Правдич-Немінський Володимир Володимирович

Народився у Києві в родині польсько-українського шляхетного роду Немінських гербу Правдич. 1900 року закінчив Першу київську гімназію.[2] У 1901 році вступив на медичний факультет Казанського університету, 1902 року перевівся на фізико-математичний факультет. Під час навчання у Казані працював у лабораторіях фізіолога Миколи Миславського, слухав лекції професора Олексія Кулябка, який короткий час у січні та лютому 1903 працював в університеті. Його студентська робота, присвячена гістологічному та фізіологічному дослідженню нервових вузлів молюска беззубки отримала високу оцінку нового завідувача кафедри зоології, порівняльної анатомії та фізіології професора Олександра Самойлова.

З 1903 року перейшов на навчання до Київського університету, який закінчив 1907 року, отримавши диплом І ступеня з хімії на природничому відділенні фізико-математичного факультету. Керівником роботи Володимира був професор Яків Барзиловський. В останній рік навчання вивчав фізичну хімію у професорів Київського політехнічного інституту Володимира Тимофєєва і Володимира Плотникова.[3]

З 1908 року Правдич-Немінський розпочав працювати у лабораторії фізіології Київського університету асистентом, паралельно працюючи викладачем фізіології, хімії, природознавства. З 1910 року зарахований асистентом кафедри фізіології. 1915 року вступив на третій курс медичного факультету, який закінчив 1917 року, отримавши диплом «лікаря з відзнакою». Упродовж 1917—1918 років працював старшим лікарем перев'язувального пункту Союзу міст у Києві. З 1918 по 1919 був співробітником лабораторії патологічної фізіології, де вивчав механізми втоми.[3]

У грудні 1919 року Правдича-Немінського мобілізовано до 12-ї армії РСЧА як ординатора евакопункту. Пізніше його призначено членом Всеукраїнської комісії з боротьби із висипним тифом. Під час дослідження хворих Володимир важко захворів і сам.[3]

У червні 1920 року обраний викладачем фізіології тварин аграрного факультету Київського політехнічного інституту.[3] Пізніше обраний доцентом і професором кафедри фізіології Київського сільськогосподарського інституту. Вже тоді поставлений на облік у ГПУ як представник «реакційної професури».[4]

У 1923—1925 роках паралельно працював у Біологічному інституті ВУАН.[5][6][7]. У 1926—1929 роках працював штатним науковим співробітником з особливих наукових доручень при Фізико-математичному відділі ВУАН. У 1926 році Володимира нагороджено премією імені Мечнікова на конкурсі наукових робіт ВУАН, а 1929 року — премією імені Данилевського на Всеукраїнському конкурсі наукових робіт у Харкові.[3] З квітня 1926 року призначений завідувачем кафедри фізіології Пермського університету.[2] У 1929 році рішенням Наркомату просвіти РРФСР Правдичу-Немінському присвоєно наукове звання професора фізіології.

У 1929 році Правдич-Немінський почав працювати у фізико-хімічному відділі Українського інституту охорони материнства і дитинства.[3] 5 листопада 1929 року заарештований за контрреволюційну агітацію, 22 березня 1930 висланий на заслання до Архангельську на три роки. До осені 1931 року працював там лікарем. Надалі звільнений та повернувся до наукової роботи.[8]

З березня 1932 року став професором, а невдовзі завідувачем кафедри фізіології Вологодського ветеринарного інституту. Але 1933 року Правдича-Немінського звільнено як «представника старої буржуазної інтелігенції» та через його «ідеологічну ворожість».[2]

З 1 вересня на запрошення директора Соломона Самсоновича Гарелика[9] прийнятий на роботу завідувача кафедри фізіології й ендокринології нещодавно створеного В'ятського зооветеринарного інституту, де суттєво поповнив обладнання кафедри.[10] Але невдовзі директор Вологодського ветеринарного інституту Михайло Олександрович Попов[11] написав донос на Правдича-Немінського до В'ятки і до Наркомату сільського господарства СРСР, тому професора вигнали з інституту.[2]

Утім, у травні 1935 року, ВАК СРСР присвоїв Володимиру Правдичу-Немінському вчене звання доктора біологічних наук без захисту дисертації.[3]

У 1939—1940 працював завідувачем кафедри фізіології сільськогосподарських тварин Полтавської державної аграрної академії.[12]

У 1940 році створив кафедру фізіології людини й тварин у складі біологічного факультету Петрозаводського державного університету, заклавши фундамент нейрофізіологічному напрямку роботи кафедри.[13] З 1941 по 1944 роки Правдич-Немінський був завідувачем кафедри фізіології людини і тварин Саратовського університету.[2]

У 1949 році призначений керівником лабораторії електроцеребрографії та загальної фізіології Академії медичних наук СРСР.[3]

Був одружений з Правдич-Немінською Олександрою Людвигівною.[8] Донька — Тетяна Володимирівна, кандидат біологічних наук.

Помер у 1952 році, похований на Міусському цвинтарі Москви[14].