Пугачов Омелян Іванович
Омеля́н Іва́нович Пугачо́в (1742 — 10 (21) січня 1775, Москва) — донський козацький отаман, один із керівників селянської війни на землях Російської імперії у 1773–1775 років.
Пугачов Омелян Іванович | |
---|---|
рос. Емельян Иванович Пугачёв | |
| |
Ім'я при народженні | рос. Емельян Иванович Пугачёв |
Народився |
1742 станиця Зимовійська (нині Волгоградська область) Росія |
Помер |
10 (21) січня 1775 Москва, Російська імперія ·страта |
Підданство | Російська імперія |
Діяльність | отаман селянської війни |
Знання мов | російська[1] |
Учасник | Селянська війна (1773-1775), Q24937582?, Q24937541?, Семирічна війна, Російсько-турецька війна, Battle of Tsaritsynd, Battle of Kazand, Q4090337?, Q4337464?, Q4090335? і Q4090334? |
Суспільний стан | козаки |
Військове звання | хорунжий |
Конфесія | православ'я |
У шлюбі з | Софія Дмитрівна, Устина Петрівна |
Діти | Трофим, Аграфена, Христина |
Біографія
Народився в українській станиці Зимовійській на Дону в родині донського козака Івана Михайловича Пугачова та його дружини Анни Михалівни[2]. Прізвище Пугачов пішло від призвіська діда по батьковій лінії— Михайла Пугача. У сім'ї, крім Омеляна, був брат Дементій і дві сестри Уляна та Феодосія. Як вказував на допиті сам Пугачов, його родина належала до православної віри, на відміну від більшості донських і яїцьких козаків, які дотримувалися старообрядництва. Відповідно до офіційної версії, Пугачов видавав себе за законного царя, імператора Петра III, який, згідно з тією ж версією, був убитий.
В офіційних документах Пугачова називали «вором» (тобто злодієм).
У повстанні під проводом Пугачова брали участь представники багатьох народів Великого Степу (донські й українські козаки, калмики, башкири, чуваші, казахи, марійці). Повстання було жорстоко придушене військами Російської імперії, частина донської старшини у процесі повстання перейшла на службу в імперське військо. Засуджений до четвертування, страчений 10 (21) січня 1775 року на Болотяній площі в Москві.
Після страти Пугачова, степова вольниця вже ніколи не мала тої сили і влади, що раніше.
Більшість документів пугачовської сторони, які могли б підтвердити, заперечити чи уточнити офіційну версію, не дійшли до нашого часу, оскільки їх свідомо знищила влада Російської імперії. Питаннями історії донського козацтва і пугачовської війни тривалий час займався поет Олександр Пушкін, що знайшло відображення в тому числі в написанні ним повісті «Капітанська дочка».
Українське коріння Пугачова
Батьківщина Пугачова, станиця Зимовійська, вперше згадується як містечко Зимовійко у списку донських козацьких містечок 1672 року. Розташовувалася на правому березі середньої течії річки Дон, в Зимовому луці. У джерелах, що пов'язані з повстанням Пугачова, називається «малоросійською станицею». Повідомлення про «малоросійську станицю Зимовійську» трапляються у слідчих документах, які відносяться до розслідування повстання Пугачова 1773—1775 років, а саме в офіційному висновку Оренбурзької таємної слідчої комісії від 1774-го року.
Место, где сей изверг на свет произник, есть казачья малороссийская Зимовейская станица. |
Таким чином було з'ясовано і українське походження Омеляна Пугачова. Певна річ, що, створюючи відповідний міф навколо імені Пугачова, спочатку імперська російська, а потім радянська влада, намагалися змалювати його типовим представником російського донського або уральського козацтва (повстання Пугачова розпочалося на Уралі). Про українське походження могутнього отамана згадували у своїх творах лише ті автори, які також, як і він, мали відношення до української землі. Так згадав про це видатний російський письменник українського походження Володимир Короленко у своєму нарисі «Пугачовська легенда на Уралі» 1900 року, а в радянські часи писав у своїй праці «Козацтво в селянській війні 1773—1775 рр.» історик Іонас Рознер (Львів, 1966-й рік).
Примітки
- Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- Військо України № 06'2008
Джерела
Посилання
- Пугачов Омелян Іванович // Шевченківська енциклопедія: — Т.5:Пе—С : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — С. 391.