Петриковський район

Поверхня території району рівна, заболочена, уздовж річок є піщані дюни й гряди. 95% території району перебуває на висоті 120—140 м над рівнем моря, 4% — понад 140 м.

Найвища точка району розташована на сході, біля села Челющевичі.

Найменша абсолютна висота (113 м) на південному сході району — це уріз річки Прип'ять у місці її злиття з річкою Птич.

У кліматичному відношенні територія району відноситься до Житковицько-Мозирського агрокліматичного району. Клімат помірно континентальний.

Основні річки — Прип'ять і її притоки Бобрик, Птич, Тремля й Уборть. Найбільше озеро — Дике (площа 69 га).

На території району виявлено 99 родовищ торфу із загальними запасами 61,5 млн тонн, Петриковське родовище калійних і кам'яних солей, Бринівське родовище бурого вугілля, три родовища пісків із загальними запасами 6,28 млн м³, дев'ять родовищ глин і суглинків із загальними запасами 31,6 млн м³, одне джерело мінеральної води.

Населення району — 37,9 тис. осіб (11-е місце серед районів), у тому числі в міських умовах проживають 14,5 тис. осіб, у сільській місцевості — 23,4 тис. У 2004 році чисельність населення становила 39 тис. осіб.

За національним складом населення поділяється на: білорусів — 92,8%, росіян — 4,3%, українців −1,6%, поляків — 0,3%, циган — 0,2%, євреїв — 0,01%.

1916 рік — територія Мозирського повіту стає тилом 3-їй російської армії, що тримала оборону проти німецьких військ під Барановичами й Пінськом.

Лютий-грудень 1916 року — територія окупована військами кайзерівської Німеччини.

Із грудня 1917 року в Петрикові встановлена радянська влада, його доля пов'язана з історією Білоруської РСР у складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Березень-грудень 1918 року — окупація німецькими військами.

Із квітня по червень 1920 року — окупація військами білополяків. 4 квітня 1920 року вони почали на Поліссі генеральний наступ, щоб остаточно захопити Мозир і Калинковичі, і наступного дня захопили ці міста. Лінія фронту проходила тоді приблизно нинішньою межею Калинковицького й Петриковського районів. Польське командування перекинуло сюди найкращу, повністю укомплектовану 9-ю Поліську дивізію в складі 4-х піхотних полків, елітного кавалерійського полку «Татарська їзда» і 9-го артилерійського полку. Більше половини легіонерів становили професіонали-найманці з колишніх солдатів кайзерівської Німеччини, польських емігрантів зі США, Канади й Австралії. Ця грізна сила, що нараховувала 7 тис. багнетів, 1 400 шабель, 200 кулеметів і 20 гармат триразово (а за кіннотою — абсолютно) перевершувала виснажені багатомісячними боями й сильно поріділі полки радянської 139-й стрілецької бригади.

З 17 липня 1924 — містечко, центр Петриковського району Мозирської округи.

З 15 січня 1938 — Петрикову надано статус міста, центр Петриковського району Поліської області.

У роки Німецько-радянської війни жителі Петриковського району непохитно боролися за волю й незалежність Батьківщини. У місті діяв підпільний райком КПБ, були створені 125-я Копаткевицька й 130-я Петриковська партизанські бригади. П'ятьом уродженцям району присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Це Малишев Ф. А., Степук С. Е., Самбук І. Е., Липунов А. Я., Данилицький А. П., двом — Королеві Г. Я. і Мотузу В. І. — повних кавалерів орденів Слави. На петриковській землі знайшов молодший лейтенант Герой Радянського Союзу українець Микола Полікарпович Чалий.

30 червня 1944 року місто Петриков було звільнено від загарбників воїнами 55 Мозирської Червонопрапорної стрілецької дивізії 61-й армії Першого Білоруського фронту й моряками 20-й бригади річкових кораблів ордена Ушакова Дніпровської флотилії. У боях за звільнення міста загинуло більше 3 тисяч бійців, партизан, командирів. Їхні імена ввічнені в меморіальних дошках, назвах вулиць, пам'ятниках і обелісках, книзі «Пам'ять». У міському парку встановлений меморіал на честь воїнів-визволителів міста Петрикова. Відважним морякам Дніпровської флотилії — старшині В. Г. Канареєву й мічманові В. П. Чильникіну — присвоєні звання почесних громадян м. Петрикова.

8 січня 1954 Поліську область скасована, місто ввійшло до складу Мозирського району Гомельської області.

З 1962 року район у сучасних межах.