Підгорний Анатолій Миколайович

Анатолій Миколайович Підгорний народився 5 квітня 1932 року на Житомирщині, в районному центрі Андрушівці, у сім'ї інженера цукрового заводу Миколи Вікторовича Підгорного, згодом відомого політичного діяча СРСР.

У 1956 році, закінчивши Харківський політехнічний інститут ім. В. І. Леніна, А. М. Підгорний отримав кваліфікацію інженера-механіка за фахом «динаміка і міцність машин, приладів та апаратури».

У 1956—58 роках Анатолій Миколайович працював інженером у ЦДБК Харківського турбінного заводу імені С. М. Кірова, брав активну участь у громадському житті конструкторського бюро.

У період 1959—62 років А. М. Підгорний навчався в аспірантурі Харківського політехнічного інституту за фахом «динаміка та міцність машин» під науковим керівництвом А. П. Філіппова. Потім 10 років викладав тут на кафедрі динаміки та міцності. Працюючи над дисертацією у проблемній лабораторії кафедри, він очолював роботи зі створення першої в Україні унікальної розгінної установки ВРД-500 для дослідження несучої здатності моделей дисків і роторів турбомашин в умовах високих температур і великих обертів. Анатолій Миколайович створив ефективний метод розв'язання на ЕОМ просторової задачі теорії повзучості для товстостінного обертового циліндра скінченної довжини, який працює в області високих температур, і в 1964 році захистив кандидатську дисертацію. Отримані ним результати одразу знайшли застосування в інженерній практиці.

Продовживши розпочаті дослідження напруженого стану тіл обертання скінченних розмірів за умов повзучості, А. М. Підгорний у 1971 році успішно захистив докторську дисертацію. Того ж року він на запрошення свого вчителя академіка НАН України А. П. Філіппова перейшов на постійну роботу до Академії наук України, очоливши харківську філію Інституту технічної теплофізики (ІТТФ) АН УРСР і створений ним відділ термопотужності та повзучості.

А. М. Підгорний поставив перед собою завдання створити у Харкові на базі філії самостійний академічний інститут машинобудівного профілю, головним напрямом наукової діяльності якого мав стати розвиток методів і засобів проектування в машинобудуванні на основі сучасних досягнень у галузі математики, кібернетики та обчислювальної техніки. Ця ідея — заснування установи з такою науковою спрямованістю знайшла підтримку в усіх інстанціях (від АН УРСР і АН СРСР до Державного комітету науки і техніки при Раді Міністрів СРСР). Відтак, у травні 1972 року на базі харківської філії ІТТФ було створено Інститут проблем машинобудування Академії наук України, директором якого став доктор технічних наук А. М. Підгорний.

Вже у 1972 році в інституті було організоване дослідне виробництво, а згодом — спеціальне конструкторсько-технологічне бюро, що дало змогу налагодити чіткий ланцюжок від фундаментальних досліджень через прикладні конструкторські розробки до створення нових технологій та їх упровадження у життя. Результати цієї діяльності сприяли зміцненню авторитету, популярності та впливу інституту, що позитивно позначилось на обсягах його фінансування. Однак, розпочате у 1976 році спорудження головного корпусу Інституту було завершене лише 1983 року.

Інститут став провідним в СРСР з досліджень, пов'язаних із застосуванням водню в енергетиці, на транспорті, в інтересах оборони країни та в інших галузях народного господарства; з програми, яка передбачала створення і впровадження енергоакумулюючих речовин, включаючи гідриди, та розробку способів їх застосування з метою забезпечення малотоксичної і нетоксичної роботи двигунів та енергоустановок; з вирішення проблеми вібраційної надійності, розширення паливно-енергетичних ресурсів і розвитку екологічно чистих технологій, використання нетрадиційних ресурсів, енергії Сонця та вітру, комплексної переробки вугілля та його підземної газифікації, розвивку методів і засобів неруйнівного контролю за конструкціями. Оригінальні роботи були виконані Інститутом для оборонної та космічної галузей — під шифрами «Умение», «Ядро», «Ольха», «Фермопостроитель» тощо вони отримали високу оцінку фахівців, що ще більше зміцнило авторитет інституту.

Попри величезну обтяженість організаційними проблемами, Анатолій Миколайович Підгорний продовжував активну наукову діяльність. Під його керівництвом, зокрема, здійснювались дослідження найвідповідальніших елементів конструкцій енергетичних машин, які працюють в екстремальних умовах з метою підвищити їх міцність, роботоздатність і водночас знизити металоємність. Вченим та його учнями створено нові методи розрахунку суцільнокованих, зварних роторів турбін, фланцевих з'єднань, дисків, корпусних деталей та інших конструктивних елементів парових і газових турбін, а також елементів атомних реакторів, що знайшли широке застосування на провідних турбобудівних підприємствах країни.

За цикл робіт у галузі міцності енергетичних машин і впровадження їх у практику турбобудування А. М. Підгорний у 1984 році був удостоєний Державної премії УРСР у галузі науки і техніки.

Вчений з широким кругозором, талановитий організатор, Анатолій Миколайович постійно шукав нові форми організації досліджень. Так, він ініціював створення галузевих лабораторій подвійного підпорядкування, внутрішньоінститутські комплексні довгострокові програми із сітьовим графіком їх виконання, наскрізне планування робіт у ланцюгу «інститут —конструкторське бюро—виробництво» тощо.

У 1990 році А. М. Підгорний узяв участь у заснуванні Інженерної академії СРСР, яка пізніше набуває статусу міжнародної. У 1991 році його зусиллями було створене Українське республіканське відділення цієї інституції. Згодом воно перетворилося на Інженерну академію України, а А. М. Підгорний став її першим президентом.

У 1995 році А. М. Підгорного обрали дійсним членом Національної академії наук України за фахом «енергетичне машинобудування». За заслуги у розвитку науки і підготовці кадрів у 1984 році він був нагороджений орденом Дружби народів, а в 1992 році одержав почесне звання Заслуженого діяча науки і техніки України.

Анатолій Миколайович Підгорний помер внаслідок тяжкої хвороби 24 січня 1996 року.

Могила Анатолія Підгорного

Вчений збагатив науку видатними дослідженнями з проблем традиційної та водневої енергетики, а також у багатьох суміжних галузях машинобудування. Ним опубліковано понад 300 наукових праць, у тому числі 10 монографій.

Нині Інститут проблем машинобудування Національної академії наук України носить ім'я свого засновника — А. М. Підгорного.

В 2015 році на честь Підгорного в Харкові було перейменовано вулицю Пархоменка

• Мацевитий Ю. (член-кореспондент НАН України, директор ІПМаш НАН України) Яскраве служіння науці // «Вісник Національної академії наук України» № 8 за 2002 рік