Ратиборське князівство
Ратиборське князівство (пол. Księstwo Raciborskie; чеськ. Ratibořské knížectví; лат. Ducatus Ratiboria; нім. Herzogtum Ratibor) — одне з сілезьких князівств зі столицею в місті Ратиборі.
| |||||||||||||||||||||
Правителі
- Мешко I Кривоногий (1173–1211 рр.)
- Пшемислав Ратиборський (1290–1306 рр.)
- Лешек Ратиборський (1306–1336 рр.)
- Вацлав II Ратиборський (1437–1456 рр.)
- Ян V Ратиборський (1456–1493 рр.)
- Мікулаш VI Ратиборський (1493–1506 рр.)
- Ян VI Ратиборський (1493–1506 рр.)
- Валентин Горбатий (1493–1521 рр.)
Історія
Перше утворення
Під тиском Фрідріха I Барбаросси сілезького князя Болеслава IV Кучерявого довелося в 1163 р. передати Сілезьке князівство синам свого єдинокровного брата Владислава II Вигнанця. Доки існувала загроза з боку Болеслава IV — брати правили спільно, але в 1172 р. тертя між ними дійшли до відкритого конфлікту, і в 1173 р. вони розділили Сілезьке князівство:
- Болеслав I Високий, як старший, отримав Вроцлавське князівство, в яке входили Легницьке князівство (з м. Легниця) і Опольське князівство (з м. Ополе).
- Мешко I Кривоногий став князем міста Ратибора.
Таким чином в 1172 р. утворилося Ратиборське князівство, до складу якого увійшли сілезькі Ратибор, Кендзежин-Козьле і Цешин, а кількома роками пізніше король Казимир II Справедливий, бачачи допущену несправедливість, передав йому частину територій Малопольщі: каштелянства Битомське і Освенцимське.
У 1201 р. Болеслав I Високий помер, не залишивши спадкоємця. Незадовго до цього, після смерті свого старшого сина Ярослава не залишившого по собі спадкоємців, Болеслав успадкував Опольське князівство. Успадковував Болеславове у Вроцлаві та Ополі його син Генріх I Бородатий. Проте в 1202 р. Мешко I Кривоногий скориставшись труднощами небожа захопив Опольське князівство. Генріх I Бородатий віддав перевагу можливості домовитися з Мешко I Кривоногим про те, що той сплатить за Ополе компенсацію грошима. Отак і утворилося Опольсько-ратиборське князівство.
Друге утворення
У 1281 р. (або 1282 р.) помер онук Мешко I Кривоногого — Владислав Опольсько-Ратиборський. Його сини Мешко та Пшемислав спочатку спільно управляли Ратибором і Цешином. Однак у 1290 р. віддали перевагу розділенню володіння: старший син — Мешко I Цешинський — отримав м. Цешин, а молодший — Пшемислав Ратиборський — м. Ратибор.
Цього разу до складу князівства увійшли, крім Ратибора, Водзіслав-Шльонський, Жори, Рибник, Міколув і Пщина. Рік по тому, після утворення незалежного князівства Пшемислав склав васальну присягу чеському королеві Вацлаву II. Успадкував князівство син Лешек Ратиборський в 1327 р. разом з іншими верхньосілезькими князями склав васальну присягу чеському королеві Яну Люксембурзькому. У 1336 року Лешек Ратиборський помер, не залишивши спадкоємця, і Ян Люксембурзький передав князівство опавському князеві Мікулашу II, у наслідку чого утворилося Ратиборсько-опавське князівство.
Третє утворення
У 1437 р. князівство виникло втретє, коли сини Яна II Залізного поділили Ратиборсько-крновське князівство: старшому синові Вацлаву дістався невеликий уділ, в який, однак, увійшла столиця — Ратибор. Його нащадки правили там до 1521 р., коли бездітним помер останній з них — Валентин Горбатий. Відповідно до договору, який в 1511 р. Валентин уклав з опольським князем Яном II Добрим, Ратиборське князівство об'єдналося з Опольським князівством в Опольсько-ратиборське князівство.
Див. також
Джерела
- Джесси Рассел, Рональд Кон // «Рациборжское княжество», изд. VSD, 2013 г., 101 с. — ISBN 978-5-5094-8764-4 (рос.)
- ŽÁČEK Rudolf // «Dějiny Slezska v datech». Praha: Libri, 2004. 546 s. ISBN 80-7277-172-8. (чеськ.)
- ŽÁČEK Rudolf // «Slezsko». Praha: Libri, 2005. 214 s. ISBN 80-7277-245-7. (чеськ.)
- MIKA Norbert // «Racibórz w obliczu najazdów tatarskich i zagrożenia wałaskiego». Racibórz: AGAT, 2002. 176 s. ISBN 83-916904-0-7. (пол.)
- NEWERLA Pawel // Dzieje Raciborza i jego dzielnic. Racibórz: Wydawnictwo i Agencja Informacyjna WAW, 2008. 584 s. ISBN 978-83-89802-73-6. (пол.)
- WELTZEL Augustin // «Geschichte der Stadt und Herrschaft Ratibor». Ratibor: Max Muschik, 1881. 940 s. (нім.)