Пузикове

Історія села тісно пов'язана з родоводом сім'ї вихідця із венеціанського двору Василя Петровича Капніста. Він, залишивши маєток у Туреччині, пішов на службу до російського війська у 1711 році під час Прутського походу Петра Першого.[1]

Сенат 15 липня 1743 року видав йому царську грамоту на володіння Манжелією, Обухівкою, Зуївцями, Турбаями, Попівкою. Пізніше він поселив села Ламане, Піски, Миколаївку, Василівку, Пузикове і Бригадирівку. Тож Пузикове засноване Капністом у середині XVIII століття. Василь Капніст у 1737—1750 роках був Миргородським полковником, бригадиром російської армії. Після загибелі у битві при Гросс-Егередорфі 15 серпня 1757 року, під час Семилітньої війни, його володіння були розділені по указу Сената від 21 жовтня 1759 року між синами. Село Пузикове відійшло до Василя Васильовича Капніста (1757—1823) — російського поета, драматурга і громадського діяча.[1]

По духовному заповіту матері у 1830 році Пузикове (237 ревізійних душ) з кінним заводом відійшло до Семена Васильовича Капніста. За ним у 1842 році числилося чотири тисячі десятин землі і 301 ревізійна душа. За власні кошти він у 1842 році заснував у селі однорічну школу. До неї ходили діти селян та ремісників, які мешкали у Пузиковому та навколишніх хуторах.[1]

За переписом 1859 року Пузикове записано як село власницьке («деревня владельческая»), а Куроп'ятники як хутір козацький і входили вони до Пустовійтівської волості Кременчуцького повіту. Тоді в Пузиковому було 127 дворів і проживало 859 жителів, у Куроп'ятниках — 20 дворів і 206 жителів.[1]

У 1876 році графиня Марія Василівна Капніст будує у селі цегельний завод, на якому працювало лише дев'ять чоловік, виробляючи 330 тисяч цеглин у рік. Для випалювання цегли використовували солому.[1]

У наступні роки село розбудовувалося, збільшувалася кількість населення. Вже у 1900 році у Пузиковому налічувалося 197 дворів з населенням 1239 душ. У селі щорічно проводилося три ярмарки, з 1900 року у Пузиковому відкрито земську школу.[1]

Перед початком Першої світової війни у Пузиковому працювали два парових млини з крупорушками.[1]

У 1917 році під час революційних подій було створено Пузиківська сільська рада. Селяни та ремісники відразу ж розділили між собою майно та землю, які належали поміщикам Капністам.[1]

У 1929 році у Пузиковому, як і по всій Україні, розпочалася примусова колективізація. На перших порах у селі організували один колгосп, який потім розділили на три: «Червона зірка», імені Кірова та імені Кагановича.[1]

Цікаво те, що в Пузиковому першим утворився комсомольський осередок, до якого увійшли І. А. Середа, І. Л. Михайлик, А. І. Корецький, О. І. Корецький, І. К. Худієнко, Ф. Т. Шепеленко та інші, а потім через десять років, у 1939 році, — партійна організація.[1]

На сайті Глобинської районної ради вказано, що у Пузиковому під час Голодомору 1932—1933 років померло близько 600 чоловік.[1]

А у Національній книзі пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні вказано, що 21 житель Махнівки та 43 жителі Пузикового загинули від голоду.[2]

Головою післявоєнної сільради був Дем'ян Пилипович Боярко, секретарем сільради з 25 серпня 1945 року була Катерина Терентіївна Іванчик. У 1953 році всі колгоспи об'єдналися в один — колгосп «Прогрес». Тоді пузиківці обрали головою укрупненого господарства Івана Терентійовича Щербака, який обіймав цю посаду, аж до виходу на заслужений відпочинок у 1983 році. З 1983 року головою правління колгоспу було обрано Івана Яковича Шивелу.[1]