Протипанцерна бригада «Вільна Україна»

Кадровою основою бригади стали українці-пожежники з Берліна. З-поміж них було відібрано 500 чоловік для формування майбутнього куреня бригади. Формувати її викликали полковника Генерального Штабу УНА Петра Дяченка, що в тому часі командував третім українським пішим полком, який 21 лютого 1945 прибув до Берліна, разом зі своїм ад'ютантом поручником В. Гладичем. Серед пожежників було доволі велике число колишніх підстаршин радянської армії, натомість старшин майже не було. 22 лютого 1945 полковник Дяченко в товаристві німецького капітана приїхав до одного з відділів протипожежників. На майдані було вишикувано понад 500 осіб. По короткій промові, в якій полковник Дяченко з'ясував ціль свого приїзду, і запропонував усім, які бажали битися в лавах Української Національної Армії проти червоних, виступити. До УНА зголосились всі 500 чоловік. Аби не руйнувати відділу протипожежників дозволено взяти тільки 75 людей. Дяченко відібрав своїх земляків — полтавців з Миргородщини. Майже те саме повторювалося й по інших відділах.

25 лютого 1945 року відділ з 500 осіб було перевезено з Берліна до міста Німегка, за сорок кілометрів на захід від Берліна на дальше формування й вишкіл.

В одному зі своїх спогадів майор Володимир Гладич подає такі відомості про особовий склад та повсякденні будні бригади:

• Бригаду було сформовано з полонених українців, колишніх вояків Червоної армії та з допоміжних поліцейських батальйонів. Приймали виключно колишніх вояків, причому підстаршинам і старшинам на місці роблено короткі усні іспити. Знаю те тому, що я належав до комісії набору від першого дня організування Бригади. У Бригаді було до 80 % придніпрянців.

• Бригада ніколи не мала німецької назви, бо з німцями жодних зносин не вдержувала, аж до часу прибуття на фронт в Чехії.

• Під час організаційно-вишкільного (Німегк) і вишкільного (Ґляц) періодів, Бригаду підпорядковано виключно Командувачу УНА генералові П. Шандрукові, який в організаційно-вишкільному часі (майже 6 тижнів) в Німегку відвідав Бригаду 3 рази.

• Генерал Шандрук призначив командиром Бригади Генерального Штабу полковника П. Дяченка.

• Харчі до Бригади довозилися німецьким транспортом, але розподіляли їх виключно українські старшини.

• Команди впоряду та бойових вправ подавалась лише українською мовою.

• Для листування зі Штабом УНА вживалося українського штампу «Штаб Окремої Протипанцерної Бриґади УНА».

• Внаслідок заходів ген. П. Шандрука Бригаду було приділено до групи Армій Німецького Середнього Фронту, яким командував фельдмаршал Шернер, безпосередньо до Панцерного Корпусу ген. графа фон Штравхиця, і там Бригаду в повній мірі забезпечено технічними матеріалами.

• Так само, під час перебування Бригади на фронті до неї не було приділено жодних німецьких зв'язкових, командири куренів і сотень та всі старшини на відповідальних становищах бездоганно говорили німецькою мовою.

У Німегку було сформовано перший курінь бригади в складі трьох мисливських сотень, підстаршинської сотні, кулеметної, мінометної й господарчої чот. Сотня складалася з 5-ти мисливських роїв, в кожному рої 21 людина. Командиром роя мав бути старшина, або підстаршина зі старшинськими правами та двох заступників. Таку організацію були накинули німці на взір їхніх власних протипанцерних частин і подібну до організації парашутних відділів. З першого вже таки дня відчувся великий брак старшин, навіть на пости командирів сотень, не говорячи вже про призначення на командирів роїв. На командира вишкільної сотні було призначено поручника Гладича, на решту сотень — поліційські старшини, прекрасні муштровики, але не обізнані зі службою в полі. На чотах — вогневі підстаршини.

Майже з першого дня навчань відчувалася потреба проробити з командирами сотень і з командирами вогневих чот їхні програми. Ці заняття займали багато часу, але вже за декілька днів старшини розуміли свого командира, а він їх. Наприкінці лютого, з Берліна стали прибувати дезертири з пожежних відділів, з яких почали формувати 2-ий курінь.

З квітня 1945 року бригаду завантажено в ешелони й підвезено ближче до фронту до міста Ґляц. Під час переїзду до штабу бригади було прикомандировано німців, капітана та двох підстаршин, які зі свого приділу у вагоні не виходили й не втручались до жодних справ. Ще в Німегку до бригади почали прибувати ще старшини з Праги, яких надсилав генерал Шандрук — переважно старі емігранти й від полковника Дацька з колишньої радянської армії, а також масово пожежники з Берліна.

В Ґляцу, як і в Німегку курені вишколювались за програмою складеною від полковника Дяченка. Німці до справ вишколу не втручались. Тут же перевів докладну інспекцію обох куренів генерал граф фон Штравхиць. Він визнав вишкіл достатнім і наказав сформувати моторизовану сотню, для якої незабаром прислав мотоцикли, й наказав бути готовими до виїзду на фронт. Поповнення, яке надходило з Праги, здебільшого не відповідало бригаді. Старшини — старі емігранти після пари навіть нефорсованих вправ хворіли і їх відсилали назад. Основа — це був здебільшого молодняк 16-17 років, серед яких вибиралося сильніших фізично, а решту до Праги. З новоприбулих з Берліна та молодняка з Праги було сформовано 3-й курінь. Бригада в той час налічувала понад 2000 людей.

12 квітня 1945 бригада мала такий склад:

• командир бригади — полковник Дяченко
• ад'ютант — поручник Юрків
• командир 1-го куреня — сотник Фурс
• командир 1-ї сотні — хорунжий Гончарук
• командир 2-ї сотні — хорунжий Максименко
• командир 3-ї сотні — хорунжий Дмитренко
• старшина для доручень — сотник Арсенів
• командир 2-го куреня — пор. Гладич
• старшина для доручень — хорунжий Матківський
• командир 4-ї сотні — Кириленко
• командир 5-ї сотні — (невідомий)
• командир 6-ї сотні — Федоренко
• командир 3-го куреня — поручник Старовійт
• командир вогневого куреня — (невідомий)
• командир мотосотні — хорунжий Іваненко
• господарчий відділ — хорунжий Яременко
• чота жандармів — сотник Сокальський
• чота санітарна — німець лікар і 6 санітарок-українок.

Начальником штабу було призначено поручника Татарського, який майже два тижні блукав по Німеччині, а до бригади не знайшов дороги. Майже в 100 % бригада складалася з добровольців, що були приготовані до найважчих завдань. Майже всі стрільці були молодші 23 років. Сотні складалися за принципами земляцтва, як от наприклад: до першої сотні належали миргородці, до 2-ї лубенці, 3-тя сотня чернігівці. Були рої, що складалися не тільки з земляків, але дуже часто зі споріднених поміж собою. До своїх відділів вони ставилися з великою любов'ю й кожне завдання намагалися виконувати якнайкраще. Бригада, майже зовсім незалежна в стадії вишколу від німців, стрільцям імпонувала, а постійні похвали на інспекціях приймали, як заслужену належність. Звідси й родилась віра у своїх командирів. Особливо було підібрано 1-ий курінь, він був найкраще вишколений, у 2-му курені вирізнялась 4-та сотня, так звана «УПА», бо кадрами були 32 упісти, які долучились до бригади в районі Ґляцу.

1-й курінь був озброєний штурмовими гвинтівками. Для 2-го куреня не знайшлося такої зброї й було озброєно звичайними гвинтівками. Кулеметники мали два тяжкі кулемети, мінометники два міномети.

28 березня 1945, бригаду відвідав генерал Шандрук, який від вояків прийняв присягу на вірність Україні. Після присяги курені промарширували перед генералом, сотні рушили на вправи. Того таки дня, на спеціальне запрошення, приїхали бандуристи Китастого, які ввечері дали концерт. Козакам бригади подобався «Марш Україна» і вже другого дня вишкільна сотня поручника Гладича співала, підкреслюючи слова: «Бий до останнього свого набою, за Україну поляж головою!!!» Перед виїздом генерал Шандрук указав на цілу низку недоопрацювань у вишколі. Другого дня по присязі приїхав німецький генерал, якому під руки попалась вишкільна сотня Гладича, з якою він пробув майже до полудня. Від нього вояки довідались, що чогось подібного він не бачив від 1941 року і що він, старий вояк, відпочив, споглядаючи сотні на муштрі.

Майже перед самим виїздом на фронт до бригади було приділено 4 старшини Вермахту — всі з німецьких протипанцерних частин. При штабі залишився майор Мартин. Офіційно вони звалися зв'язковими і як такі не втручалися до вишколу, а пізніше вже на фронті й до бойових наказів. Взагалі зі своїми німцями бригада не мала клопоту, бо навіть за такими дрібницями, як горілка, мусили звертатися до командира бригади, бо без його підпису не могли отримати з магазину.

Після полудня того ж таки дня (27 квітня), приїхав до штабу бригади командир корпусу і особисто причепив командирові бригади «залізний хрест», наказавши подати список старшин і козаків для відзначень. Командир корпусу сам запросився до вояків бригади на вечерю, щоб краще запізнатися з воїнами, його цікавила частина, яка в 6-му році війни ще хоче воювати. Майже до капітуляції командир корпусу «Герман Ґеринг» був щоденним гостем бригади. Завдяки йому, в пізніших часах бригада була переміщена й відійшла за Ельбу, що хоч частково урятувало її особовий склад. Багато допоміг сфабрикований воїнами бригади наказ від ген. Шандрука, аби бригада йшла на злучення з 1-ою Дивізією.

В годинах після полудня почали прибувати полонені та підвозити трофеї. Привезли й пораненого командира ворожої дивізії. Одягнутий в польську уніформу. Ще на фронті відмовився від перев'язки, те саме зробив і при штабі. Підійшов командир бригади і заговорив з ним польською — відповів російською, польської мови майже не знав.

Запропонував йому горілку, а знаючи, що радянські люди не визнають чарок — налив до склянки. Випивши, він подякував і попросив ще півсклянки. Далі Петро Дяченко наказав робити перев'язку. Котрийсь з автоматників бригади влучно поцілив, бо дві кулі мав по ногах і три по ребрах. Не хотів спочатку вірити, що його полк розбили три сотні «Вільної України», які цілковито не мали тяжкої зброї. Майже до вечора проговорив з командиром Дяченком та цікавився, що бригада робить з полоненими. На запитання полковника Дяченка, «а якби я до вас попав в полон» — «Краще не будемо про це говорити…» Наступного дня був відісланий до штабу корпусу, а перед тим просився, аби його лишити при бригаді та не відсилали до німців.

Дороги були заповнені десятками тисяч німців, яких вели на схід, між ними, пов'язаними колючим дротом зі спеціальною вартою, — вели полонених вояків-українців, або калмиків. Вояки «Вільної України» вночі бездоріжжям пробиваються на захід. Доходять до американського кордону. Великі тисячі чекають на її відкриття, що має наступити після прибуття радянської місії. Вночі чутно стрілянину з кулеметів — під час затримки американцями нетерплячих. Є серед них поранені й забиті. Частині вояків «Вільної України» вдається потрапити до американської зони окупації. 25-30 % стану бригади пробилась до американців, решта попала до радянського полону, або загинула.

• Протипанцерна бриґада «Вільна Україна»