Петлюра Ольга Опанасівна
О́льга Опана́сівна Петлю́ра (до заміжжя — Бі́льська; 23 грудня 1885, с. Мала Дівиця, Прилуцький повіт, Полтавська губернія, нині Прилуцький район, Чернігівська область, Україна — 23 листопада 1959, Париж, Франція) — український педагог, активіст політичної еміграції УНР у Парижі.
Ольга Опанасівна Петлюра | |
---|---|
| |
Перша леді УНР | |
1919 — 1921 | |
Попередник | Винниченко Розалія Яківна |
Наступник | Кравчук Антоніна Михайлівна |
Народилася |
23 грудня 1885 с. Мала Дівиця, Прилуцький повіт, Полтавська губернія, Російська імперія |
Померла |
23 листопада 1959 (73 роки) Париж, Франція |
Похована | цвинтар Монпарнас |
Відома як | педагог |
Країна | УНР→ Франція Російська імперія |
Національність | українка |
Рід Петлюри Більські | |
У шлюбі з | Петлюра Симон Васильович |
Діти | Петлюра Леся Симонівна |
Релігія | православ'я |
Мати українського поета-емігранта Лесі Петлюри, дружина голови Директорії Української Народної Республіки Симона Петлюри (з 1910).
Життєпис
Народилася 23 грудня 1885 в селі Мала Дівиця, нині смт Прилуцького району на Чернігівщині в сім'ї вчителя Опанаса Більського. Вона рано осиротіла тож виховувалася бабусею в Прилуках. Тут вона з відзнакою закінчила гімназію і стала вчителем молодших класів. Через деякий час Ольга приїхала до Києва для продовження навчання на Вищих жіночих курсах, але через злидні була змушена влаштуватися на роботу в приватну гімназію Жеребецької.
У 1908, перебуваючи в гостях у своїх далеких родичів у Києві, познайомилася з Симоном Петлюрою. У 1910 році вийшла за нього заміж. Обвінчавшись, подружжя переїхало спершу до Петербургу, а потім — до Москви, де Петлюра захопився редагуванням організованого українською громадою журналу «Українське життя». Подружжя брало активну участь у житті української діаспори в Москві: влаштовували концерти, літературні вечори.
У 1911 в них народилася дочка Леся. Вихованню дочки приділяли особливу увагу. Вони розмовляли українською мовою, читали українські книги, прищеплювали українські традиції. У дитинстві Леся носила переважно традиційний український одяг.
Київський період
У 1917 незабаром після Лютневої революції родина Петлюри знову перебралася до Києва. Зважаючи на посаду свого чоловіка, дружина намагалася не тільки підтримувати його, але і брати участь у суспільному житті Української Народної Республіки.
У січні 1918, незадовго до заняття Києва більшовиками, керівництво УНР покинуло столицю. Щоб не обтяжувати чоловіка, Ольга з семирічною дочкою залишилася в Києві. Впродовж півтора років вони жили під чужим прізвищем, часто міняючи місце проживання, ночуючи у друзів і рятуючись від переслідувань. У 1919 друзі Симона Петлюри допомогли його родині переїхати з Києва до Праги.
Еміграція
У 1924 родина Петлюри останній раз змінила місце проживання, влаштувавшись у Парижі. Щоб забезпечити гідне проживання родини, Ольга Опанасівна заробляла вишиванням. Частина грошей йшла на навчання дочки, яка вчилася з приватними викладачами.
25 травня 1926 Симона Петлюру вбив агент ГПУ Самуїл Шварцбард. Це сильно відбилося на здоров'ї Ольги Опанасівни: вона тяжко захворіла, почала втрачати слух. На додаток, її дочка захворіла на сухоти і продовжувала жити з цією хворобою до 1941 року, після чого померла у віці неповних 30 років. Згодом її останки було перенесено на кладовище Монпарнас і поховано по сусідству з могилою батька Симона Петлюри.
Ольга Петлюра померла 23 листопада 1959. Похована у сімейній могилі на кладовищі Монпарнас поруч з чоловіком та дочкою.
Вшанування пам'яті
У Кінематографі
У фільмі «Таємний щоденник Симона Петлюри» роль Ольги Петлюри виконала Ірма Вітовська.
Література
- Петлюра Ольга // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — Т. 6. — С. 2029.
- Родина Петлюрів // Свобода. — 1976. — № 219 (12 листопада). — С. 2; № 220 (13 листопада). — С. 2.
- Чернов Андрій. Дружина й донька Симона Петлюри // Українське слово. — 2009. — № 17 (29 квітня — 5 травня).
- Ольга Петлюра // Ол. Луговий. Визначне жіноцтво України: Історичні життєписи. — Друге видання. — К.: Ярославів Вал, 2007. — С. 234—237.
- Свобода. — 1959. — № 229 (27 листопада). — С. 3.
- Наталія Кібець. Замість квітів… // Свобода. — 1996. — № 94 (17 травня). — С. 2.
- «Українське Слово» Випуск № 17.К.2009 р.
- Філонов Леонід. Дай, Боже, пам'яті нащадкам. Історико-документальні нариси. Вінниця: 2000 р.
- Матеріали обласної історико-краєзнавчої конференції: Вінничина. Історія та сучасність. Вінниця: 2002 р.