Юзеф Пілсудський

У дитинстві

Народився у селі Зулов (нині Залавас, лит. Zalavas, Вільнюський повіт, Литва) поблизу Вільна (нині Вільнюс).

У 1885 році закінчив Віленську гімназію. Навчався на медичному факультеті Харківського (виключений за участь у студентських виступах), згодом — Віденського університетів. У цей період належав до польської патріотичної організації «Єдність», яка підтримувала контакти з «Народною Волею».

У 1887 році заарештований царською владою, звинувачений у підготовці замаху на Олександра III, засуджений до 5-річного заслання до Сибіру; перебував в селі Тунка.

У 1892 році повернувся до Вільна, де став одним із співзасновників Польської соціалістичної партії (ППС), з 1894 року — член Центрального робітничого комітету. Наприкінці 1890-х організував видавництво партійного органу «Роботнік» (згодом — «Валька»).

Після повернення із заслання був організатором бойової школи у Кракові. За рапортами начальника Варшавського охоронного відділення (таємної поліції Росії) П. Заварзіна, школа масово готувала вбивць та грабіжників.[1]

На початку 1900-х мешкав у Львові, Лондоні та Токіо, де намагався встановити контакти з японською розвідкою. Під час революції 1905—1907 років у Російській імперії керував бойовими групами, що займались підготовкою і проведенням терористичних акцій (головним чином — пограбуванням банків з метою здобуття коштів для купівлі зброї), визволенням політичних в'язнів, вишколом нових бойовиків для боротьби проти імперського режиму та за незалежність Польщі[2]. У 1906 виступив одним з ініціаторів створення ППС-революційної фракції[3]. У 1908 році Пілсудський заснував у Галичині Союз активної боротьби, який у 1910 створив у Львові легальну воєнізовану організацію «Стрілецьку спілку». На початку 1910-х рр. був обраний головним комендантом Тимчасової комісії організацій у боротьбі за незалежність Польщі, що діяли у Галичині.

Досягнення незалежності Польщею вважав можливим за умови розгрому Російської імперії у війні з Австро-Угорщиною і Німеччиною. Встановив і підтримував зв'язки з австро-німецьким генеральним штабом.

У будинку 6 (посередині) по вулиці Героїв Майдану у Львові в 1914 році зі своїм штабом перебував Юзеф Пілсудський

У роки Першої світової війни 1914—1918 років командував бригадою, сформованою з поляків, яка у складі австрійської армії воювала на Східному фронті. У липні 1917 року внаслідок конфлікту з німецькою окупаційною владою (відмовився присягнути німецькому кайзеру) був заарештований і ув'язнений в тюрмі у Марієнбурзі. Був прихильником так званої федеративної концепції, яка передбачала розчленування Російської імперії і створення у Східній Європі федеративної держави — Міжмор'я у складі Польщі, Литви, України і Білорусі. У листопаді 1918 року Пілсудський, посівши пост тимчасового керівника Польської держави, проводив агресивну політику стосовно Західно-Української Народної Республіки.

У квітні 1919 року перекинув на український фронт армію генерала Юзефа Галлера, яка призначалась Антантою винятково для ведення воєнних дій проти більшовиків. Поставши перед загрозою широкомасштабної війни з РСФРР, Пілсудський, з метою сформування спільного антибільшовицького фронту, підтримував Симона Петлюру в боротьбі проти Радянської Росії. Уклав Варшавський договір 1920. У квітні 1920 року Пілсудський став першим маршалом Польщі. Вів польсько-радянську війну 1920 року і уклав Ризький мирний договір 1921 року.

Юзеф Пілсудський і Симон Петлюра, 1920 рік, Київ

Шляхом укладення окремого таємного договору недавніх колег по загальноросійській соціал-демократії Пілсудського з Леніним був здійснений план негласної допомоги більшовикам для перемоги над УНР і Денікіним[4].

Подробиці переговорів і договору розкрив шеф генерального штабу польської армії генерал Тадеуш Кутшеба лише після смерті Пілсудського[4]. Він засвідчив, що восени 1919 року прибула до Микошевич, поблизу Луцька, радянська місія «Червоного Хреста» під проводом польського комуніста, колишнього польського соціаліста і доброго знайомого з Пілсудським, Юліуша Мархлєвського. Мархлєвський через довірену особу нав'язав контакт з Пілсудським, який визначив для переговорів капітана Бернера. Бернер свідчить, що Пілсудський через нього передав Леніну пропозицію припинити бойові дії, встановити лінію розмежування польських і більшовицьких російських військ, а також утворити між ними нейтральну смугу шириною 10 кілометрів. 21 листопада Мархлєвський привіз із Москви позитивну відповідь Леніна, який лише вимагав збереження переговорів у таємниці.

Тактикою таємної допомоги для Радянської Росії Пілсудський добився того, що червоні по черзі розбили Дієву Армію УНР, а потім Добровольчу армію Денікіна[4]. Настав час використати ситуацію, що склалася, для здійснення плану відновлення Польщі в межах 1772 року. З метою юридичного прикриття свого походу в Україну Пілсудський змусив Українську місію у Варшаві підписати декларацію про українсько-польський воєнний союз. При цьому польський уряд наполіг, щоб скоротити (реформувати) Армію УНР лише до трьох дивізій. Пілсудський і його штаб прагнули після вдалого походу на Київ і Одесу встановити свій повний військовий контроль над Правобережною Україною, а Уряд УНР звести до становища безправного сателіта[4].

Похід Пілсудського в Україну провалився. Москва і Варшава погодилися на мир коштом поділу України та Білорусі[5].

У міжвоєнний період у зовнішній політиці орієнтувався на співпрацю з Великою Британією і виступав за досягнення порозуміння з Німеччиною, вважаючи головним противником СРСР.

У 1922—1926 роках — відійшов від активного політичного життя.

12 травня 1926 року за допомогою військових здійснив державний переворот, домігся відставки президента Войцеховського і прем'єра уряду В. Вітоса. 31 травня Національні збори (сейм і сенат) обрали Пілсудського президентом, але він відмовився від цієї посади (згодом президентом став І. Мосціцький).

З 1926 року був Головним інспектором Збройних сил Польщі, що давало йому всю повноту влади над армією.

Встановив режим «санації», внаслідок чого розпочалося політична і господарська стабілізація, уніфікація органів влади.

У 1926—1928 роках і з 1930 року — прем'єр-міністр Польщі.

Попри те, що польський уряд надавав фінансову підтримку екзильному уряду УНР, а деякі політики з найближчого оточення прем'єра були знайомі з українською проблематикою, Пілсудський нічого не зробив для припинення антиукраїнської політики місцевої адміністрації у Західній Україні. У вересні-жовтні 1930 за розпорядженням уряду Пілсудського на окупованих Польщею українських землях силами армії і поліції було здійснено репресивні акції щодо українського населення, розраховані на придушення українського національно-визвольного руху.

У вересні 1934 року за ініціативою Пілсудського була запропонована угода про забезпечення прав національних меншин, яку, проте, відхилив міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек.

У міжнародній політиці Пілсудському вдалося досягти відносної нормалізації відносин з Радянським Союзом (Пакт про ненапад від 25 липня 1932 року), але при цьому він вважав ненадійним таку угоду і шукав опори у західних союзників (Франції та Великої Британії) і в сусідів — Румунії та Угорщини.

Зустріч Пілсудського та Геббельса у Варшаві, 15 червня 1934 року

26 січня 1934 року за ініціативи Пілсудського та Гітлера було підписано «Декларацію про незастосування сили між Німеччиною та Польщею» (пол. Deklaracja między Polską a Niemcami o niestosowaniu przemocy). Даний документ підписали у Берліні міністр закордонних справ Німеччини Константін фон Нейрат та посол Польщі в Німеччині Юзеф Ліпскі.

15 червня 1934 року Пілсудський приймав у Варшаві міністра пропаганди Рейху Йозефа Геббельса[6].

За Пілсудського у травні 1935 року була прийнята нова конституція Польщі.

Автор спогадів «1920».

• Орден Почесного легіону, великий хрест (№25 864; 4 лютого 1921)
• Військова Медаль (18 листопада 1927)

• Хрест Свободи (Естонія)
  • 1-го ступеня, 1-й клас (2 червня 1922)
  • 3-го ступеня, 1-й клас (19 квітня 1925)
• Орден Орлиного хреста 1-го класу з мечами (6 червня 1930)
• Білий хрест Союзу оборони (10 серпня 1930)

• Орден Михая Хороброго 3-го, 2-го і 1-го класу (15 червня 1922) — отримав 3 нагороди одночасно.
• Орден Кароля I, великий хрест (30 листопада 1928)

• Орден Блакитного плаща (30 квітня 1928)
• Орден Сонця (Афганістан), великий хрест — одночасно з орденом отримав титул принца.

• Савойський військовий орден, великий хрест
• Орден Святих Маврикія та Лазаря, великий хрест
• Орден Корони Італії, великий хрест
• Пам’ятна медаль італійських добровольців

• Орден Залізної Корони 3-го класу (Австро-Угорщина; 23 червня 1915)
• Військовий орден Лачплесіса 1-го класу (Литва; 12 березня 1922)
• Орден Леопольда I, великий хрест (Бельгія; 7 квітня 1922)
• Чехословацький воєнний хрест (1918) (7 жовтня 1922)
• Орден військових заслуг (Іспанія), великий хрест (30 листопада 1922)
• Орден Білої троянди (Фінляндія), великий хрест (10 грудня 1927)
• Орден «Святий Олександр», великий хрест з мечами і ланцюгом (Третє Болгарське царство; 10 березня 1928)
• Орден Квітів павловнії (Японська імперія; 4 липня 1928)
• Орден Заслуг (Угорщина), великий хрест (1928)
• Бальї Великого хреста честі і відданості (Мальтійський орден; 1930)
• Орден Вежі й Меча, великий хрест (Португалія; 20 грудня 1930)
• Орден Південного Хреста, великий хрест (Бразилія; 4 квітня 1933)
• Орден Зірки Карагеоргія, великий хрест (Королівство Югославія)

• Єжи Яблонський (Miłość przez ogień i krew, Польща, 1924)
• Матвій Ляров («П. К. П.», СРСР, 1926)
• Антоні Пекарський («Комендант», Польща, 1928)
• Євген Калузький («Перша кінна», СРСР, 1941)
• Єжи Дужінський («Смерть президента», Śmierć prezydenta, Польща, 1977)
• Рішард Філіпський («Переворот», Zamach stanu, Польща, 1981)
• Януш Закженський («Відродження Польщі», Polonia restituta, Польща, 1981)
• Маріуш Боначевський і Збігнєв Запасевич («Маршал Пілсудський», «Marszałek Piłsudski», Польща, 2001)
• Олесь Янчук («Владика Андрей», Україна, 2008)
• Даніель Ольбрихський («Варшавська битва. 1920», Польща, 2011).
• Сергій Кучеренко («Таємний щоденник Симона Петлюри», Україна, 2018)

• Afterfall: Insanity — на рівні «Квиток в один кінець» присутній портрет Пілсудського.