Пек (бог)

Пек — бог пекла, а також війни, кривавих бійок, кровопролить та всілякої біди. Син Чорнобога і Мари. Згідно з повір'ям — кровожерний, страхітливий, підступний, нещадний, але лякливий, надто боявся Чура (Щура) - звідси давнє українське прислів'я: «Чур тобі, Пек!» (За Д. Зеленіним).

Пек
Войтович Валерій. Чур і Пек. 2002.
бог пекла
Значення імені Той, що пече
Батько Чорнобог
Мати Мара

У писемних джерелах

Пек згадується у витязі із караїмської хроніки про прибуття з Криму в Галич близько 1243 або 1246 року караїмів і надання їм князем Данилом грамоти, згідно з якою він дарує землі, дозволяє виробництво і вільну торгівлю напоями. Їм побудували будинки навпроти королівського замку, що стояв на горі, на березі річки Лукви, від північного боку замку, де містився мурований храм русинів і де раніше здійснювалося богослужіння Пеку-осині («gdzie stoi murowana boznica tychze, gdzie dawniey odprawiały sluzbę Pek Ossynę»)[1]

На думку Антонія Петрушевича, малася на увазі сучасна йому церква Різдва Христового у Галичі[2].

У фольклорі

У Нагуєвичах Дрогобицького повіту казали злому чоловіку, щоб відчепився: «Пек та осина на тебе!»[3]

Володимир Вислоцький фіксує також приказки: «Пек-пеком, нема що їсти», «Пек за пек», «Пек ти осина — ги на тя — пропав бись, не снив бись ся» [4]. В якості заклинання від чортів на Галичині у загальному вжитку побутували вислови: «Тьфу! Тьфу! Тьфу! Пек! Пек! Пекъ тобі!» [5]. Музикознавець Порфирій Бажаньский 1892 року відзначав: «В Галичині Пек (ти) а до того ще й оссена!»[6].

На Херсонщині мовили: «Цур тобі! Пек тобі!»[7].

Петро Гулак-Артемовський 1819 року писав, звертаючись до редактора часопису «Украинский вестник» Євграфа Филомафитського: «Бодай вони так на світі були, як мене кортіло з ними гризтись: цyp їм, пек їм, осина їм, марина!»[8].

В обрядовості

За даними Григорія Ількевича, на другий день Різдва кожен господар збирав солому й сіно, якими було заслано в хаті під час першого дня свята, виносив на свій город, за ним ішли сім'яни чоловічої статі й там запалювали ту солому. Всі скакали через вогонь і приказували: «Пек, осина, од нас щезай; Сьвіст, сьвіст, у нас пробувай». Згадували часом і божество Перуна. Жіноцтво це теж мало робити, але дослідникові не доводилося цього бачити. Це все називалося: «дідухи палити» [9].

Галицькі письменнники говорили про язичництво як про часи, коли «гнали пек-запеком злих духів, а умилостивлювали добрих»[10].

Атрибути

На думку Каленика Шейковського, Пекові присвячувалася калина, подібно до того, як Плутонові присвячувався кипарис. З часом повір'я про калину узагальнилося в повір'я про дерево взагалі: «Як на могилі росте дерево, душі лекше» [11].

Паралелі в інших міфологіях

Каленик Шейковський звав Пека «південноруським Плутоном» і відзначав його схожість із литовським Поклусом, якого звали також Поколе, Пікол і Праґартіс від pragarta 'пекло'[12].

Порфирій Бажаньский намагався пов'язати Пека з хорватським (морлакським) божеством Піком [6].

У мистецтві

У літературі

Пек фігурує в епічній поемі Василя Пачовського «Князь Лаборець» (1923)[13]Саме Пек вирвав з рук Лаборця подарований Дажбогом чарівний перстень-огнецвіт, камінь всезнання, що дає можливість людям зрівнятися з богами:

Хмара бісів збігла з ліса

Різноликих, стоязиких...

Князь закрив лице рукою –

Луна гомін криків диких:

Хоче світлом вбити тьму,

Чур йому, а пек йому!

Гора Пікуй розвернулась,

Засіяла жаром-блиском –

Вийшов Пек! І зором супа

Глянув, крикнув, скочив з виском,

Вирвав з перста огнецвіт –

Вив зі щастя темний світ.

Скочив Пек на верх і блиснув

Огнецвітом понад миром –

Заклинав всі скарби світа

Чур окрутив скарби виром,

В скали вдарив буролім –

Перун оком верже грім!

То не буря громом грала,

Аж тріщали темні бори –

Розбивали скарби скали,

Аж трусилися всі гори;

Западались в глибінь гір.

Де не вздрить їх людський зір!

Тьма копитна танцювала

В скалах з реготом і глумом –

Перун крикнув – Пек запався,

Залунали гори шумом –

І все щезло – тихо, ша!

Зачарована тиша[14].

У примітках до поеми Іллі Тьороха «Сварог» пояснюється, що «під куполом Сірого Світла, відокремленого від нього Смоляними Горами і Чорним (Дігтярним) Потоком, висіло, також перекинутою банею і також духовне і невидиме ЧОРНЕ СВІТЛО або ПЕК, а також ПЕКЛО з твердю-зрубами з Чорної Пітьми замість сонця, що вічно затьмарювало Чорне Світло непроглядною тьмою («темрявою»), і з ПЕКОМ або ПЕКЛОМ у самому низу (верху) бані, де горів вічний пекельний вогонь, в якому плавилися спадаючі зі Зрубних Смоляних Гір скелі»[15].

Примітки
  1. Купчинський Олег. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ - першої половини ХІV століть : Дослідження. Тексти. – Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 2004. – С. 1111.
  2. Петрушевич Антоний. Обзор важнейших политических и церковных происшествий в Галицком княжестве с половины XII. до конца XIII. века // Зоря Галицкая: Лст повременный, посвященный литературному, общеполезному и забавному чтению. — Львов, 1854. — Год VII. — Число 11. — 3 марта. — С. 124.
  3. Франко Іван. Галицько-руські народнї приповідки / Зібрав, упорядкував і пояснив Др. Іван Франко. Том ІІ. Випуск II (Кравець – Пять) // Етноґрафічний збірник Етнографічної комісиї Наукового Товариства імени Шевченка. – Львів: друкарня Наукового Товариства імени Шевченка, 1908. – Т. XХIV. – С. 482.
  4. Вислоцкий В.С. Пословицы и поговорки Галицкой и Угорской Руси // Записки Императорского Русского географического общества по отделению этнографии. – Санкт-Петербург: типография Майкова, 1869. – Том второй. – С. 318.
  5. Тёрох И.И. Карпаты и Славяне. Предание. Отрывок из соч. «Сварог». — Нью-Йорк: Издание Общества ревнителей русской старины, 1941. — С. 93.
  6. Бажаньскій Порфирій. Малоруска народна мельодика. — Львів: з друкаpні Пиллера и Спілки, 1892. — С. 50.
  7. [Бессараба И.В.]. Материалы для этнографии Херсонской губернии, собрал И.В. Бессараба. – Петроград: типография Императорской Академии наук, 1916. – С. 515.
  8. Сиповський Василь. Україна в російському письменстві. — Київ: Українська академія наук, 1928. — Частина I. 1801-1850 рр. — С. 384.
  9. Mirosław. Zabobony istniejące między ludem prostym w Galicji // Rozmaitości: pismo dodatkowe do Gazety Lwowskiej. – Lwów: Drukarnia Józefa Pillera, 1836, № 27. – S. 217.
  10. Терех Илья. Свадьба // Свободное Слово - ежемесячный карпато-русский журнал. — Newark, 1967. — № 1-2 (97-98). — Январь-февраль. — С. 13.
  11. Шейковский К. Быт подолян. – Киев: Губернская типография, 1860. – Том I. – Выпуск 2. – С. 10-11
  12. Шейковский К. Быт подолян. – Киев: Губернская типография, 1860. – Том I. – Выпуск 2. – С. 11
  13. Ференц Надія. Поезія і поети Закарпаття: літературно-критичні статті. – Ужгород: Мистецька лінія, 2003. — С. 254.
  14. Пачовський Василь. Зібрані твори. — Філадельфія-Ню-Йорк-Торонто: Об'єднання українських письменників «Слово», 1984. — Том 1: Поезії. — С. 639-640.
  15. Тёрох И.И. Карпаты и Славяне. Предание. Отрывок из соч. «Сварог». — Нью-Йорк: Издание Общества ревнителей русской старины, 1941. — С. 103.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.