Северин Наливайко

Взяття фортеці Ізмаїл українськими козаками на чолі з гетьманом Наливайком у 1595 році.

1593-го року Османська імперія оголосила війну Австрії. У похід мав вирушити і кримський хан, аби вдарити по Угорщині. Виникла небезпека великого походу татар через Україну. Польський уряд, не маючи змоги виставити достатнє кварцяне військо, видав універсали до східного магнатства та всіх охочих про створення «загонів самооборони». Саме у цей час, відпросившись у квітні зі служби у князя Острозького, Наливайко організував козацький загін та рушив з ним на брацлавське прикордоння, надіславши лист Яну Замойському про свою готовність узяти участь у виправі. Та польний гетьман Станіслав Жолкевський був щодо козацтва настроєний скептично і не схотів узяти Наливайка на службу[2]. Тоді Северин зі своїм військом пішов на Волощину на власний розсуд. Під час походу розбив татарський загін, захопивши зброю та кілька тисяч коней. Після цього звернувся до запорожців, заохочуючи до згоди та спільних операцій.

Запорожці спочатку гнівалися на Наливайка за його участь у Волинській кампанії, але після перепросин та подарунку низовцям частини своєї здобичі — півтори тисячі коней, захоплених від татар, домовленість була досягнута. У жовтні 1594-го, разом з Лободою, під час антиосманської кампанії, Наливайко повів козаків у новий похід на волоські землі. За оцінками польських істориків, чисельність козацького війська нараховувала до 12 тисяч. Під час виправи край було спустошено та спалено Ясси. Під впливом втрат молдавський господар розірвав стосунки з Туреччиною і склав присягу Рудольфу II. На початку січня Наливайко вирушив на Волощину вже у ролі її союзника. Цього разу знищено околиці Білгорода, спалено Кілію та ще кілька поселень поблизу гирла Дунаю. Захопивши здобич та бранців козаки, відсвяткувавши Великдень, відбули до Пикова.

Ще восени 1594-го, після першого походу на волохів, Наливайко з козацтвом та міщанами пограбували шляхту в Брацлаві, незабаром вщент розбивши зібраний тими військовий загін. Королю Сигізмунду ІІІ Северин пояснював це як помсту Калиновським:

«п. Каліновский моєму батьку без усякої причини ребра поломав, і таким чином батька мого зігнав зі світа, а я за сю велику кривду, не будучи свідомим правних способів і не маючи коштів і накладів, потрібних для процесу, як чоловік бідний, признаюсь до того — постановив був над ним помститися способом худопахольським»

Після цього погрому брацлавці стали повними володарями міста — взяли замок, забрали армату, понищили міські й земські акти. Народовладдя тривало до літа 1595-го, коли в Україну вирушило кварцяне військо.

Приблизно тоді ж на Поліссі господарювало низове козацтво на чолі з Федором Полоусом, який:

«відступивши від Лободи, пройшов горі Дніпром і там ходив з своїм полком, виберав стацію й чинив наїзди на шляхетські доми»

Але внаслідок завершення військових дій проти османів, що призвело до призначення господарем Молдавії ставленика поляків Єремії Могили, а сам край номінально поновив васальну залежність від Туреччини фактично ж ставши буферною зоною поміж двох імперій, ситуація змінилася.

Це, у свою чергу, внесло переміни у відносини до козаків — якщо досі їх воєнні операції, звернені проти муслімів, були корисні польському урядові, то віднині козаччині вирішили покласти край. До того ж відтепер Корона мала змогу зосередити сили на подоланні «українних своєвільств»[3]. Сейм ще 1593-го р. ухвалив дуже грізні постанови, проголосивши козаків за «бунтівників і ворогів держави». Втім ці ухвали зосталися на папері, а козаки всі ці роки були повними господарями на всім українськім пограниччі, від Східного Поділля до Дніпра. Розквартировувалися де хотіли, збирали контрибуції та припаси.

Карабулін Б. М. «Взяття Луцького замку С. Наливайком»

Грандіозні контрибуції розпочав Наливайко восени 1595 р. після повернення з Угорщини. Насамперед пішов на Волинь, під Луцьк в час ярмарку і судової сесії, коли до краю понаїздило шляхти та купців. Налякані обивателі вислали назустріч делегацію на чолі з біскупом Бернардом Мацейовським і домовились про відкуп; але Наливайко, тим не вдовольнившись, пограбував ще й передмістя. Далі вирушив на Білорусь, здобув Слуцьк, забрав гармату та наказав міщанам заплатити величезний викуп, й, перш ніж підійшло литовське військо, рушив на Бобруйськ і Могилів. Після взяття й розграбування останнього наприкінці січня повернувся на Волинь.

На Волині, ймовірно, за дорученням князя К. В. Острозького, пограбував маєтності представника уніятів Кирила Терлецького та його брата Яроша,[4] зокрема, Будераж, та скарбницю. Внаслідок цієї акції, починаючи з літопису Грабянки, Северин постає у німбі оборонця православ'я, хоч на думку Михайла Грушевського:

«…принціпіальні реліґійно-національні мотиви в русі властиво ще не грали ніякої замітної ролї.»

Утиски, вчинені наливайківцями К. Терлецькому, котрий перебував у фаворі Корони, призвели до остаточного рішення про військовий похід коронного війська проти козацтва. Сигізмунд ІІІ оголосив посполите рушення на західно-українських землях, але шляхта зреагувала на нього відверто мляво. Натомість опорою С. Жолкевському в поході стали князь Кирик Ружинський, котрий через власну латифундію в Паволоцькій волості розсварився з козаками, ставши їм за найнепримиреннішого ворога[5], та керуючий литовською частиною війська Богдан Огинський.

З козацького боку керманичами виступили Григорій Лобода, Матвій Шаула, Криштоф Кремпський та Сасько Федорович. Запорожці на початку повстання, не мали Наливайка за спільника, і лише загроза коронного війська призвела до об'єднання низовиків та наливайківців:

«Лобода мав впливи серед більшої части, і то старших Низовців, Наливайко переважно серед різних утікачів, що вчинивши якийсь злочин, або покинувши своїх панів, тїкали до козаків, шукаючи захисту — у них він своєю відвагою й злочинами здобув велику славу й повагу»

Повстанське військо відбило наступ поляків під Білою Церквою, але змушене було відступити на Лівобережжя. Внаслідок невдалого для козаків Солоницького бою 1596 року угодовська частина козацької старшини організувала змову, підступно захопила С. Наливайка, М. Шаулу та інших керівників повстання. 28 травня (7 червня) 1596 року повстанці видали їх Станіславу Жолкевському. Незважаючи на обіцяну амністію для повстанців, Жолкевський наказав вирізати більшість козаків. Після тортур Северина Наливайка чвертовано[6] у Варшаві.