П'ядики

На околиці села виявлено курганний могильник доби бронзи. В історичних документах село згадується вперше 1480 року як поміщицька власність. Мешканці П'ядиків протягом кількох століть були кріпаками. Поміщики постійно збільшували панщину, іноді вона досягала 6 днів на тиждень. Крім панщини, кріпаки віддавали поміщикові десятину від рогатої худоби, овець, бджіл. Особливо багато платили за випас худоби на панському пасовиську.

Населення П'ядиків терпіло і від частих нападів іноземних завойовників. У 1621 році татарська орда пройшла через Покуття, зруйнувала багато сіл і дощенту спалила П'ядики.

1648 року селяни П'ядиків приєдналися до повстанців і разом з ними штурмували замки у Лючі й Дебеславцях. Шляхтич О. Яблоновський у скарзі королеві Владиславу IV вказував, що його маєток розгромили мешканці П'ядиків.

У кінці XVIII — першій половині XIX ст. поміщикові, що володів селом, належало 1580 моргів землі та 676 моргів лісу, а 129 селянських господарств користувалися тільки 1267 моргами землі. В 1848 році у П'ядиках налічувалось 1402 жителі. На кожного припадало в середньому 0,91 морга землі. Після скасування кріпацтва в 1789 р. селяни П'ядиків не одержали панської землі. Однак за своє «визволення» були зобов'язані виконувати на користь поміщика ряд повинностей. 43 селянські господарства відробляли своїм тяглом по 104 дні на рік (у грошовому обчисленні це дорівнювало 19 флоринам 4 крейцерам), 17 господарств відробляли своїм інвентарем по 52 дні, 30 господарств — по 52 людино-дні, або сплачували 4 флорини 46 крейцерів, 10 господарств відробляли по 104 людино-дні. До того ж, зберігся натуральний оброк — поміщикові здавали масло, яйця, птицю, пряжу тощо. Майже до кінця XIX ст. мешканці П'ядиків перебували у кабальній залежності від поміщика. Як і скрізь, у П'ядиках чітко виявився в цей час процес класового розшарування селянства. В другій половині XIX ст. в селі виділялися 6 куркульських і понад 40 бідняцьких господарств. У 1900 році у П'ядиках на душу населення в середньому припадало 0,47 га землі. Бідняки не мали робочої худоби, не могли вчасно обробляти свої клаптики землі, дедалі більше убожіли, пролетаризувалися. Голод і злидні гнали шукати заробітку в містах, на лісорозробках у Карпатах, а також у чужих краях.

Хоч австро-угорська конституція 1867 року офіційно декларувала національну рівноправність у школах, державних установах і судах, фактично селяни не мали політичних прав. До всіх установ треба було звертатися тільки німецькою або польською мовою. Селян презирливо називали «хлопами». Лише у 1900 році в П'ядиках відкрито однокласну школу.

Ще більшого занепаду зазнало селянське господарство у роки першої світової імперіалістичної війни. Чоловіків було мобілізовано до австро-угорської армії. Землю, власне, не було кому обробляти, та й не було чим, бо коней реквізували військові. Посівні площі скоротилися більш як наполовину. З самого початку війни на території між П'ядиками і Коломиєю точилися бої. Російські військові забирали худобу, хліб, птицю. У вересні 1914 року П'ядики зайняли російські війська, а в лютому 1915 року сюди знову повернулися австрійці. За прояв симпатій до російських військ австрійці арештували І. В. Палія, Д. І. Палія, М. І. Гнатюка — всього 15 чоловік, яких відправили в концтабір Талергоф. У селі настав голод, поширилися інфекційні хвороби. У червні 1916 року до села знову вступили російські війська, які перебували тут до липня 1917 року. Щоб не потрапити більше під владу австро-угорських баронів, 4 селян-активістів пішли з П'ядиків разом з відступаючою російською армією. Вони були не тільки свідками становлення Радянської влади через 3 роки, а й учасниками боротьби за її перемогу.

Повернувшись з Росії, військовополонений М. І. Ткачук багато розповідав селянам про революцію, про життя селян на Радянській Україні без поміщиків та капіталістів. Під його керівництвом і за активною допомогою В. Г. Гнатюка в селі було створено селянський бідняцький комітет. Він вирішив розділити мін" біднотою землю поміщика. Але тільки-но вирушили селяни в поле, щоб здій снити цей намір, поміщик викликав жандармів. Опиратися жандармам біднота не наважилася й розійшлася. Жандарми почали переслідувати активістів.

Коли 1918 року владу в Галичині захопили українські соціалістичні націоналісти, поверненці з Росії виступили проти ЗУНР. Мешканці П'ядиків І. М. Федюк, В. Г. Гнатюк, Ф. М. Куташівський та інші брали участь у демонстрації 1 травня 1919 року в Коломиї.^{[джерело?]} Демонстрація пройшла під лозунгами: «Геть буржуазну націоналістичну раду!», «Хай живе міжнародне свято Перше травня!», «Хай живе Радянська Україна!». Демонстранти вимагали возз'єднання з Радянською Україною. В кінці травня 1919 року П'ядики окупували румунські війська, а з серпня 1919 року тут встановилася польська влада на чолі з соціалістом Ю. Пілсудським.

Мешканці села не хотіли визнавати влади окупантів. У грудні 1919 року в П'ядиках було проведено віче, на якому селяни висловили протест проти окупації Західної України і вимагали возз'єднання з Радянською Україною. В. Г. Гнатюк закликав селян не визнавати влади польських панів, не платити жодного гроша податку, посилювати боротьбу за возз'єднання з Радянською Україною. Наприкінці 1921 року в П'ядиках виникла бойова дружина, якою керував Я. О. Мельиичук. До складу її входило близько 20 чоловік. Дружина розпочала збройну боротьбу проти окупантів. Наступного року дружинники підірвали залізничну колію Поблизу села і, пограбували і спалили поміщицький двір у Ценяві. Дружинники проводили агітаційну роботу, закликали селян не сплачувати податків, страхових зборів тощо, відбирали в екзекуторів награбовані гроші. Поліції вдалося розшукати дружину та заарештувати А. М. Біланюка, В. Г. Гнатюка й інших. Я. О. Мельничук спочатку переховувався, а 1923 року емігрував за кордон.

Саме в цей час на допомогу повстанцям Покуття з Радянської України йшов легендарний загін — «Червона дванадцятка», одним з його командирів був С. О. Мельничук (Молот). С. О. Мельничук народився 19 грудня 1898 року в сім'ї п'ядицького селянина. Вчився у Коломийській гімназії. З 1916 року перебував у австро-угорській армії. У 1919 році перейшов на бік Червоної Армії. С. Мельничук як командир Червоної Армії брав участь у «визвольному» поході на західноукраїнські землі. З січня 1922 року С. О. Мельничук працював у Бердичеві під керівництвом НКВС. Разом з друзями-галичанами уважно стежив за спалахами народного гніву на рідній землі. Та не міг полум'яний патріот залишатися пасивним спостерігачем. 22 жовтня 1922 року група партизанів на чолі з Молотом і Червоним (П. М. Шереметою) та політруком І. Г. Цепком, за рішенням закордонного центру КПСГ, перейшла кордон під Кудринцями. Скоро вони з'явилися в с Мшпкові Заліщицького повіту на Тернопільщині. Знищивши там поліцейський постерунок, повстанці перетворили село на опорну базу. Трудове населення співчувало партизанам і допомагало їм.

Власті кинули проти «Дванадцятки» військовий загін і поліцію. Не маючи можливості поповнювати боєприпаси, партизани вирішили розділитися на дві групи. Одну очолив С. О. Мельничук, а другу—П. М. Шеремета з І. Г. Цепком. Невдовзі ця група була розбита. І. Г. Цепко загинув, а пораненого П. М. Шеремету схопили. Група Мельничука потрапила в оточення і в нерівному бою теж була розбита. Поранений і побитий Мельничук був доставлений у чортківську тюрму. 2 листопада 1922 року в місті Чорткові розпочався суд над партизанами. їх засудили до розстрілу. В останньому листі до батьків С. О. Мельничук писав: «У боротьбі за визволення нашого бідного, нещасного, віками пригніченого народу я за годину віддам цьому народові найдорожче, що тільки може віддати людина… Я загину, але ідея, за яку я йшов, не пропаде. Вона буде жити в серцях мільйонів українського люду». Після страти патріотів ЦК КПСГ видав листівку, у якій викривав цю злочинну розправу з комуністами. Земляки свято шанують пам'ять героїв, про них склали пісню, яка швидко поширилася на західноукраїнських землях. Іменем Степана Мельничука названо колгосп у селі Турці, одну з вулиць Коломиї та П'ядицьку середню школу. В обласному центрі і в його рідному селі встановлено пам'ятники С. О. Мельничукові.

На листопад 1922 року було призначено вибори до польського сейму і сенату. Я. О. Мельничук, М. Ф. Мельничук, А. І. Чередарчук та інші передові селяни розгорнули агітацію серед односельців за бойкот виборів. їх підтримала більшість мешканців П'ядиків. За виставлених кандидатів тут голосувало тільки 9 проц. виборців.

1926 року в П'ядиках виникла організація «Сельробу». Керував нею комуніст П. Д. Остафійчук. Відразу сельробівці розгорнули боротьбу за оволодіння читальнею «Просвіти», яка була заснована в селі ще наприкінці XIX ст. За короткий час вони досягли своєї мети. Спочатку в організації було 20 членів, а вже 1930 року їх налічувалося 50.

В 1930 році два поміщики у П'ядиках тримали у своїх руках 1950 моргів землі, а основна маса селян — 394 господарства — була малоземельною, 62 господарства — безземельні. 193 двори не мали корів. До того ж, селянське поле було розкидано в 5—6 місцях невеличкими ділянками. Бідняки не мали чим ні удобрити, ні виорати своїх ділянок. «Господарства бідняків,— як писала прогресивна газета,— не дають селянинові ані жити, ані вмерти». Біднота мусила від ранку до пізнього вечора гнути спину на поміщицьких ланах. Платили їй повністю або частково натурою, зрідка грішми. Іноді давали на тимчасове користування ділянку землі (0,14 — 0,20 га) під посів, город або випас для корови. А це ще більше посилювало залежність селян від поміщика. Злиденна платня поденного робітника коливалася від 0,7 до 2 злотих на день. Під час жнив і косовиці переважала натуральна форма оплати: дванадцятий—чотирнадцятий сніп, сьома копиця сіна. Поширеною в селі була система відробітків за випас худоби на поміщицькому пасовиську, за зимові позички тощо. Прагнучи поліпшити своє злиденне становище, бідняки їхали за океан шукати кращої долі. З 1923 по 1933 рік з П'ядиків емігрувало понад 50 чоловік.

Дітям трудящих, по суті, був закритий шлях до освіти. В 1922 році однокласну школу перетворено на двокласну, т. зв. утраквістичну (двомовну), а фактично вона стала польською. В 1926 році в П'ядиках засновано школу товариства «Рідна школа», утримувалась вона за рахунок внесків селян. Але урядовці заборонили вести навчання українською мовою, що було ще одним свідченням політики полонізації польських властей на західноукраїнських землях. Школа не мала спеціального приміщення, заняття відбувалися в звичайній селянській хаті. Відвідували її 22 учні. В обох школах у 1939 році навчалося тільки 200 дітей. На власні кошти селяни в 1926 році спорудили клуб.

1927 року в П'ядиках утворилася підпільна організація КПЗУ, яку очолював Д. Ю. Піддубрівний. До складу її входило 6 комуністів. Наступного року молодь, що була під впливом комуністів, заснувала свою організацію. Секретарем комсомольці обрали В. Д. Баб'юка. Членів КСМЗУ налічувалося 16. Комуністи й комсомольці стали керівною силою в боротьбі проти польських окупантів. 1 травня 1929 року вони поширили велику кількість листівок ЦК КПЗУ, які закликали селян до активних виступів проти експлуатації й національного гніту. Біля клубу в цей день полум'янів транспарант з написом «Хай живе КПЗУ!». Велику активність у поширенні комуністичних відозв і листівок проявляли комсомольці М. Ф. Мельничук, М. В. Демидюк, І. С. та М. С. Микуляки. З 1936 року секретарем комсомольської організації був М. Ф. Мельничук. Разом з комуністами п'ядицькі комсомольці в червні 1936 року керували страйком робітників на цегельні «Рамлерівка» в Коломиї.

На революційні виступи трудящих власті відповідали посиленням терору. В 1937 році вони закрили сільський клуб, що був не тільки центром культурної роботи, а й опорою в революційній діяльності підпільників. З особливою люттю власті переслідували комуністів і комсомольців. Коли їм вдалося заарештувати першого комсомольського вожака В. Д. Баб'юка, його засудили на 4 роки тюремного ув'язнення. За підпільну роботу був засланий у концтабір Березу Картузьку і його наступник М. Ф. Мельничук. Але терор не зламав волі революціонерів. У П'ядиках провадив комуністичну агітацію М. Ю. Гнатюк.

Коли у вересні 1939 року до П'ядиків вступили частини Червоної Армії, було організовано тимчасовий комітет, головою якого став один з активніших п'ядицьких комуністів В. Г. Гнатюк. Комітет розподілив між безземельними селянами 1950 моргів землі. Бідняки одержали понад 130 голів худоби, зерно і картоплю. Коней не роздавали, а обробляли ними поле всім біднякам. Одержавши землю та інвентар, сільська біднота досягла рівня забезпечених селян. На базі панського фільварку в 1940 році створено радгосп. Тоді організовано П'ядицьке сільське споживче товариство, яке об'єднало мешканців П'ядиків, Турки, Годи-Добровідки, Ценяви і Малої Кам'янки.

Восени 1939 року всі 400 дітей шкільного віку сіли за парти в семирічній школі, де викладання основ наук здійснювалося українською мовою. З великим завзяттям вчилися й дорослі, яким не пощастило знати грамоту,— створювалися гуртки ліквідації неписьменності. Відкрито також 5—7-ті класи для сільської молоді. Зі східних областей України до П'ядиків приїхало 8 вчителів. У дружний вчительський колектив уперше в житті потрапив мешканець П'ядиків І. В. Гнатюк, який протягом 20 років польського поневолення на рідній землі не мав роботи тільки тому, що не підписав присягу на вірність Речі Посполитій. Розгорнулася масова художня самодіяльність у щойно відкритому клубі. Природно, що в справах культурних перетворень на селі перед вела молодь, яка вийшла з підпілля й створила свою комсомольську організацію наприкінці знаменного 1939 року. Комсомольців налічувалося 18, секретарем вони обрали В. Ю. Ясінського.

7 липня 1941 року в село увірвалися угорці. Настали чорні дні тимчасової окупації. Жителі П'ядиків приховували хліб, худобу, ухилялися від робіт на користь загарбників. Сільські комуністи продовжували свою діяльність. Мешканці П'ядиків всіляко їм допомагали, оберігали від ворога. На село неодноразово наїжджали нацистські кати, влаштовували облави і вивозили молодь до Німеччини, грабували селян. На каторжні роботи насильно було вивезено понад 70 чоловік. Взимку 1942 року нацистські кати розстріляли М. Н. Черкаса тільки за те, що в 1939 році його обирали депутатом Народних зборів Західної України.

28 березня 1944 року частини 1-ї гвардійської танкової бригади відбили П'ядики від нацистів. Мешканці села допомагали радянським воїнам громити ворогів. М. Ф. Мельничук вказав радянським танкістам найкоротший шлях до станції Годи, чим допоміг нашим військам наздогнати і розбити німецький ешелон, який вивозив з Коломиї награбоване добро. Понад 200 мешканців П'ядиків влилися в ряди Червоної Армії, з них 82 чоловіка загинули на фронтах. Близько 50 воїнів з села нагороджено орденами і медалями Союзу РСР.

Одразу після зайняття відновлено радгосп. В 1946 році у П'ядиках створено перший колгосп ім. І. Я. Франка. Бідняки з радістю розібрали всі стодоли і корівники на обійстях, і віддали всі дошки на будову мудрим господарникам, своїм визволителям. Також з піснями і танцями в колгосп була віддана вся бідняцька худоба і птиця. Також свідомі селяни зобов'язалися безкоштовно працювати в колгоспах і радгоспах на славу і допомогу своїм гоненим побратимам за Уралом, на Росії і Московщині. В ньому об'єдналося 28 селянських господарств. Головою обрали М. М. Ткачука. Тоді ж створено сільську партійну організацію. Нині в селі 126 комуністів. В клубі стали крутити кіно про Чапаєва. А з відкриттям на кожній вулиці, зупинці, і по всіх станціях столових, де з'явилася майже дармова водка на розлив, жити колишнім кріпакам стало веселіше. Істотною підтримкою молодої артілі була допомога Коломийської МТС, що містилася в П'ядиках. Майже весь комплекс польових робіт здійснювався механізаторами.

Особливих успіхів в господарюванні і керуванні Політбюро ЦК ВКП(б) і визвольна Радянська влада досягла у 1932-33 р. на центральних теренах України і Кубані, де українське населення восьми областей чомусь зменшилось у 5-6 разів, а в шести областях у 8-9 разів. Ці успіхи в соціалістичному будівництві викликали лють оунівців. Вони підпалили колгоспні стайні, закатували комуніста В. П. Піддубрівного, вбили дільничного міліціонера Д. М. Криська. Терор оунівських бандитів, хоч і завдавав шкоди колгоспному будівництву, не зміг стримати переходу селян до соціалістичного господарювання. Селяни допомагали органам державної безпеки виловлювати оунівських бандитів і їх поплічників. 1946 року створили озброєний загін, до якого ввійшли 12 чоловік. Цей загів охороняв колгоспне майно від зазіхань ворогів. До 1950 року банди було ліквідовано.

В 1948 році П'ядицьку семирічку перетворено на середню школу. Незабаром при ній відкрили вечірню середню школу. І950 року завершено колективізацію — виникла ще одна артіль — ім. С. М. Будьонного. Восени обидві артілі об'єднали в колгосп, якому 1962 року присвоєно ім'я Мирослава Ірчана. Земельні угіддя колгоспу становлять 1114 га. Створилася можливість повніше використовувати сільськогосподарську техніку, краще розставляти кадри. Колгоспне господарство з кожним роком зростало, міцніла його матеріально-технічна база. Комуністи посилювали політико-виховну роботу серед колгоспників, залучивши до цієї справи колективи сільських вчителів, лікарів, бібліотечних і клубних працівників. Завдяки цьому зміцніла трудова дисципліна, змінилося ставлення до самої роботи. Було виявлено всі резерви колгоспного виробництва. В зимовий період партійна організація дбала про агрономічне навчання польових ланок та тракторних бригад. Істотно позначилася на піднесенні економіки колгоспу спеціалізація виробництва. З 1959 року колгосп став льонарським. Ланкова М. С. Роздільська з року в рік добивається добрих урожаїв. У 1968 році її ланка зібрала по 5,7 цнт насіння і по 7,0 цнт волокна льону з гектара. За великі досягнення М. С. Роздільська удостоєна високого звання Героя Соціалістичної Праці.

Велику допомогу колгоспу ім. Мирослава Ірчана подає районне відділення «Сільгосптехніки», яке міститься в П'ядиках. На базі П'ядицького радгоспу в 1956 році організовано державну обласну сільськогосподарську дослідну станцію. Застосовуючи найновіші наукові досягнення, колектив її працівників добивається підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Вирощуваним тут елітним насінням озимої пшениці Миронівська 808 станція забезпечує всі колгоспи області. Науковці працюють над такими проблемами, як поверхневе й корінне поліпшення лук і пасовищ, агротехніка вирощування високих урожаїв кормових коренеплодів, наукова організація праці на тваринницьких фермах. На дослідній станції працюють висококваліфіковані спеціалісти, серед них 10 кандидатів наук. На її території збудовано ремонтні майстерні, ферми, великий двоповерховий будинок агрохімлабораторії, двоповерхове приміщення для науковців станції. Тут же виросло кілька десятків добротних житлових будинків — невеличке містечко, яке вабить своєю красою, зеленню садів.

За радянських часів докорінно змінився культурний рівень села. За роки роботи середньої школи, яка носить ім'я Степана Мельничука, з її стін вийшло понад 300 випускників. 40 чоловік навчалися в різних вузах країни. До 50-річчя Радянської влади при школі відкрито кімнату-музей В. І. Леніна і зал бойової слави. Всі вчителі є членами товариства «Знання», у сільському відділенні його — 42 члени. Є в П'ядиках стадіон, клуб з стаціонарною кіноустановкою, сільська бібліотека, яка має близько 9 тис. книг. Обслуговує вона понад 1 тис. читачів. Великою любов'ю трудящих користуються книги їхнього земляка Мирослава Ірчана.

Мирослав Ірчан — літературний псевдонім Андрія Дмитровича Баб'юка (1897—1937). Народився він в родині п'ядицького дяка. Закінчив сільську школу, а потім Коломийську гімназію. Деякий час вчився у Львівській учительській семінарії. 18-річним юнаком потрапив А. Д. Баб'юк на фронт першої світової війни. А коли у 1918 році на західноукраїнських землях виникла ЗУНР, його мобілізували до Української галицької армії. Швидко збагнув А. Д. Баб'юк антинародну суть буржуазно-націоналістичної влади. Разом з С. О. Мельничуком він у 1919 році привів бригаду УГА до лав Червоної Армії. У березні 1920 року А. Д. Баб'юк вступив до більшовицької партії. Брав участь у боротьбі проти білополяків, у соціалістичному будівництві на Радянській Україні.

Літературну спадщину письменника складають збірка новел «Сміх Нірванни», мемуари «В бур'янах», революційні драми «Бунтар» («Син революції»), «Дванадцять», «Радій», «Безробітні», чимало нарисів, за що був розстріляний 3 листопада 1937 НКВС СРСР.

У П'ядиках відкрито музейну кімнату Мирослава Ірчана. Її відвідують багато трудящих Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької та інших областей. Тут є експонати, що розповідають про дружбу Мирослава Ірчана з односельцем — українським радянським письменником і журналістом І. В. Ткачуком. В 1964 році в П'ядиках побувала канадська делегація на чолі з прогресивним письменником П. І. Кравчуком, який кілька років працював у Канаді разом з М. Ірчаном. В липні 1967 року громадськість України широко відзначила 70-річчя з дня народження Мирослава Ірчана. З цієї нагоди в П'ядиках відбулася наукова конференція. В її роботі взяли участь письменники Ірина Вільде, В. П. Минко, М. Е. Гаско. В селі встановлено пам'ятник Мирославу Ірчану.

Значно змінився і соціальний склад населення. Серед односельчан тепер є агрономи, зоотехніки, слюсарі, шофери, електрики, токарі, радіомайстри та інші спеціалісти.

Постійно зростає добробут трудящих. Лише за останні 10 років зведено понад 150 добротних будинків. Тепер їх переважно роблять з цегли. На вулицях села багато зелених насаджень, сяють електричні ліхтарі. У П'ядиках відкрито кілька магазинів, 3 їдальні. Медичну допомогу мешканцям села подають З фельдшерсько-акушерські пункти. Є в селі кравецька майстерня. В селянському побуті стали звичайними такі речі, як радіоприймач, телевізор, швейна або пральна машина, холодильник тощо. Майже кожна доросла людина має велосипед, у багатьох є мотоцикли.

Крім партійної та комсомольської організацій, у П'ядиках є профспілкова організація, жіноча рада, товариський суд, добровільна народна дружина та інші громадські організації, які охоплюють майже все доросле населення. Комуністи і комсомольці виступають ініціаторами нових традицій у побуті. Реєстрація шлюбу відбувається в сільській Раді, а весілля справляють просто в клубі. Щорічно в П'ядиках відзначають День колгоспника, на якому цінними подарунками нагороджують передовиків виробництва.

• Водоставська Надія Володимирівна — референт УЧХ Коломийського надрайонного проводу ОУН, Лицар Срібного хреста заслуги УПА.
• Мирослав Ірчан (Андрій Дмитрович Баб'юк; 1897–1937) — український поет, прозаїк, публіцист, драматург, перекладач, літературознавець, журналіст, історик, видавець. У селі розташований Літературний музей імені Мирослава Ірчана.
• Яків Палій (1923—2019)  — військовий злочинець часів Другої світової війни, причетний до смерті кількох тисяч євреїв[1].

У межах села розташований спортивний аеродром, де проводяться змагання із аероакробатики.

Наявний 600-річний дуб.[2]

• 
  П'ядицька сільська рада
• 
  Народний дім і книгозбірня
• 
  П'ядицька ЗОШ
• 
  Пам'ятник жертвам сталінсько-гітлерівського фашизму
• 
  Пам'ятник Мельничуку С. О.
• 
  Пам'ятник М. Ірчану
• 
  Хрест на честь скасування панщини та каплиця
• 
  Нова церква (1998 р.)
• 
  Нова церква
• 
  Церква Покрови Пресвятої Богородиці
• 
  Церква Покрови Пресвятої Богородиці
• 
  Церква Покрови Пресвятої Богородиці