те, що розгортається щось на зразок зменшеного варіанту 1648 року (див. Хмельниччина). Однак 1702 року полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель і взяти С. Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме в цей час у Річ Посполиту вдерся найбільший ворог Петра І — король Швеції Карл XII. Скориставшись замішанням, Мазепа переконав царя дозволити йому зайняти Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані. На вимогу царя та урядовців Речі Посполитої І. Мазепа арештував С. Палія, з яким у нього у той момент теж не склалися стосунки (полковник зловживав алкоголем і не підкорявся наказам володаря булави).

21 квітня 1708 року Василь Кочубей і Іван Іскра подали Петру донос з 25 статей на Мазепу, але цар не повірив і наказав стратити донощиків.

У Москві Мазепа мав власний дім поблизу Малоросійської колегії, архітектором якого, можливо, був Іван Зарудний.[29]

Справа Кочубея й Іскри

Універсал Мазепи

• 1 стаття. 1706 року, в Мінську гетьман говорив на самоті, що княгиня Дольська, родичка Станіслава Лещинського, запевняла його, що король Станіслав бажає дати запорозькому війську бажану волю.
• 2 стаття. Того ж року Мазепа погано говорив про литовського гетьмана Огінського, союзника московського государя.
• 3 стаття. Почувши, що король Август покинув Польщу і поїхав у Саксонію до шведського короля, Мазепа радів з цього приводу.
• 4 стаття. 1707 року почувши, що коло Пропойська розбите царське військо, гетьман, спитав у Кочубея пошепки чи правдива ця новина.
• 5 стаття. Того ж року в Батурині, за обідом, Мазепа сказав що дістав новину про поразку царського війська, і потім дуже сміявся з цього. Потім пив за здоров'я княгині Дольської.
• 6 стаття. Потім через тиждень Мазепа говорив Кочубею: «Я просив у царя війська для захисту Києва й України, він відмовив, і нам доведеться шукати дружби в короля Станіслава».
• 7 стаття. 17 травня того ж року я просив дозволу віддати свою доньку за сина Чуйкевича, але Мазепа порадив мені віддати її за польського шляхтича, бо скоро з ляхами побратаємося.
• 8 стаття. 28 травня сербський єпископ Рувим говорив, що гетьман журився і жалівся йому, що государ Україну обтяжує.
• 9 стаття. 29 травня гетьман за обідом говорив: «Москва хоче взяти в тяжку неволю всю Україну».
• 10 стаття. Гетьман запрошував до себе єзуїта ксьондза Зеленського. Як відомо, цей єзуїт завжди говорив не боятися шведів і підтримувати їх. Чого б то Мазепі його запрошувати, якби він не мав злих намірів?
• 11 стаття. Полтавський писар Олександр Чуйкевич говорив, що він заходив до гетьмана, але двері були зачинені й гетьманський слуга сказав: «Гетьман з полковниками читає гадяцький договір гетьмана Виговського з поляками».
• 12 стаття. В грудні 1707 року приїжджав в Батурин шведський канцелярист Кікін і Мазепа зібрав 300 озброєних компанійців захищати його.
• 13 стаття. На Різдво 1708 року приїжджав до гетьмана вищезгаданий Зеленський і гетьманський писар Пилип Орлик проводив його до гетьманського хутора під Бахмачем.
• 14 стаття. Мазепа говорив, що якщо хтось з полковників не піде разом з ним, то того він ув'язнить в тюрмі без милосердя.
• 15 стаття. Мазепа часто посилає козаків Кондаченка і Биєвського з усними дорученнями до хана й аккерманських татар.
• 16 стаття. Одного разу, коли Мазепа підгуляв, то почав вихваляти зрадників Виговського і Брюховецького: «Вони хотіли б вибитися з неволі, та злі люди їх до того не допустили, і ми хотіли б далі дбати про свою непорушність і волю, та ще способів до того не маємо…».
• 17 стаття. Одного разу гетьман говорив полковникам: «Ви думаєте, що я хочу віддати гетьманство Войнаровському; я сього не бажаю; вільно вам буде вибирати гетьманом кого схочете. Коли між вами є той, хто міг би свою батьківщину захищати, я тому уступлю; коли ж бажаєте залишити на мені цей тягар, то слухайте мене. Доведеться нам, умовившись і постановивши свій намір, братися за шаблі.»
• 18 стаття. Мазепа тримає при собі слуг-поляків і посилає їх без царського на те указу.
• 19 стаття. Государ наказував дивитись щоб люди не переселялися з Лівобережжя на Правий берег, але Мазепа нічим їм не перешкоджає.
• 20 стаття. На Коломацькій раді постановлено, щоб українці наближалися до великорусів, а гетьман того не допускає і Україна щораз віддаляється і чужіє.
• 21 стаття. Усі міста українські не укріплені й сам Батурин 20 літ стоїть без поправки. Люди кажуть, що так робиться в тій цілі, щоб міста не могли захищатися.
• 22 стаття. Коли до гетьмана прийшла звістка, що запорожці з Петриком піднялися з татарами проти великорусів, Мазепа сказав: «Нехай би ці ледарі робили те, що мають робити».
• 23 стаття. Одна близька до Мазепи особа говорила про татар: «Ці люди нам скоро знадобляться».
• 24 стаття. Гетьман говорив львівському міщанинові Русиновичу: «Щоби тільки Бог дав мені сили і здоров'я, котре ослабло, я прихильний полякам. Бачу, що цар образив Польщу, але й Україну від сильно обтяжив».
• 25 стаття. Гетьман самовільно орудує військовою скарбницею, роздає землю своїм прихильникам. Наприклад, помер полковник Солонина, то Мазепа віддав його села генеральному обозному Дуніну-Борковському, не залишивши нічого нащадкам полковника Солонини.

Портрет Мазепи (центр) М. В. Підгорного, Музей Полтавської битви

На початку XVIII століття у стосунках із царем з'являється напруженість. 1700 року вибухнула Велика Північна війна. У виснажливій боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали московитський цар і 18-річний король Швеції Карл XII — обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро І (палкий прихильник західних звичаїв) вирішив модернізувати армію, управління, суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, скасовувалися також «застарілі звичаї». В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована 1654 року традиційна автономія Гетьманщини.

Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги (замість захисту своєї землі від безпосередніх ворогів — поляків, татар, османів, вони були змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві, Центральній Польщі). Регулярно українські полки поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60, 70 % складу. Намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро І поставив на чолі козацьких полків московитських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська (вважали гіршим, часто використовували просто як гарматне м'ясо). Коли поповзли чутки про наміри царя реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане з військовими посадами, занепокоїлася.

Війна викликала ремствування серед українських селян, міщан: скаржилися, що в їхніх містах, селах розмістилися московитські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. «Звідусіль, — писав цареві Мазепа, — я отримую скарги на свавілля московитських військ». Гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи московитським вельможею.

Головними причинами виходу з-під московського протекторату Іван Мазепа називав неспроможність Московщини забезпечити військовий захист українських територій, порушення української адміністративної автономії та владної вертикалі в Гетьманщині, плани щодо реорганізації її соціального та політико-адміністративного устрою і примусового переселення українців на інші землі[30].

Ще на початку 1707 року відбулася подія, яка згодом вивела з рівноваги гетьмана та його оточення. Цар-реформатор 10 лютого підписав іменний указ «Про приєднання Києва та інших черкаських міст до відомства Білгородського розряду». Гетьманські урядовці у 1707 р. були поставлені перед фактом наміру створення на базі Гетьманщини Київської губернії, передачі за настирливими зверненнями польських союзників царя Правобережжя України Польщі. Невдоволення цими рішеннями Москви спровокували опозиційні настрої, потаємні зібрання старшин (осінь 1707 р., Києво-Печерська лавра), бажання змістити поступливого царю гетьмана. Похід Карла ХІІ детонував активність старшини. Частина її на чолі з В. Кочубеєм прагнула розв'язати кардинальні проблеми Гетьманщини за допомогою перезавантаження владної команди[31]. Зміна гетьмана на Данила Апостола могла б змусити російських урядовців перед загрозою війни дати задній хід реформаціям і піти на поступки гетьманській верхівці, залишивши все без особливих змін. Донос В. Кочубея та І. Іскри не розв'язав завдань, які ставили перед собою опоненти І. Мазепи: Петру І ніколи було напружуватися і заглиблюватися в їхні аргументи у час, коли шведи вже вирушили у похід і треба було негайно зайнятися справою зустрічі противника. Російське командування, віддаючи І. Мазепі на страту донощиків, водночас виводило з-під управління гетьмана козацькі полки у розташування російських військ. Фактично український правитель місяць за місяцем з наближенням шведів позбавлявся військового потенціалу, з яким було легше б визначатися у тому лихолітті.

У травні 1708 р. у Білій Церкві старшини з гетьманом клялися на Євангелії бути заодно у боротьбі за Вітчизну. Про опозиційність верхівки гетьманського уряду засвідчують донесення Францишка Грабі, резидента-представника великого коронного гетьмана Речі Посполитої Адама Сенявського при дворі гетьмана І. Мазепи, до свого патрона.

Реалії жовтня 1708 р. були не на користь партії змовників, що прагнули відокремити Україну від Московії: каролінці пішли не на Москву, а на Стародубщину; під управлінням гетьмана залишилося 5 городових козацьких полків, 2 компанійських та 5 сердюцьких полків (разом до 12000 козаків). Більшість факторів вказувало на приреченість повстання проти царя. Але побоювання, що російські урядовці затіяли таємну гру, аби виманити гетьмана та його однодумців у польову штаб-квартиру для арешту, зрештою вплинуло на визначення верхівки Гетьманщини. Вони вирішили іти на зближення зі шведським військом.

25 жовтня гетьман переправляється через Десну за 4–5 кілометрів від Коропа, біля села Оболоння. Разом з ним були його однодумці й наближені: генеральний обозний Іван Ломиковський, генеральний суддя Василь Чуйкевич, генеральний писар Пилип Орлик, генеральні осавули Михайло Гамалія та Дмитро Максимович, генеральний бунчужний Федір Мирович, генеральний хорунжий Іван Сулима, миргородський полковник Данило Апостол, прилуцький — Дмитро Горленко, лубенський — Дмитро Зеленський, чигиринський — Костянтин Мокієвський, корсунський — Андрій Кандиба, компанійські полковники Юрій Кожуховський, Андріяш Малама, Гнат Галаган, сердюцький — Яків Покотило, писарі Яків Гречаний, Михайло Ломиковський, Самійло Величко, Іван Максимович, небіж Андрій Войнаровський, канцелярист Антонович та інші знатні товариші.

Із собою на другий берег Десни І. Мазепа взяв лише до 1500 старшин, компанійців і козаків (інших залишив у Батурині).

30 жовтня 1708 р. І. Мазепа писав у листі І. Скоропадському з Дігтярівки, що у Гірках Карл ХІІ «нас утвердив і упевняв своїм ніколи не змінним королівським словом і даною на письмі асекурацією». Це спростовує думку російського історика В. Куликової про те, «ніхто не згадує про будь-які домовленості, підписані під час цих зустрічей, з чого можна зробити висновок про їх укладення раніше».

Оригінали союзницької угоди не збереглися. До нас дійшли лише копії договірних статей 1710—1711 рр. , а також рукопис П. Орлика «Вивід прав України», знайдений істориком Ільком Борщаком і опублікований у 1925 році у Львові. У ньому також вміщено текст угоди між Україною і Карлом ХІІ:

1. Й. К. В. зобов'язується обороняти Україну і прилучені до країни козаків землі й негайно вислати туди задля цього помічні війська, коли вимагатиме того потреба і коли помочі цієї проситимуть князь і Стани. Війська ці, вступаючи в країну, будуть під командою шведських генералів, але під час операцій на Україні Й. В. довірить керування ними князеві та його наступникам і це триватиме доти, доки Україна потребуватиме того війська, котрому Й. К. В. видаватиме платню, а козаки постачатимуть хліб і харчі. 2. Все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, що — як виявиться, належало колись українському народові, передається й задержиться при українськім князівстві. 3. Князь і Стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані і вдержані на всім просторі князівства і частин, прилучених до нього. 4. Іван Мазепа, законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством; по його смерти, яка — треба сподіватися — не наступить ще довго, Стани України заховають всі вольності згідно з своїми правами та стародавніми законами. 5. Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено, щодо герба й титулу князя України. Й. К. В. не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб. 6. Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України, князь і Стани передадуть Й. К. В. на весь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею й небезпека, деякі з своїх городів, а саме: Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч.

За всіма ознаками, це є справжній документ, який був вироблений 29–30 жовтня 1708 року в Гірках.

Петро І вирішив жорстоко покарати мазепинців. До Батурина, гарнізон якого складався 1 листопада з 7–8 тисяч військовиків (чотири сердюцькі й три городові полки, Батуринська, Коропська та Воронізькі сотні — кожна по 500—700 гармашів, пушкарів, козаків), було стягнуто 14 полків корпусу О. Меншикова, дивізія Р. Боура, два полки І. Анненкова, 5000 стрільців київського воєводи Д. Голіцина.

2 листопада 1708 р. Батурин був взятий вночі завдяки тому, що московські стрільці, які постійно були при гетьманах І. Самойловичу, І. Мазепі, добре знали всю підземну інфраструктуру  Батуринської фортеці. Вони проникли таємними лазами  до міста та забезпечили відкриття вхідних воріт веж. Практично усі оборонці були винищені. Лише 1000 захисникам вдалося врятуватися[32].

Поширений міф про те, що ніхто далі не підтримав мазепинців, не відповідає дійсності.

У квітні 1709 р. до мазепинців прийшло близько 7600 запорожців (за підрахунками Д. Яворницького, у кошового К. Гордієнка було 38 куренів по 300, 200, 150 козаків, що в середньому й становить таку кількість). Барділі вказує, що до мазепинців приєдналося 8000 запорожців.

Шведський перебіжчик Леон Івашкеєвич  свідчив 17 червня 1709 року на допиті, що «в Жуках стоит Мазепа, а при нем войско, которое вчерашнего дня выходило, конницы тысячи с 4, пехоты 8 полков, а при них 2 пушки». Маємо при цьому достовірне джерело про загальний склад оборонців Гетьманщини.

Англійський посол у Москві Чарльз Вітворт 4 травня 1709 року написав донесення в Лондон: «Підполковник та інші офіцери, захоплені в полон у цій битві, показали, що король шведський так само займає квартиру в Будищах, війська ж свої розташував так, щоб блокувати російський загін, який стоїть у Полтаві. Козаків, які перейшли на бік короля шведського, вони налічують до 15.000».

Для підрахунку кількості учасників повстання мазепинців важлива й статистика втрат учасників боротьби за волю України протягом кампанії кінця 1708—1709 рр. У Батурині загинуло їх до 12–14 тисяч, у Переволочні — 3 тисячі. Також російськими військами були спалені (переважно з козаками та жителями) Маячка, Нехворощ, Келеберда, Старий Кодак, Новий Кодак, Старі Санжари і Нові Санжари. Практично щотижня протягом січня–червня 1709 року гинули в бойових сутичках по 200—300 запорожців, козаків. Якщо скласти втрати повсталих і кількість їх в Полтавському бою (11000 — за донесенням Ч. Вітворта), то вийде, що гетьмана І. Мазепу підтримало своїм життям, активною участю до 35 000—40 000 українців.

Сучасні дослідження спростовують міф про те, що з маріонетковим гетьманом І. Скоропадським, якого «обрав» цар, у Полтавському бою було 10000 козаків: насправді Петро І в цю «українську армію» додав російські полки, донців, калмиків, які становили 80 % її складу.

Іван Мазепа та Карл XII на Дніпрі після Полтави

Упродовж осені, зими, весни 1708–1709 років військові сили суперників маневрували, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтримкою українського населення. Нарешті 27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва. Переможцем у ній вийшло Московське царство, у результаті чого провалилися плани Шведської імперії підпорядкувати собі Північну Європу; Московія забезпечила собі контроль над узбережжям Балтійського моря, почала перетворюватися на могутню європейську державу.

Іван Мазепа був людиною емоційної, пристрасної вдачі. Він мав ряд талантів та достоїнств: грав на бандурі, захоплювався мистецтвом, колекціонував зброю. Широко відомі поетичні спроби гетьмана, зокрема його «Дума», пісня про чайку-небогу, псалми і ряд інших поезій. Шедевром інтимного епістолярію є листи гетьмана до Мотрі — дочки Генерального судді Василя Кочубея.[33]

Славнозвісна «Дума» гетьмана Мазепи «Всі покою щиро прагнуть…» є дуже важливою пам'яткою української національно-політичної думки XVII—XVIII сторіччя. У своєму вірші, Мазепа майстерно зобразив всю величність своєї політичної ідеології. Більш того, вірш «Дума» є цінним документальним зображенням становища України кінця XVII століття.[34]

Втікаючи після поразки від переслідування московської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдовському князівстві, що належало Османській імперії. Тут, біля міста Бендери у селі Варниця, 21 або 22 вересня 1709 року Іван Мазепа помер і був похований[5]. Згодом перепохований у Галаці (нині Румунія). Через два роки османські мародери зруйнували могилу. Згодом козаки перепоховали тіло гетьмана.

• «Мазепа» (1909) В. Гончарова (в головній ролі А. Громов),
• «Мазепа» (1913) Д. Сахненка,
• «Мазепа» (1914) В. Гардіна з І. Мазжухіним,
• «Мазепа» (1914) Є. Пухальського, П. Чардиніна.
• у стрічці «Обітниця» (1992) гетьмана грає Ф. Стригун.
• Про нього і сценарій Г. Штоня «Ой горе тій чайці…»,
• документальний фільм режисера Л. Анічкіна «Анатема» (1992)
• «Гетьман Іван Мазепа» режисера К.Крайнього (Київнаукфільм) (1993)
• кінотвір Ю. Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2002. В головній ролі П. Іллєнко, С. Марченко, Б. Ступка).

У Полтаві з 2003  по 2012 рік проходив всеукраїнський фестиваль «Мазепа-фест». На ньому митці представляють свої літературні, музичні твори, відбуваються зустрічі із діячами культури.[51]

• Мазепинський хрест
• Хрест Івана Мазепи

• На честь нього був названий крейсер «Гетьман Іван Мазепа».

• Іван Мазепа й Харківщина
• Національний парк Мазепа
• Івановське (Рильський район)

• Вінтоняк О. Анатема на гетьмана Мазепу // Український історик. — 1990. — № 01–04.
• Демянюк. І. До питання про оцінку державно-політичної діяльності гетьмана Івана Мазепи // Нова педагогічна думка. Науково-методичний журнал. — Рівне, 2009. — № 3. — с. 69-72.
• Іван Мазепа. На терезах вічності // Тематичний бібліографічний покажчик — МСМБ «Молода гвардія», березень 2009 р.
• Іван Мазепа: Худож.-док. кн.: Для серед. і ст. шк. віку / Упоряд. і передм. В. О. Шевчука; худож. Л. А. Кацнельсон. — К. : Веселка, 1992. — 132 с.
• Історичні постаті України / Упоряд. О. В. Болдирєв. — Одеса, 1993.
• Історія України в особах: IX—XVIII ст.— К. : Україна, 1993. — 396 с.
• Ковалевська О. Збірник «Мазепа»: реконструкція видавничого проекту 1939—1949 років. — К. : Темпора, 2011. — 176 с.
• Костомаров М. І. Історія України в життєписах визначних її діячів. — Львів, 1918. — 494 с.
• Кресін О. Мазепа // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.
• Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. — К. : Україна, 2001. — 240 с. — ISBN 966-524-097-8.
• Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. — К. : Україна, 2003. — 240 с.: іл.
• Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672—1742): його життя і доля. — Мюнхен, 1956.
• Луців В. Гетьман Іван Мазепа. — Торонто, 1954. — 130 с.
• Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк, 1960. — 461 с.
• Оглоблин О.Гетьман Іван Мазепа і Москва // Український історик. — 1989. — № 04; 1990, № 01-04; 1991, № 01–02.
• Павленко С. Іван Мазепа як будівничий української культури. — К. : Вид. дім «КМ Академія», 2005. — 304 с.
• Павленко С. Іван Мазепа. — К. : Вид. дім «Альтернативи», 2003. — 416 с.: іл.
• Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. — К. : Вид. дім «КМ Академія», 2004. — 602 с.
• Павленко С. Військо Карла XII на півночі України. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2017. — 512 с.
• Павленко С. Іван Мазепа. Прижиттєві зображення гетьмана та його наближених. — К.: Мистецтво, 2018. — 208 с.
• Радишевський Р., Свербигуз В. Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко. — К. : Вид. центр «Просвіта», 2006. — 551 с.
• Радовський В. Тамга гетьмана Мазепи. — Львів: Центр Європи, 2012. — 234 с.
• Салтан О. М. Харківський портрет гетьмана Івана Мазепи / О. М. Салтан //Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. — К.: Гілея, 2017. Спеціальний випуск Пам'яті Володимира Кривошеї. — С. 60–65. — Режим доступу до статті: http://gileya.org/index.php?ng=library&cont=long&id=145. – 30.06.17.
• Символи волі // Український тиждень, № 20, 2010. — С. 52–53.
• Станіславський В. Мазепа Іван Степанович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 421–425. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
• Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. — К. : Либідь, 1994. — 240 с.
• Таїрова-Яковлева Т. Г. Іван Мазепа і Російська імперія. Історія «зради». — К. : Кліо, 2012.
• Таирова-Яковлева Т. Г. Мазепа.— М. : Молодая гвардия, 2007.— 271 [ 1 ] с: ил.— (Жизнь замечат. людей: Сер. биогр.;Вып. 1041) ISBN 978-5-235-02966-8
• Чижевський Дмитро. Забутий віршик Івана Мазепи // Чижевський Дмитро. Українське літературне бароко: Вибрані праці з давньої літератури. — К.: Обереги, 2003. — 576 с. — (Київська бібліотека давнього українського письменства. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України).
• Акты ЮЗР, т. XI, с. 496—497, 570; «Собраніе Государственных Грамот и договоров», ч. IV, с. 315, 316. Апанович, с. 264—265
• Бантыш-Каменский Д. Жизнь Мазепы. — М., 1834.
• Енсен А. Мазепа: исторические картины. — К. : Український письменник, 1992. — 205 с.
• Костомаров Н. И. Исторические монографии и исследования. — Т. XVI. — Мазепа и мазепинцы. — СПб., 1905. — 216 с.
• Костомаров Н. Иван Мазепа. — М. : Республика, 1992. — 335 с.
• Уманец Ф. Гетман Мазепа. — СПб., 1897. (рос.)
• Універсали Івана Мазепи 1687—1709: Матеріали до українського дипломатарію. Ч. 1. — Київ; Львів: НТШ, 2002. — 757 c. — (Універсали українських гетьманів).
• Універсали Івана Мазепи 1687—1709: Матеріали до українського дипломатарію. Ч. 2. — Київ; Львів: НТШ, 2006. — 763 c. — (Універсали українських гетьманів).
• Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Відповідальний ред. І. Ситий; Упорядн. С. Павленко. Чернігівський історичний музей ім. В. В. Тарновського; Канадський інститут українських студій Альбертського університету; Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського.— Київ: Bид. дiм «Києвo-Мoгилянська aкaдемiя», 2007.— 1144 с.
• Україна доби Івана Мазепи. 1708—1709 роки в документальних джерелах / Упорядник С. Павленко. Київ: Мистецтво, 2019. 496 с.
• Ясь О. В. Невикінчена" харизма. Образ Івана Мазепи в конструкції Мазепинського Ренесансу Олександра Оглоблина // Український археографічний щорічник:    Нова серія. — 2009. — Т. 16/17, вип. 13/14. — С. 398—414. https://www.academia.edu/21623574/
• Біляцька В. П. Художньо-біографічна модель образу Мазепи в сучасних історичних романах у віршах // Питання літературознавства. — 2014. — № 89. — С. 235—246.
• Weintraub, Wiktor. «Review: The Mazeppa Legend In European Romanticism By Hubert F. Babinski.» Keats-Shelley Journal, vol. 25, 1976, pp. 176—179. (англ.)

• Мазепа Іван // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1960. — Т. 4, кн. VII : Літери Ле — Ме. — С. 889-890. — 1000 екз.

• ІВАН МАЗЕПА | Програма «Велич особистості» | 2014 (ВІДЕО)
• Величенко С. Ми вас хахлов пабєділі. Мазепа і трагедія України.
• Сайт «Ім'я Івана Мазепи» (Громадський комітет з відзначення 300-ї річниці Повстання за незалежність України під проводом Івана Мазепи та Полтавської битви (1708—1709))
• Музиченко Ярослава Народження Мазепи. Одна з ключових постатей української історії ще чекає на серйозне наукове дослідження (Україна Молода, № 051 за 20 березня 2009 року)
• Мультсеріал «Історії небайдужих»: Епізод 2 «Мазепа — меценат»
• Дослідження Юрія Ситого про палаци Мазепи в Батурині^{[недоступне посилання з травня 2019]}
• Іван Мазепа в бібліотеці «Українського Центру»
• Листи Івана Мазепи до Мотрони Кочубеївни
• Фотогалерея: «У Росії зберігся маєток Мазепи, а в Україні — ні» (ЗаУ портал / Бі-Бі-Сі українською)
• Сергій Сєряков. «Великі українці» і орден Єзуїтів // Український тиждень, 02.02.2011
• Хто зрадив гетьмана Мазепу? // Український тиждень
• Іван Мазепа: біографія та особисте життя // UaModna, 13 лютого 2015
• Кравченко В. В. Україна, Імперія, Росія (вибрані статті з модерної історії та історіографії). — К., 2011. — 544 с. Іван Мазепа в українській історичній літературі XVIII та першої чверти XIX ст.
• Всі покою щиро прагнуть — дума — слова і музика І. Мазепи
• Українці нарешті дізналися, як насправді виглядав Мазепа (портрет)
• Портретна галерея Івана Мазепи — Ім'я Івана Мазепи: Архів 2007—2009 рр.
• «О, високий пане, Іване Мазепо, ти заслугував на хвалу від арабів»
• «ПРАВДА ПРО ВЕЛИКУ ІДЕЮ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ, ЯКУ ЗАМОВЧУЮТЬ СТОЛІТТЯМИ»

Попередник Іван Самойлович

Гетьман України 1687-1709

Наступник Іван Скоропадський Пилип Орлик