Праворозуміння

• Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий: вихідна форма буття права — громадська свідомість; право — не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у суспільній свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту. Родовід цього підходу ведуть від трагедії «Антігона», написаного Софоклом ще в V ст. до н. е. В основу аксіологічного розуміння покладено ідею, відповідно до якої всі норми права мають ґрунтуватися на певних об'єктивних засадах, що не залежать від волі людини і суспільства. Головною особливістю природно-правового мислення є критична оцінка позитивного права з позицій моралі(справедливості). Обґрунтування вчення про ідеологічний підхід можна знайти в роботах Аристотеля, Цицерона, Святого Августина, Томи Аквінського, Г. Гроція, С. Пуфендорфа, Дж. Локка, І. Канта та ін. З точки зору прихильників цієї традиції, природне право є обов'язковим для всіх людей незалежно від позитивного права.

Докладніше: Природно-правова концепція

• Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття права — норма права, право — норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання. Юридичний позитивізм — виходить з того, що необхідного зв'язку між правом і мораллю не існує. (позитивісти вважають, що в усіх правових системах немає потреби в моральній цінності, яка має бути притаманна нормі, аби ця норма була правовою. Виділяють такі його напрямки: Класичний позитивізм — виходить з того, що право є наказом суверена, і пояснював обов'язковість позитивного права існуванням у переважної більшості членів суспільства звичаю коритися цим примусовим наказам.Сучасний позитивізм зазвичай пов'язує обов'язковість позитивного права з так званим правилом визнання. Це правило визначає умови, які слід виконати, аби певну норму можна було вважати правовою.У сучасному позитивізмі можна виокремити два основні напрямки :«м'який позитивізм» та «жорсткий позитивізм». «М'які» позитивісти вважають, що правило визнання може містити як критерій юридичної чинності відповідність з моральними принципами або змістовними цінностями. У свою чергу, «жорсткі» позитивісти наполягають на тому, що наявність у певної норми моральної якості ніколи не може бути критерієм юридичної чинності цієї норми;критерієм законності має бути просто якийсь визначений соціальний факт. Прихильники цього підходу: Т. Гоббс, Дж. Остин, Г. Харт, Дж. Коулмен, Дж. Раз.

Докладніше: Юридичний позитивізм «Чиста» теорія права Г. Кельзена

• Соціологічний: вихідна форма буття права — правовідносини; право — порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті — у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування «життя» права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом. Численні представники соціологічного напрямку в правовій науці, який виник у XIX–XX ст., вважають, що форми права і втілені в них правові норми є другорядним проявом права. Тому соціологічний рух зосереджує увагу не на логічному аналізі норм права, не на встановленні зв'язку права і моралі, а на дослідженні фактичних правовідносин, з'ясуванні різноманітних соціологічних чинників, що впливають на застосування норм права до конкретних життєвих випадків і в такий спосіб визначають справжнє обличчя права. Представники цього підходу (найбільш відомі серед них — Є . Ерліх, Ж. Гурвіч, Р. Паунд, Б. Кордозо, К. Ллевеллін, Дж. Френк та ін.)

Докладніше: Соціологічна теорія праворозуміння

Окрім того виділяють такі підходи :

• Психологічна концепція праворозуміння, яку очолював професор із Санкт-Петербурга Л.Петражицький, відкидає погляди на право як на норми, юридичну практику чи втілення певних ідеалів і принципів. Право тут розглядається виключно як прояв правосвідомості, явище людської психіки, на котру впливають різні чинники, в тому числі законодавство. У центрі уваги Л. Петражицького — питання про розмежування права і моралі, засноване на поділі емоцій на імперативні, атрибутивні та імперативно-атрибутивні. Імперативні емоції — це уявлення про свої обов'язки, що і становить зміст моралі. Головним для права є атрибутивні емоції — усвідомлення своїх прав.

Докладніше: Психологічна концепція праворозуміння

• Згідно з марксистським вченням право — суто класове явище. Виходячи з визначення, що його дали К. Маркс і Ф. Енгельс праву в «Маніфесті Комуністичної партії», воно є піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами його життя. Отже, головні ознаки права — його класовий, вольовий характер і матеріальна обумовленість. Право є частиною надбудови над економічним базисом суспільства. Водночас право може справляти зворотний вплив на економіку і все суспільне життя.

Докладніше: Марксистське вчення про право

• Історична школа права Право — це історичне явище, яке, як і мова, не встановлюється договором, не запроваджується вказівкою, а виникає і розвивається поступово, стихійно. Законодавець повинен максимально виражати «загальне переконання нації». Право засноване на спільних інтересах, солідарності (багатопартійність в парламенті), створення норм міжнародного права — норми договору (фіксований згоду) або звичай (мовчазна згода). Творець права — не законодавець, а народ; Народ-правотворець → основне джерело права — звичай. Негативне ставлення до кодифікації права в кращому випадку — зайве і навіть шкідливо, тому що законодавець може спотворити волю народу. Представниками цієї школи права є Г.Гуго, Савіньї, Пухта.

Докладніше: Історична школа права

Значення праворозуміння в тому, що воно:

• Безпосередньо впливає на суспільну поведінку соціальних суб'єктів, формує їх оцінки стосовно поведінки інших суб'єктів;
• визначає характер та зміст юридичної теорії;
• формує юридичну практику як сферу діяльності професійних юристів, адміністраторів, менеджерів тощо (причому не лише державних, а й корпоративних).

Пізнання права відбувається не лише у процесі зовнішнього споглядання права, як об'єкта, а й у зв'язку з безпосереднім «контактом» суб'єкта з правом та механізмами, що задіяні в його реалізації та забезпечення, у своєму бутті. Тому можна вести мову про те, що формування праворозуміння відбувається на різних рівнях, у тому числі на онтологічному. На цьому останньому рівні уявлення про право формуються не лише на свідомому рівні, є тут момент, пов'язаний із підсвідомим рівнем виникнення праворозуміння. Цей підсвідомий рівень для ненаукових і непрофесійних форм пізнання та сприйняття права розглядається, як визначальний. Якщо розглядати свідомий рівень пізнання права, то тут мова йде про діяльність суб'єкта пізнання, яка включає, як мінімум, такі стадії:

• сприйняття;
• відображення;
• інтерпретацію;
• узагальнення;
• систематизацію;
• висування відповідних тез та гіпотез;
• доказування висунутих (спростовування контр-тез) та гіпотез;
• обґрунтування свого розуміння права.

У будь-якому випадку праворозуміння має своїм змістом сукупність або систему знань суб'єкта про те, що є таке право за своєю суттю та змістом, яка мета його існування, яка його цінність та призначення для суспільства тощо. У той же час, слід враховувати, що праворозуміння формується під впливом конкретних суспільно-історичних умов, тому вочевидь воно не може бути вільним від впливу останніх. Відповідно можна стверджувати, що праворозуміння носить історичний характер. Крім того, праворозуміння дуже залежить від рівня розвитку науки загалом, та юридичної науки зокрема. Не випадково А. Сурілов відзначає, що «система праворозуміння з органічно притаманній їй дискусійністю не є умоглядною, спекулятивною. Різність концепцій права в юридичній науці є в сутності синтезом, узагальненням та відображенням не тільки руху правової форми суспільства, а й усієї соціально-політичної динаміки. Тому праворозуміння виходить далеко за межі юридичної значущості, носить ідеологічний і політичний характер».

• індивідуальне, тобто праворозуміння окремої особи;
• групове, тобто праворозуміння притаманне певній групі осіб;
• загальносуспільне, тобто праворозуміння притаманне окремо взятому народу, нації тощо;
• загальнолюдське, тобто праворозуміння притаманне людству в цілому.

Слід зауважити, що про загальносуспільне та загальнолюдське праворозуміння можна вести мову лише умовно, оскільки таке розуміння швидше ілюзія ніж реальність.

• повсякденне, тобто праворозуміння, що формується на базі особистого емпіричному досвіду відповідного суб'єкта поза межами цілеспрямованого осягнення права та його форм прояву;
• дійсність;
• професійне, тобто праворозуміння, яке формується у суб'єктів, які безпосередньо займаються юридичною працею;
• наукове, тобто системне уявлення про право, яке ґрунтується на ґрунтовному осмисленні права як суспільного феномену.

• професійне, тобто таке, що сформувалось у процесі діяльності суб'єкта, як практикуючого юриста або вченого юриста;
• непрофесійне, тобто таке, що сформувалось поза межами юридичної практики, яка здійснюється стосовно третіх осіб, або цілеспрямованого дослідження такої практики.

• раціонально-логічне, тобто таке що склалося у результаті цілеспрямованого осмислення правової дійсності;
• емпіричне, тобто таке, що склалось на базі особистого досвіду та його розуміння суб'єктом праворозуміння;
• емоційно-інтуїтивне, тобто праворозуміння, що склалось у суб'єкта праворозуміння підсвідомо, у тому числі на базі стереотипів, що були передані суб'єкту праворозуміння його середовищем.

1. Алексеев С. С. Теория права. — М., 1994.
2. Кириченко В. М. — Теорія держави і права — 2010.
3. Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права Навчальний посібник. — 3-тє вид., змін, й доп.- Тернопіль: Карт-бланш, 2002.
4. Загальна теорія держави і права: підруч. / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. — X.: Право, 2002.
5. Бурлай Є. До питання про функції права // Вісн. Акад.прав. наук України. – 2005. – № 3 (42). – C. 31-42.
6. Оніщенко Н.М. Сприйняття права в умовах демократичного розвитку: проблеми, реалії, перспективи / Ін-т держави іправа ім. В.М. Корецького НАН України.– К.:Юрид. думка,2008. – 320 с.
7. Петришин О.В. Соціально-юридична природа права //Правова система України: історія, стан та перспективи. У 5 т. –Х.: Право, 2008. – Т. 1. Методологічні та історико-теоретичні проблеми формування і розвитку правової системи України / За заг. ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. – С. 87–108.
8. Погребняк С. Про ознаки права // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2008. – № 4 (55). – С. 13–21.
9. Рабінович П. Праворозуміння “природне” та “легістське”: неминучість співіснування // Право України. – 2009. – № 3. – C. 65-70.
10. Христова Г.О. Зміст і форма в праві: питання співвідношення і взаємовпливу // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2002. –№ 3 (30). – С. 180-188.34
11. Цвік М.В. Проблеми сучасного праворозуміння // Правова система України: історія, стан та перспективи. У 5 т. – Х.:Право, 2008. – Т. 1. Методологічні та історико-теоретичніпроблеми формування і розвитку правової системи України / За заг.ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. – С. 66–86.