Перше Київське Костянтинівське військове училище

Училище брало участь у боях більшовиками в Києві 25.10.-1.11.1917 р. (убито 2 офіцера і 40 юнкерів, поранено 2 і 60). 5 листопада 1917 року, після збройних сутичок з більшовиками, частина особового складу Київського Костянтинівського військового училища захопила потяг і виїхала на Кубань, де в подальшому брали участь у боях з загонами Червоної армії. Особовий склад училища — 25 офіцерів та 131 юнкера на чолі з генералом Калачовим, прибув до Катеринодару 13 листопада 1917 року. Більшість їх (близько 100 офіцерів і юнкерів) загинуло в Кубанських походах.

На території Костянтинівського військового училища 20 листопада 1917 року, за наказом Генерального секретаря з військових справ Симона Петлюри, була розгорнута Перша українська військова юнацька школа, в складі якої перебували юнкери, що залишилися в Києві. Школі було присвоєно ім'я гетьмана Богдана Хмельницького.

25 грудня 1917 (7 січня 1918), на Різдво, під командою Семена Лощенка спорудили імпровізований бронепотяг зі шпал, мішків із піском, бляхи тощо.[1] За спогадами козака Никифора Авраменка, потяг мав два вагони і платформу, на якій встановили одну гармату (імовірно 76-мм дивізійна гармата)[1] та один кулемет «Максим». Поїзд мав 5 чоловік залоги.[4][5] 26 грудня 1917 (8 січня 1918) до станції Бахмач прибуло 300 юнаків військової школи. За спогадом Митрофана Швидуна, півсотні юнаків було приділено до «панцирного» потягу Лощенка.[1]

На чолі із штабс-капітаном Горошком вони вранці 27 грудня (9 січня) зайняли станцію Доч. Проте сюди наступало угрупування більшовиків Рейнгольда Берзіна, і після перестрілки між бронепоїздами 30 грудня (12 січня), Бондарівку і Доч українським військам довелось залишити.[1]

5 (18) січня із Києва в Бахмач прибув сучасний бронепотяг «Вільна Україна», що мав 24 кулемети, на чолі із капітаном Довгополовим, а також ще 150 юнаків військової школи, які перед тим були у різдвяній відпустці. Наступного дня українські бронепотяги контратакували: Довгополов — станцію Доч, а Лощенко продовжив наступ на північ, поза Бондарівку. «Вільна Україна» у бою отримала серйозні ушкодження ― тендерна гармата була розбита разом з обслугою, було влучання і в передній вагон. «Вільна Україна» почала відступ на Бондарівку, а далі на Київ. У бою загинули юнаки-гарматники Ісидор Троцький та Олександр Жук. Гармата Лощенка зі свого поїзда відкрила вогонь по бронепоїзду більшовиків, прикриваючи відхід «Вільної України». До залізниці підтягалася юнацька піхота, яку Лощенко підібрав на потяг. У Бондарівці юнаки пересіли на свій потяг і відступили до Часниківки.[1]

Вже 10 (23) січня, після боїв, на своєму мітингу і за згодою старшин, юнаки вирішили повернутись до Києва.[1]

По поверненню до Києва, після докорів командувача Київського військового округу Миколи Шинкаря, юнаки погодилися повернутися на позиції. Разом із юнаками зголосився їхати на фронт Помічний курінь Січових стрільців. Ввечері 15 (28) січня бойовий відділ 1-ї Української військової школи (300 юнаків, виснажених попередніми боями) і Помічний курінь Січових стрільців (116 чоловік) виїхали на фронт. Разом з ними їхав начальник Першої Української військової школи сотник Дем'ян Носенко, який мав перебрати командування військами на бахмацькому напрямку.[6]

1 березня 1919 року радянська влада організувала інженерні курси, які після переїзду з Харкова від 20 вересня 1920 року розташувалась у будівлі училища, а 1 листопада 1924 року перейменовані на військову школу зв'язку, яка з часом перетворилась на Київське вище військове інженерне двічі Червонопрапорне училище зв'язку імені М. І. Калініна.