Ратибор Переяславський
Ратибор — переяславський боярин, київський тисяцький кінця XI — початку XII століття.
Ратибор | ||
| ||
---|---|---|
Народження: | 11 століття | |
Діти: | Ольбег, Хома | |
Військова служба | ||
Роки служби: | 1078, 1113 | |
Приналежність: | Київське князівство | |
Звання: | тисяцький |
Життепис
Перебував на службі у князя Всеволода Ярославича. Коли останній став великим князем київським (1078) деякий час обіймав посаду місцевого тисяцького. У 1079 році, опісля невдалого походу Романа Святославича супроти Всеволода і ув'язнення Романова брата, Олега, Всеволод послав Ратибора посадником в Тмуторокань, аби керувати цим містом. На активну адміністративну діяльність Ратибора в Причорномор'ї вказують знахідки свинцевих печаток з його ім'ям[1]. У 1081 році в Тмуторокань втекли князі Давид Ігорович і Володар Ростиславич: вони захопили місто, а Ратибор за їхнім наказом був заарештований.
Після смерті Всеволода (1093) перейшов на службу до його сина Володимира Мономаха в Переяслав де, маючи власне військо, став впливовим радником[2]. У 1095 році два половецьких хана, Ітлар і Кітан, з'явилися на переговори до Переяславля. Дружина Ратибора вмовила Мономаха порушити дане їм слово і вбити половців.
Брав діяльну участь у Витичівському з'їзді, був в числі тих хто передав Давиду Ігоровичу рішення з'їзду. Відколи Мономах посів великокняжий стіл (1113) Ратибор знов став тисяцьким в Києві, брав участь в зміні положення по відсотках позики, затвердженому Мономахом внаслідок скарг на лихварів.
«Повість временних літ» згадує двох синів Ратибора: Ольбега, який застрелив з лука хана Ітларя, і Хому, що брав участь у військовому поході 1116-го року з сином Мономаха Вячеславом на Дунай.
Література
- Кучера, Михайло (1975). Древнерусские княжества X-XIII ст. / Переяславское княжество (118—143) — М.; Наука, 1975.
- Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: Том XXVI (51) Семеновская Типолитография (И. А. Ефрона); Спб, 1899; 500 с. (362 с.) (рос.)
Примітки
- Толстой И. И. Древнейшие русские монеты великого княжества Киевского СПб., 1882. С. 222—226 (рос.)
- Кучера, 1975, с. 135.