Пироги (село)

Село Пироги виникло десь наприкінці XV — на початку XVI століття. Назва села пішла від прізвища козака Пирога, який першим поселився у цих місцях на високому правому березі річки Сухий Кагамлик. Річка тут була глибокою (до 8 метрів), з високими берегами, на яких росли великі дуби.[1]

Старожили пригадують, що у ті часи можна було запливти сюди човнами та невеликими суднами із Дніпра — річка Сухий Кагамлик не була перегороджена греблями ні в Ярошах, ні в Устимівці, ні у Погребах, ні в інших селах вниз за течією. З роками русло річки обміліло, пересохло, заросло травою та густим очеретом.[1]

Перші поселенці у цих краях були втікачі з правобережної України — козаки (вільні люди).[1]

Розташоване на тракті, що сполучав Ромодан з Кременчуком, село Пироги мало важливе і вигідне для себе географічне положення. Цей чумацький шлях, який пролягав з півночі на південь, у народі називали Ромоданівським шляхом, або просто «Ромоданом». До появи залізниці це був один із найважливіших шляхів, які сполучали центр Росії, зокрема, Петербург з Кримом, південними регіонами України і Бессарабії.[1]

У 1843 році село Пироги відвідали проїздом Тарас Шевченко та Євген Гребінка.[1]

Після скасування кріпосного права село Пироги стало волосним центром. Пироги мали мирового суддю та урядника.[1]

У 1857 році у центрі села була збудована дерев'яна Георгіївська церква на мурованому фундаменті. (До того часу у селі Пироги діяла дерев'яна Георгіївська церква, яка була збудована ще до 1742 року.)[1]

На березі річки видобували глину — тут діяв невеликий цегельний завод.[1]

Станом на 1885 рік у колишньому державному та власницькому селі Пирогівської волості Кременчуцького повіту Полтавської губернії мешкало 1100 осіб, 189 дворових господарств, існували школа, 2 постоялих будинки, 3 лавки, 18 вітряних млинів і маслобойний завод, щороку 23 квітня відбувався ярмарок[2]. За 7 верст — цегельний завод.

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 1688 осіб (853 чоловічої статі та 835 — жіночої), з яких 1657 — православної віри[3].

Для того, щоб дістатися до Глобиного, жителі сіл Пироги, Бориси та навколишніх хуторів користувалися ґрунтовою дорогою, яка пролягала через село Пироги (і далі — на Черевані) і називалася «стовповою». Понад цією дорогою і зараз стоять телеграфні стовпи.[1]

У селі Пироги Кременчуцького повіту діяло міністерське двокласне училище з 5-річним терміном навчання, у якому за станом на 1 січня 1896 року навчалося 112 хлопчиків та 12 дівчаток.[1]

Крім міністерського двокласного училища на території села Пироги знаходилися церковно-парафіяльна школа (при церкві Георгія Побєдоносця) та земська школа.[1]

У 1910 році було відкрито міське 4-класне училище, у якому 6 учителів навчали 136 учнів. У 1913 році воно змінило свій статус — було перетворене у вище початкове училище, у якому вже навчалося 170 учнів.[1]

У 1900 році у Пирогівській волості проживало 9428 осіб (4605 осіб чоловічої статі та 4823 особи жіночої статі), нараховувалося кілька сотень козацьких дворів, діяв один ярмарок. До Пирогів належали хутори: Балакланове, Гнойове, Дегтяреве, Здорикове, Зінченкове, Макайдине, Торубарине, Череваніве, Шепелявщина. У Пирогах та його хуторах проживало 1508 осіб (734 особи чоловічої статі та 774 особи жіночої статі), було 205 козацьких дворів.[1][4]

До революції 1917 року у селі Пироги знаходилися волосне управління з телефонним зв'язком до повітового Кременчука, пошта, акушерський пункт, позикоощадне товариство, представництво страхового товариства, а також чотири торгові лавки (крамниці), три із них — єврейські.[1]

У час відродження української державності, після того, як Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки, Генеральний Секретар Освіти Іван Стешенко прийняв рішення про заснування у селі Пироги Першої Української Гімназії Кременчуцького Повіту, яка повинна була забезпечувати «широкий розквій таланту української молоді і юнацтва».[1]

У роки громадянської війни у приміщенні колишнього вищого початкового училища розмістився Пирогівський учительський інститут.[1]

У роки «соціалістичних перетворень на селі» рішенням загальних зборів селян у куркулів (які обробляли десятки десятин землі, мали багато коней, худоби, реманенту) було конфісковано майно, частина їх була вислана за межі України.[1]

30 січня 1930 року у Пирогах на зборах селян було прийняте рішення про створення у селі сільськогосподарської артілі. Організаторами колгоспу були комуністи, комнезамівці (члени комітету незаможніх селян), селяни-бідняки. До новоутвореного колгоспу, якому було присвоєно ім'я К. Є. Ворошилова. вступило понад 200 селян.[1]

Навесні 1930 року жінки розібрали по дворах усуспільнених раніше коней та корів; окремі селяни вийшли з колгоспу.[1]

Влітку 1930 року у селі було створено ще одну сільськогосподарську артіль — «Нове життя». Крім того, були організовані невеликі СОЗи (товариства зі спільної обробки землі) — імені Першого травня та «Червоний лан». У 1931 році артіль «Нове життя» і СОЗи об'єднали в один колгосп «Нове життя».[1]

Під час Голодомору 1932—1933 років у Пирогах та Ярошах померло з голоду кілька сотень селян — люди вмирали вулицями, сім'ями; траплялися випадки людоїдства.[1]

У 1937 році були заарештовані і репресовані десятеро жителів сіл Пироги і Яроші — Особлива трійка УНКВС звинуватила їх у належності до «підпільної контрреволюційної військово-повстанської білогвардійської організації», яка нібито діяла на території Глобинського району (стаття 54 Кримінального Кодексу УРСР — «антирадянська агітація»).[1]

У 1939 році відбувся перший випуск 10 класу Пирогівської середньої школи. (До війни у цій школі навчалися учні із сіл Бориси і Опришки, Устимівка і Бабичівка.[1]

Після початку війни доросле чоловіче населення села Пироги і навколишніх сіл було мобілізоване на фронт. Жіноче населення сіл Пироги і Яроші, як і інших сіл Глобинського району, вивозили копати протитанкові окопи на лівому березі Дніпра.[1]

12 вересня 1941 року основні сили німецької 17-ї армії і 1-ї танкової групи генерал-полковника Клейста групи армій «Південь» прорвали оборону і, розгромивши у Ярошах і Пирогах обоз 297-ї стрілецької дивізії, попрямували на північ, до Хоролу.[1]

У роки німецької окупації із села Пироги до нацистської Німеччини на роботи були насильно вивезені 149 юнаків та дівчат. До Німеччини вивезли також колишніх радянських військовопо-лонених, які проживали у хатах селян.[1]

26 вересня 1943 року у село Пироги увійшли радянські війська — 80-та гвардійська стрілецька дивізія 21-го гвардійського стрілецького корпусу 4-ї гвардійської армії Воронезького фронту.[1]

У боях загинули Герой Радянського Союзу старший лейтенант Василь Борисенко, старший лейтенант Яків Торубара та лейтенант Василь Черевань. (До списку полеглих воїнів у роки Радянсько-німецької війни «Книги Пам'яті», який зачитують під час святкування Дня Перемоги, внесено імена та прізвища 196 жителів села Пироги та 77 жителів села Яроші, а також 53 військовослужбовців 342-го окремого медсанбатальйону 297-ї стрілецької дивізії та важкопоранених, які загинули у селах Пироги та Яроші у 1941 році.)[1]

У 1951 році у спаленому приміщенні школи було відбудовано шість класних кімнат.[1]

У 1962 році правління колгоспу для освітлення села придбало дизельну установку. Освітлення було подано. Пізніше, після введення в експлуатацію Кременчуцької ГЕС, школа була підключена до державної електромережі.[1]

У 1976 році було збудоване приміщення нової школи на 250 місць.[1]

2013 року почалася будова Свято-Георгіївського храму, у серпні 2016-го архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір звершив чин освячення.