Перша російська антарктична експедиція

Шлюп «Мирний». Акварель Павла Михайлова

Обидва вітрильники були збудовані в 1818 році на російських верфях.

Шлюп  «Восток»: водотоннажність 900 тонн, довжина 129 футів 10 дюймів (39,53 м), ширина 32 фути 8 дюймів (9,96 м); висота грот-мачти — 136 футів (41,45 м). На «Востоку» було встановлено шістнадцять 18-фунтових гармат і дванадцять 12-фунтових карронад[4].

Шлюп «Мирний» був збудований у Кронштадті, як транспортний корабель «Ладога», однак перейменований і модернізований під потреби експедиції. Довжина 120 футів (36,58 м), ширина — 30 футів (9,14 м), водотоннажність — 530 тонн. На «Мирному» було 6 карронад і 14 трифунтових гармат. Офіцери мешкали в каютах, а матроси розташовувалися на нічліг у гамаках, прив'язаних на батарейній палубі[4].

Михайло Лазарєв обрав для себе «Мирний» і особисто керував його модернізацією. Оскільки Беллінсгаузен був призначений за 42 дні до початку експедиції, йому дістався «Восток», який обидва капітани вважали незручним і затісним для команди. «Восток» був збудований із сирої деревини і лиш перед виходом в море нижню частину корпусу обшили мідними листами. Як пізніше зафіксував Беллінсгаузен у своєму звіті, корпус «Востока» виявився слабким для плавання у полярних водах, його доводилося неодноразово укріплювати і ремонтувати[4].

Південна та Північна «дивізії» одночасно вирушили в плавання — 16 липня 1819 року о 18.00 вони вийшли з Кронштадта.

Спершу всі чотири кораблі трималися одним загоном. Перша стоянка була у Копенгагені, де придбали апарат для опріснювання води та найсучасніші на той час карти і атласи. Беллінсгаузен придбав книгу Христофера Ханстена про магнетизм, випущену на початку 1819 року, на основі якої проводилися пошуки Південного магнітного полюсу.  Проте на Беллінсгаузена чекало розчарування — німецький натураліст, медик Карл Мертенс, який у Копенгагені мав приєднатися до експедиції, відмовився від поїздки, посилаючись на брак часу для підготовки[4]. Невдовзі у Лондоні було закуплено наукові прилади — чотири хронометри, два телескопи, секстанти (навігаційний інструмент), глибоководний термометр тощо. Проте у звіті про експедицію Беллінсгаузен визнав, що куплені прилади були різної якості, зокрема, хронометр на «Востоку»  вже в травні 1820 року давав похибку на 5-6 хвилин за добу, а на «Мирному» — на понад 10 хвилин[4].

Відтак шлюпи «Восток» та «Мирний» взяли курс на Бразилію. 4 грудня, після трьох тижнів перебування у Бразилії, експедиція рушила на південь.

Беллінсгаузен та Лазарєв ухвалили рішення, щоб шлюпи трималися разом, а під час туманів — на відстані не більше однієї версти (1,066 км).

Вид на льодові острови 4 березня 1820 року[13]. Акварель Павла Михайлова

27 грудня «Восток» та «Мирний» досягли острова Південна Джорджія, з якого Беллінсгаузен хотів почати дослідження Південного океану. Цього ж дня на 54°31′ п. ш. експедиція побачила непозначений на картах острів і назвала його на честь лейтенанта на шлюпі «Мирний» островом Анненкова. Пізніше було з'ясовано, що цей острів відкрив Джеймс Кук 20 січня 1775 року і назвав на честь лейтенанта свого корабля — островом Пікерсгіла.

3 січня мандрівники зустріли вкритий льодом острів, який назвали на честь учасника експедиції лейтенанта Лєскова. Острови, відкриті 4 січня, були названі на честь офіцерів «Востока» — острів Завадовського та Костянтина Торсона. 1831 року у звіті про експедицію Беллінсгаузен з політичних міркувань змінив назву острова Торсон на Високий, оскільки у 1825 році Торсон взяв участь у повстанні декабристів проти монархії. Групу з трьох відкритих островів назвали архіпелагом де Траверсе.

За кожен відкритий острів Беллінсгаузен видавав вартовим матросам нагороду в 5 талярів.

На островах для потреб експедиції у питній воді нарубали льоду. А також вловили близько 100 пінгвінів, яких надалі використовували в їжу.

14 січня 1820 року експедиція проминула відкриті Куком острови Саутерн-Туле і взяла курс південніше, куди Дж. Кук не наважився спуститися через непрохідні, як він вважав, льоди. «Восток» та «Мирний» повільно просувалися поміж крижаних полів, і 27 січня перетнули Південне полярне коло.  

28 січня Беллінсгаузен описав свої спостереження: «наблюдали льды, которые представились нам сквозь шедший тогда снег в виде белых облаков». Шлюпи знаходилися в точці 69°21'28" п. ш. и 2°14'50" з. д., на відстані щонайменше 20 км від сучасного шельфового льодовика Беллінсгаузена[8].

Команда вже була втомлена та потерпала від холоду. Попри те, що були встановлені чавунні печі і в якості грілок матроси використовували нагріті гарматні ядра, температура в спальних приміщеннях сягала не вище 8 градусів за Цельсієм. Крім того, на шлюпах закінчувався запас дров. Проте Беллінсгаузен та Лазарєв вирішили просуватися далі на південь.

17 лютого 1820 р. Беллінсгаузен записав:

«Видя льдяные острова, поверхностью и краями сходные с поверхностью и краями большого вышеупомянутого льда, пред нами находящегося, мы заключили, что сии льдяные громады и все подобные льды от собственной своей тяжести, или других физических причин, отделились от матерого берега, ветрами отнесённые, плавают по пространству Ледовитого Южного океана…»[13]

Очевидно, експедиція спостерігала шельфові льодовики Антарктиди. У ці дні експедиція зафіксувала кілька айсбергів та бачила полярне сяйво.

До початку березня кораблі вже потребували ремонту: вітер порвав частину вітрил, на «Востоку» луснули кілька щогл та була пошкоджена система кермування. Командування ухвалило виходити з південних широт та йти до Австралії.

Вид на Сідней. Акварель Павла Михайлова

8 квітня «Восток» та «Мирний» кинули якір у затоці Порт-Джексон (Австралія).

Беллінсгаузен вмів читати англійською, проте погано розумів усну мову, тому перекладачем для нього став капітан-лейтенант Іван Завадовський.

19 травня, після ремонту шлюпів, експедиція вирушила до Нової Зеландії, де провела місяць, вивчаючи, зокрема, побут племені маорі. Відтак, долаючи шторми, російські судна пішли до островів у Океанії.

20 липня експедиція спробувала висадитися на атол, якому Беллінсгаузен дав назву острів Моллера — на честь контр-адмірала російського флоту (нині острів Аману, архіпелаг Туамоту). Експедиція не знала, що острів був відкритий 1606 року португальським мореплавцем Педро Фернандесом де Кіросом. Озброєні списами аборигени завадили росіянам висадитися на острів, демонструючи свою ворожість. Беллінсгаузен написав у звіті:

«Таковое упорство принудило нас возвратиться. Упорство сие, конечно, происходит от совершенного неведения о действии нашего огнестрельного оружия и превосходства нашей силы. Ежели бы мы решились положить на месте несколько островитян, тогда, конечно, все прочие пустились бы в бегство, и мы бы имели возможность без всякого препятствия выйти на берег. Но, удовлетворив своё любопытство в довольно близком расстоянии, я не имел особенного желания быть на сем острове… <…> Когда мы от острова уже довольно удалились, тогда из лесу на взморье выбежали женщины и приподняв одежду, показывали нам задние части тела своего, хлопая по оным руками, другие плясали, чем, вероятно, хотели нам дать почувствовать слабость сил наших. Некоторые из служителей просили позволения, чтоб островитян наказать за дерзость, выстрелить в них дробью, но я на сие не согласился».[13]

Відтак експедиція відкрила ще низку островів (сучасний архіпелаг Туамоту), місцеве населення яких виявляло подібну ворожість. Надалі з'ясувалося, що більшість островів були відкриті іншими мореплавцями задовго до Беллінсгаузена.

Нові та подвійні відкриття цього періоду: острів Волконського (зараз острів Такуме), острів Барклая де Толлі (острів Рароіа, відкритий у 1605 році Педро Фернандесом де Кіросом), острови Єрмолова та Кутузова (острів Таенга та острів Макемо, відповідно; відкриті у 1803 р. англійцем Джоном Байєрсом), групу островів Раєвського та Остен-Сакена (зараз острів Катіу), острів Чичагова (острів Таханеа, відкритий в 1772 р. іспанцем Домінго де Бонечеа), острів Милорадовича (острів Фааіте, відкритий у 1802 році англійцем Джоном Тернбаллом), острів Вітгенштейна (острів Факарава), острів Грейга. На міжнародному рівні російські назви навіть тих островів, які були вперше відкриті Беллінсгаузеном, не закріпилися, за винятком острова Раєвського[14].

Під час цієї подорожі Беллінсгаузен дав пояснення природі утворення коралових островів.

2 серпня експедиція побувала на острові Таїті і за кілька тижнів вирушила до Австралії. На зворотному шляху було відкрито острів Лазарєва (сучасна назва Матаіва) та  безлюдний атол Восток.

22 вересня експедиція Беллінсгаузена-Лазарєва прибула в Порт-Джексон (Австралія).

Вид на острів Маккуорі з північно-східного боку. Акварель Павла Михайлова

12 листопада 1820 року, після ремонту шлюпів та купівлі продовольства, експедиція залишила Сідней і рушила вдруге до Південного океану.

Нижче 60° пд. ш. зустріли серію айсбергів. Беллінсгаузен порахував і записав у своїх нотатках, що питної води з найбільшого айсберга вистачить всьому населенню Землі (на той час воно складало 845 млн осіб) на 22 роки і 86 днів (у розрахунку по одному відру на день).

22 січня 1821 р. експедиція відкрила острів Петра І, але підійти близько до нього заважала крига, тому висадка на острів не відбулася. 29 січня побачили берег з високою горою, який назвали на честь царя Землею Олександра І. (Лише в 1940 р. було з'ясовано, що це не частина материка, а великий острів[15]).

На початку лютого російська експедиція дісталася Нової Шетландії і зафіксувала, що відкрила нові острови. Проте пізніше з'ясувалося, що майже всі вони були відкриті до Беллінсгаузена-Лазарєва. Так, найбільш західний з Південних Шетландських островів, якому росіяни дали назву Бородіно, в жовтні 1820 року відкрив британський мореплавець Вільям Сміт і назвав його на свою честь — острів Сміт. Російська експедиція лише картографувала південне узбережжя цього острова. Так само експедиція Беллінсгаузена вважала, що знайшла нові острови, і дала їм назви, тоді як у 1819 р. вони вже були відкриті Вільямом Смітом: Малий Ярославець (Сноу), Смоленськ (Лівінгстон), Березина (Гринвіч), Полоцьк (Роберт), Лейпциг (Нельсон). А також острови, відкриті  у 1820 р. британцем Едвардом Брансфілдом: острів Тейля (Десепшен), Мордвинова (Елефант), Шишкова (Кларкс).

5 лютого 1821 р. у районі Південних Шетландських островів експедиція Беллінсгаузена зустріла бот американського промисловця, мисливця за тюленями та котиками Натаніеля Палмера, якого поряд з британцями Вільямом Смітом і Едвардом Бренсфілдом та Фабіаном Готтлібом фон Беллінсгаузеном і Михайлом Лазарєвим вважають одним з першовідкривачів Антарктиди[16].

20 лютого 1821 року шлюпи «Восток» та «Мирний» залишили субантарктику та взяли курс на Бразилію. Цей шлях зайняв майже 20 днів. У Бразилії, вперше за три місяці, мандрівники провітрили всі трюми, а також винесли на свіже повітря птахів, взятих як біологічні зразки, — пінгвінів з Нової Шетландії та папуг з Австралії.

Подальший шлях на батьківщину пролягав через Португалію та Данію. 5 серпня 1821 року експедиція повернулася у Кронштадт. Цар Олександр І особисто прибув зустрічати мандрівників, піднявся на борт «Востока» та «Мирного» і спілкувався з командним складом кілька годин.

Фабіана Готліба фон Беллінсгаузена було відзначено орденом Св. Володимира 3 ступеня, звання капітана-командора та пенсією в 1 200 рублів. Офіцери обох шлюпів також були нагороджені орденами — Св. Володимира 4 ст. та Св. Анни 3 ст., відповідно. Усім учасникам плавання, в тому числі й нижчим чинам, було призначено подвійну зарплатню на весь термін подальшої служби[17].

Навколосвітня подорож тривала 751 день. Під час плавання померли троє матросів. Ієромонах Діонісій, який захворів під час подорожі, помер невдовзі після повернення, у жовтні 1821 року, а в січні 1823 р. внаслідок психічних розладів, набутих під час подорожі, загинув лейтенант «Мирного» Іван Ігнатьєв.

Опис подорожі було підготовлено Ф. Ф. Беллінсгаузеном вже в 1824 році; рукопис, який складався з 10 зошитів, був представлений Адміралтейському департаменту. Після сходження на трон Миколою I було подано прохання про асигнування коштів на друкування 1 200 примірників, яке залишилося без розгляду. Тільки в 1827 році новостворений Вчений комітет Головного морського штабу (його очолював Л. І. Голеніщев-Кутузов) підтримав прохання про друкування хоча б 600 примірників для того, щоб «праці були відомі», а також з метою не допустити ситуації, коли «зібрані капітаном Беллінсгаузеном набуття (відкриття нових земель, островів, водойм і т. ін.) через невідомість послужать на честі іноземних, а не наших мореплавців». В момент, коли було прийнято рішення про видання, автор перебував на Дунаї, беручи участь в бойових діях. Відповідальні за видання надавали тексту багато правок за своїм власним розумінням, що в результаті викликало різкий критичний відгук М. Лазарєва[5]. Видання обійшлося в 38 052 рубля (приблизно 4000 фунтів стерлінгів), причому прибуток від його реалізації повинен був йти в кишеню капітана Беллінсгаузена[19]. Опис подорожі (два томи з атласом карт і видів) було опубліковано в 1831 році за назвою «Двократні дослідження в Південному Льодовитому океані і плавання навколо світу протягом 1819, 20 і 21 рр., які були здійснені на шлюпах „Восток“ і „Мирний“ під керівництвом капітана Беллінсгаузена, командира шлюпи „Восток“. Шлюпою „Мирний“ керував лейтенант Лазарєв». Саме «Двократні дослідження» є базовим джерелом першої російської антарктичної експедиції, оскільки оригінальні авторські зошити не збереглися. Книга швидко стала бібліографічною рідкістю: Августу Петерманну вдалося роздобути в 1863 році екземпляр, який був дублетом в бібліотеці великого князя Костянтина Миколайовича[20]. Частина офіційного листування Беллінсгаузена з морським міністром публікувалися в 1821—1823 роках в «Син батьківщини» та «Записки Адміралтейського департаменту»[3].

Крім опублікованих та неопублікованих документів Беллінсгаузена, важливі відомості містяться в матеріалах астронома експедиції — професора І. М. Симонова. Відряджений від Казанського університету, він був зобов'язаний доповідати про хід плавання попечителю навчального округу М. Л. Магницькому, частина офіційних листів публікувалася в 1822 році на сторінках «Казанського вісника»; в цьому ж виданні публікувався і «Короткий звіт» Симонова. До матеріалів своєї подорожі Симонов неодноразово повертався протягом всієї наукової кар'єри, але їх опис для широкої публіки так і не завершив: текст «„Восток“ і „Мирний“» обривається під час другого відвідування Австралії. За основу свого оповідання Симонов поклав опублікований текст «Двократне дослідження», доповнений матеріалами власного листування і щоденника. У 1903 році син вченого передав Казанському університету текст подорожніх записок і 300 переплетених листів, однак щоденник виявився втраченим[18]. Тільки в 1990 році фахівці Чорноморського флоту і Казанського університету опублікували матеріали І. М. Симонова про його участь в експедиції. До видання увійшла його актова промова 1822 року «Слово об успехах плавания шлюпов „Востока“ и „Мирный“ около света и особенно в Южном Ледовитом море в 1819, 1820 и 1821 годах» (вперше вона була перевидана в 1949 році разом з щоденником Кисельова), а також повний текст записок Симонова «„Восток“ і „Мирний“» з Відділу рукописів Наукової бібліотеки Казанського університету. Місцезнаходження наукового звіту Симонова невідомо[3].

У відділі рукописів Російської державної бібліотеки знаходиться щоденник, названий його автором «Пам'ятка, яка належить матросу 1-ї статті Єгору Кисельову»[3]. Він зберігся дивом, так як був проданим одному з ярославських букіністів; вперше опублікований в 1949 році[13].

Морські безхребетні. Акварелі з альбому П. Н. Михайлова

Атлас подорожі містив 19 карт, 13 видів островів, 2 види крижаних островів і 30 різних малюнків[5]. У 1949 році в зібраннях Державного історичного музею в Москві був виявлений оригінал альбому замальовок П. Михайлова. Він складався з 47 сторінок, на яких зафіксовані види островів, пейзажі, типи місцевих жителів. З огляду на те, що в експедиції не було натураліста, Михайлов прагнув якомога точніше замалювати зразки флори і фауни, фіксуючи кожне пір'ячко у птахів або лусочку у риб[13]. У 2012 році Державний російський музей в Санкт-Петербурзі зробив двомовне (російське і англійське) видання репродукцій 209 акварелей і малюнків Михайлова, що відносяться до експедиції як Ф. Ф. Беллінсгаузена та М. П. Лазарева, так і М. Н. Станюковича і Ф. П. Літке, яка була спрямована для дослідження узбережжя Берингового моря і центральної частини Тихого океану в 1826—1829 роках[3].

За словами Ріпа Балклі — автора першого загального дослідження про Беллінсгаузена англійською мовою — російська антарктична експедиція опинилася «в інформаційному вакуумі»[3]. Тільки в 1928 році Ю. М. Шокальский заново проаналізував звіт глави експедиції[21]. Друге видання «Двократних досліджень» було випущено тільки в 1949 році за редакцією Е. Е. Шведа, але воно було скороченим; скороченим було і видання 1960, однак відрізнявся характер вилучень. У 1963 році М. І. Бєлов вперше надрукував звітну карту експедиції, що складається з 15 аркушів. У передмові до цієї публікації було зазначено, що ні остаточний звіт Беллінсгаузена Морському міністерству, ні його первинний звіт так і не побачили світ[22], цей стан зберігався і в 2014 році. Далі, за словами Р. Балклі, без жодної видимої причини, історіографічний підйом, який тривав близько 30 років, згас. Перестали випускатися і узагальнювальні публікації про хід та результати експедиції. Радянські та західні дослідники зосередилися на детальніших аспектах відвідуванням російськими суднами Австралії і островів Океанії. У 1988—1992 роках Глінн Баррат (Університет Британської Колумбії) випустив чотиритомну монографію «Russia and the South Pacific, 1696—1840»[3].

Повний переклад «Двократних досліджень» на англійську мову був виконаний за редакцією відомого британського полярника Френка Дебенхема і опублікований в двох томах в 1945 році Товариством Хакліта. У 2010 році було випущено його факсимільне перевидання[3]. У 2008 році в серії «Бібліотека подорожей» видавництва «Дрофа» вийшло зведене видання джерел з російської антарктичної експедиції: крім «Двократних досліджень» Беллінсгаузена, в нього увійшли ще лист М. Лазарєва, адресований Н. А. Шестакову, щоденник матроса Кисельова, скорочені записки Симонова і його ж "Слово про успіхи», а також «Із записок морського офіцера». Ріп Балклі опублікував на це видання рецензію, в якій критикував його концепцію, оскільки воно було лише повторенням радянських публікацій і не містило нового критичного погляду, а також охарактеризував безліч інших недоліків (відсутність біографій Беллінсгаузена і Лазарева, зведеної карти експедиції, перерахунку юліанських дат, наукової бібліографії та ін.). Таким чином, і в XXI столітті не вирішена проблема сучасного наукового видання першоджерел експедиції Беллінсгаузена і Лазарева.[23]

Вільям Ходжес. Моряки, які спостерігають за айсбергом під час другої подорожі Джеймса Кука. 9 січня 1773 року

Загалом існують шість різних описів плавання і найважливіших відкриттів, автори яких були учасниками експедиції та очевидцями подій. В рукописи довгий час входили: рапорт, відправлений в квітні 1820 року Ф. Ф. Беллінсгаузеном морському міністру де Траверсе з Австралії, приватний лист М. П. Лазарева, написаний через два місяці після повернення на батьківщину, а також щоденник матроса Кисельова, який вівся з великими перервами. Оперативно був опублікований журнал спостережень астронома І. М. Симонова, який вівся в період з 11 (23) грудня 1819 року до 25 березня (6 квітня) 1820 року;за деталями з ним не можуть бути порівняні його пізніші перероблені описи. З великим запізненням вийшла книга про подорож самого Ф. Беллінсгаузена. Опис експедиції лейтенанта Новосільського вийшов через 32 роки після її завершення. Згідно з Р. Балклі, жоден з джерел не може бути визнаний досить надійним для розгляду питання про датування найважливіших подій експедиції. Наприклад, в щоденнику Кисельова зіткнення шлюпа «Мирний» з крижиною сталося на тиждень пізніше, ніж в записах Лазарева і Беллінсгаузена. Можливо, він заповнював прогалини в подієвому ряду свого щоденника з запізненням, що цілком допустимо, з огляду на умови життя і праці рядового складу експедиції[24]. Якщо брати до уваги опис подій січня 1820 року, то з шести джерел чотири узгоджуються між собою. Однак, судячи з листа Лазарева, спостереження за «зрілим льодом» відбулося на 20 днів раніше, ніж писали Беллінсгаузен і Новосільський[24]. При цьому в листі Лазарева зустрічається досить примітна помилка — твердження, що в першому антарктичному сезоні не було втрачено жодної людини, а загибель трьох учасників припала на третій — завершальний — етап плавання. Судячи з офіційної рапорту про особовий склад експедиції, складеним відразу після повернення в Кронштадт, один матрос на «Мирному» помер від хвороби 9 (21) лютого 1820 року, а ще двоє загинули на «Востоку» 11 (23) травня і 30 серпня (11 вересня) 1820 року. Лазарєв також писав про навігаційні помилки Отто Коцебу, тоді як сучасні координати підтверджують вимірювання самого Коцебу і Беллінсгаузена. Той же автор також був схильний неоднозначно висловлюватися про час тих чи інших подій. Загалом лист Лазарева не може вважатися цілком правдивим джерелом[24].

Одним з найбільш складних для інтерпретації як російськими, так і світовими дослідниками є термін «Зрілий лід», який використовується і Лазарєвим, і Беллінсгаузеном в описі подорожі. У радянській літературі після 1949 він інтерпретувався як «крижаний континент». Більш того, в доповіді морському міністру Австралії в квітні 1820 року Беллінсгаузен вжив термін «материк льоду». Е. Тамміксаар стверджував, що якщо мореплавці дійсно спостерігали шельфовий льодовик, то у них не було об'єктів для зіставлення, оскільки Джеймс Кук не стикався з подібними явищами в своєму антарктичному плаванні, а картина реальних південнополярних льодовиків сильно відрізнялася від гіпотези Бюффона, з якої були знайомі і Беллінсгаузен, і Симонов. Описи льодів, зроблені Беллінсгаузеном, не могли бути адекватно зрозумілі сучасникам[20]. За словами В. Корякіна, багато пасажів зі звіту капітана Беллінсгаузена морському міністру зрозуміліші, ніж описи з видання 1831 року, які зазнали літературної правки[5]. У німецькому описі подорожі 1842 року[25] перекладач взагалі випустив всі описи льодових умов, тоді як в англійському перекладі 1945 року «Зрілий лід» був переданий як «high icebergs» або «mother-icebergs», на відміну від термінів Вілкса (verge of continental ice) або Джеймса Росса (ice barrier)[19][20]. Ріп Балклі в своїй книзі 2014 року в перекладі відповідних пасажів текстів Беллінсгаузена і Лазарева використовував поєднання main ice, введене Джоном Россом і будучи висхідним для термінології Бюффона і Скорсбі[3]. Р. Балклі також доводив, що І. Симонов був обізнаний про гіпотезу Бюффона[3], але під час плавання в антарктичних водах льодами не цікавився[3]. Е.Тамміксаар в цьому контексті, порівнюючи його судження з судженнями інших офіцерів і навіть матроса Кисельова, поставив питання про дійсний статус астронома під час експедиції. Можливо, що офіцери так і не прийняли його в своє коло і що він не мав права голосу під час загальних обговорень в кают-компанії. Відповідно, і його власні ідеї не знаходили відгуку в інших учасників експедиції[20]. Згідно Тамміксаара, ні для Беллінсгаузена, ні для Лазарева з Новосільским використовуваний термін «материк» не співвідносився з континентом, а використовувався для позначення невизначеного великого простору, покритого кригою, в тому числі крижаними горами[20].

Великий крижаний бар'єр, побачений Джеймсом Россом в 1841 році

Незважаючи на видання опису подорожі Беллінсгаузена і відомості про нього в німецьких журналах, аж до першої третини XX століття, питання про національний пріоритет у відкритті Антарктиди не ставилося. Тільки учасник плавання П. Новосільскій при обранні його членом Російського географічного товариства в 1855 році офіційно заявив про російську першість, що викликало різку відповідь віце-президента Ф. П. Літке, який стверджував, що в експедиції не було вчених, а після всіх європейських відкриттів інтерес до спадщини Беллінсгаузена згас. Подібну точку зору поділяв і Ю. М. Шокальский: експедиція Беллінсгаузена не призвела до відкриття Антарктиди і не стала стимулом для розуміння її природи як континенту[20]. До початку XX століття експедиція Беллінсгаузена і Лазарева була практично забута, одну з перших спроб оживити пам'ять про неї зробив Фредерік Кук за результатами бельгійської антарктичної експедиції. У статті, що вийшла в 1901 році, американський дослідник писав, що «Беллінсгаузен і Лазарєв принесли своїй країні честь відкриття перших земель за Антарктичним колом»[26]. Однак оскільки Південний материк в той час не мав комерційного зацікавлення, то і питання не виходило за межі вузькоакадемічного[26]. Перші публікації на теми Антарктиди в СРСР з'явилися в роки «Великого терору», тому навіть високопрофесійні полярники (наприклад, Н. Н. Урванцев) воліли зосереджуватися на описах успішності радянського досвіду в Арктиці. У передмові до першого видання книги Дугласа Моусона «В країні заметілі» (Видавництво Главсевморпуті, 1936) стверджувалося, що Антарктиду відкрили Дюмон-Дюрвіль, Росс і Вілксон, а Беллінсгаузен і Лазарєв побували тільки в антарктичних водах[5].

З іншого боку, в 1920-і роки Велика Британія і США прагнути довести свій пріоритет у відкритті Антарктиди. Для Британії з її імперією, за словами Е. Тамміксаара, було важливим вважитися державою-першовідкривачем континенту (Іспанія відкрила Америку, а Голландія — Австралію). Британці ж більше за всіх зробили для вивчення внутрішніх районів Антарктиди в 1900-1910-і роки. Чарльз Вілкс, зі свого боку, також оголошував себе першовідкривачем Південного континенту, що було оскаржене і розкритиковане Дюмон-Дюрвілем і Россом. У 1902 році була вперше опублікована версія, що першими берег Антарктиди міг бачити Натаніель Палмер 17 листопада 1820 року; в 1925 році пріоритет спробували приписати Брансфілду. Під час американо-британських дискусій 1920-1930-х років питання про те, що раніше в тих же місцях побували російські експедитори, навіть не виникало[20]. Так само, коли Яльмар Рісер-Ларсен в 1930 році відкрив Берег принцеси Марти, який могли спостерігати Беллінсгаузен і Лазарєв, про російську експедицію ніхто не згадав[20].

Карта Землі Олександра I. United States Geological Survey, National Science Foundation, 1988

Питання про пріоритет Росії у відкритті Антарктиди перейшло в політичний вимір 9 серпня 1948 року, коли США офіційно закликали держави, які претендують на антарктичні території (Аргентину, Австралію, Чилі, Францію, Нову Зеландію, Норвегію та Велику Британію) об'єднати зусилля і створити кондомініум восьми держав. Інтереси Радянського Союзу не розглядалися. 29 січня 1949 року на рівні ЦК ВКП (б) було прийнято рішення залучити увагу громадськості до прав СРСР на антарктичні території. 10 лютого 1949 року було проведено спеціальне зібрання Географічного товариства СРСР, на якому об'ємну доповідь прочитав президент Товариства академік Л. С. Берг. Резолюція щодо його доповіді була дуже стриманою, в ній говорилося, що російські моряки лише «відкрили в 1821 р острів Петра I, Землю Олександра I, острови Траверсе та ін.» Таким чином, було поставлено питання про радянське освоєння Антарктики і наукових досліджень в регіоні відкриття Льодовикового континенту[5][20].

Об'ємний англійський переклад опису експедиції Беллінсгаузена вийшов в 1945 році за редакцією Френка Дебенхема, директора Полярного інституту імені Роберта Скотта, який займався питанням щодо російської пріоритеті ще в 1920-ті роки. На думку Е. Тамміксаара, саме з його редакторських приміток радянські дослідники вивели «ключ» до відкриттів Беллінсгаузена. Коментуючи спостереження 16 (28) січня 1820 року Дебенхем писав, що «цей день слід вважати невдалим для російської експедиції», оскільки вона перебувала не далі ніж за 20 миль від Берега Принцеси Марти; кілька годин ясної погоди означали б його відкриття на 110 років раніше, ніж це було зроблено норвежцями[19]. Е. Е. Шведе опублікував рецензію на переклад в 1947 році, і зіграв чималу роль в радянських дискусіях 1949 року. Е. Шведе і Л. Берг зробили головний акцент на заявах Джеймса Кука про неможливість просування в крайні південні широти і про те, що гіпотетичний Південний континент навіки залишиться невідкритим. У передмові до видання «Двократні дослідження» 1949 року звучали і неприкриті політичні звинувачення. Шведе також посилався на спостереження радянських китобоїв флотилії «Слава», зіставляючи їх з даними Беллінсгаузена, Лазарева і Новосильського[13][20].

Поштова марка СРСР 1970 року, присвячена 150-річчю відкриття Антарктиди з картою маршруту російської антарктичної експедиції (ЦФА [ІТЦ «Марка»] № 3852)

У 1961—1963 роках серію досліджень на базі звітної карти Беллінсгаузена опублікував історик полярних подорожей Михайло Іванович Бєлов. Таким чином, в аргументації російського пріоритету з'явився нове важливе джерело; карта, ймовірно, була складена офіцерами експедиції для подання морському міністру або навіть імператору[20]. Карта включала 15 листів і містила кольорові позначки, що стосувалися стану льоду[22]. За Бєловим, кожне вживання Беллінсгаузеном фрази «суцільний лід» означало, що експедиція стикалася не з простими крижаними полями, а з постійним крижаним берегом материка Антарктиди[22]. За підрахунками Р. Балклі, Беллінсгаузен описав 12 зустрічей зі «суцільним льодом», використавши цю фразу 16 раз в рапортах і приблизно 33 рази в своїй книзі. Згідно з М. І. Бєловим, експедиція одночасно і відкрила материк, і здійснила його досить широке обстеження[24]. Висновки Бєлова були повторені в книзі А. Ф. Трьошнікова[27], а також в дослідженні В. Есакова і Д. Лебедєва «Російські географічні відкриття і дослідження з давніх часів до 1917 року», в якій була репродукована карта «льодовикового берега» і відтворена класифікація льодів Новосильського[28].

Ця точка зору стала панівною в радянській історіографії. У «Нарисах з історії географічних відкриттів» І. П. та В. І. Магидовичів стверджувалося, з посиланням на лист Лазарева, що 16 січня 1820 року «росіяни вирішили проблему, що вважалася Д. Куком нерозв'язною», і підійшли менш ніж на 3 км до Берега Принцеси Марти. Відповідно на звітній карті інтерпретувався шельфовий льодовик, який в 1960 році отримав ім'я Лазарева[29]. Описуючи спостереження 15 січня 1821 року, Магидовичі стверджували, що радянськими дослідниками в 1960-і роках були пітверджені слова Беллінсгаузена, оскільки відкрита ним Земля Олександра I з'єднана з Антарктичним півостровом шельфовим льодовиком Георга VI. У їх інтерпретації, експедиція Беллінсгаузена підходила до берегів Антарктиди дев'ять раз, у тому числі чотири рази на відстань 9-15 км[29]. Гляціолог В. С. Корякін в 2008 році писав: Головне досягнення російських моряків відбулося літом 1820—1821 рр., відбулося воно в антарктичних водах. Відкриття Землі Олександра I та острова Петра I ніким не було оскаржено, було визнано усіма. До їх берегів російські кораблі виходили з найбільш льодовитих антарктичних морів. І не випадково одне з них (на захід від Антарктичного півострова) згодом отримало ім'я Беллінсгаузена[5].

Маршрути ранніх експедицій в Антарктику

У сучасній науці фундаментальні дослідження експедиції Беллінсгаузена і Лазарева на підставі першоджерел, а також їх сприйняття в російській і радянській науці зробили в основному три дослідника: Е. Тамміксаар (Естонія), Р. Балклі (Велика Британія) і А. В. Овлащенко (Латвія)[30]. У 2014 році Ріп Балклі опублікував перше англомовне дослідження експедиції Беллінсгаузена, в якому однозначно стверджував про погану підготовленість експедиції, і доводив, що Беллінсгаузен не був першим, хто спостерігав шельфові льодовики Антарктиди. Раніше, в 2013 році він оприлюднив свої висновки російською мовою в журналі «Питання історії природознавства і техніки». Вони зводилися до наступного:

• 7 (19) лютого 1819 року екіпаж англійського торгового брига «Вільямс» (шкіпер Вільям Сміт) спостерігав Південні Шетландські острови, які становлять частину Антарктичного континенту. 18 (30) січня 1820 року особовий склад цього ж брига під командуванням Едварда Брансфілда в присутності Сміта спостерігав материкову частину Антарктиди — гору Брансфілд. Судячи з зафіксованим свідченнями, вони здогадувалися, що спостерігали берег материка;
• команда Беллінсгаузена спостерігала прибережні шельфові льодовики, схожі на землю, 5 (17) лютого 1820 року; дата 16 (28) січня, наведена Лазарєвим, є хибною і виникла через те, що в цей день експедиція досягла максимально південної точки свого шляху в сезон 1820 року[24].

Е. Тамміксаар, коментуючи ситуацію, що склалася, заявив, що залучення спадщини дослідників XIX століття в геополітичні суперечки є «сумним фактом»[20]. Його точка зору змінювалася: якщо в статті для «Енциклопедії Антарктики» 2007 року він виразно заявляв про першість Беллінсгаузена[31], то в статті про рецепцію спадщини російської антарктичної експедиції в 2016 році він стверджував, що вказувати на першовідкривача Антарктиди безглуздо в зв'язку з повною зміною уявлень про географію південнополярних регіонів. Наявний же спір про пріоритети існує в координатах національної гордості і політичних антагонізмів; за аналогією з Договором про Антарктику 1959 року необхідно вирішувати питання і про відкриття Антарктиди[20].

Ріп Балклі, залишаючись на позиціях британського пріоритету, підкреслював в цьому контексті: Ніхто з цих мореплавців — Сміт, Брансфілд, Беллінсгаузен — ніколи не претендував на те, що він зі своєю командою одним махом «відкрили Антарктиду». Автору цієї статті теж хотілося уникнути повторення бездоказових і погано аргументованих дискусій минулого століття. На його думку, Антарктида тільки колективно, повільно і поступово відкривала себе … Хронологія цих трудомістких кроків — просто фактична. Вона не має ніякого значення для сучасної і майбутньої діяльності Росії, Великої Британії або будь-якої іншої країни в Антарктиці[24].

• Плавание шлюпов «Восток» и «Мирный» в 1819—1821 годах: сводная карта с указанием нарезки листов отчётной карты. The David Rumsey Map Collection Database. Cartography Associates. Процитовано 15 квітня 2019.
• Листы отчётной карты Беллинсгаузена. The David Rumsey Map Collection Database. Cartography Associates. Процитовано 15 квітня 2019.

• Гелаев В. (28.01.2015). Как российские моряки Антарктиду открыли. Газета.Ру. Процитовано 31 березня 2019.
• Еськов А. Хроника кругосветного плавания Ф. Ф. Беллинсгаузена и М. П. Лазарева — первооткрывателей Антарктиды. Кронштадтский Вестник. Процитовано 31 березня 2019.
• Кругосветное плавание Беллинсгаузена и Лазарева на шлюпах «Восток» и «Мирный» и открытие Антарктиды (1819—1821). Военно-морской флот России. Процитовано 31 березня 2019.
• Полярный адмирал, который бил первым. Радио Свобода. Процитовано 31 березня 2019.
• Смирнов А. (17.06.2015). Мореплаватели-священники. Как иеромонахи совершали подвиги. Аргументы и Факты.