Раґнхільд Норвезька

Раґнхільд Александра народилася 9 червня 1930 року у Королівському палаці в Осло, куди батьки терміново переїхали після пожежі на їхній віллі Скаугум 20 травня. Була первістком в родині кронпринца Норвегії Олафа та його дружини Марти Шведської, з'явившись на світ наступного року після їхнього весілля. Стала першою принцесою, яка народилася в Норвегії з часів середньовіччя. На позачерговому засіданні Державної ради король Гокон VII оголосив, яке ім'я буде дане новонародженій.[4] Дівчинка була охрещена за лютеранським обрядом 27 червня 1930 року у каплиці Королівського палацу єпископом Йоханом Лунде та отримала імена на честь королеви з давніх скандинавських саг та своєї прабабусі Олександри Данської.[5] Її хрещеними батьками стали обидва дідусі та бабусі, тітка Маргарита, король Швеції Густав V, принцеса Вікторія Великобританська та герцог Йоркський.

Раґнхільд (у центрі) разом із братом та сестрою катаються на велосипедах на віллі Скаугум, 9 жовтня 1939

Родина оселилася на орендованій віллі Солбакен в Осло, доки тривала реставлація їхньої домівки в Скаугумі. Там у Раґнхільд з'явилася молодша сестра Астрід. Влітку 1932 року сімейство повернулося до Скаугуму, де за кілька років поповнилося сином Гаральдом. Тоді ж Раґнхільд і Астрід почали своє навчання у «школі принцеси», створеної їхньою матір'ю, де разом з ними здобували знання ще кілька учнів.[6][7]

Із вторгненням нацистських військ до Норвегії 9 квітня 1940 року кронпара вивезла дітей потягом до нейтральної Швеції. Там Раґнхільд провела більшість часу у дідуся та бабусі з материнського боку.[8] У середині серпня родина відпливла із фінського порту Петсамо до Америки на кораблі ВМС США «Американський легіон». Всього на борту перебувало 897 осіб. До Нью-Йорку прибули 28 серпня. Марта із дітьми спершу розмістилися в готелі «Уолдорф-Асторія», а згодом переїхали до особистої дачі президента Франкліна Рузвельта у Гайд-парку. Певний час винаймали будинок у Бостоні, штат Массачусетс. Зрештою, президент підшукав їм невелику садибу Пуке-Гілл поблизу Вашингтону.[9] Там вони провели час з жовтня 1940 до травня 1945 року. Батько, залишаючись у Європі, зрідко навідував родину. На свята дітей із матір'ю часто запрошували президент із дружиною. Розвагами малечі слугували влаштовані ними же театр тіней або перегони черепах. Сестри відвідували приватну школу.[10] Раґнхільд із рідними також брала участь у зустрічах із норвезькими моряками торгового флоту, цивільними норвежцями та військовиками, які спеціально приїжджали до Пуке Гілл.[11]

До батьківщини разом із родиною повернулася 7 червня 1945 року на кораблі «Норфолк».[12] Народ Норвегії радо вітав повернення королівського сімейства. Начальником охорони Глюксбургів був призначений колишній учасник норвезького Руху Опору Гуннар Сенстебю. Серед підлеглих був його військовий товариш Ерлінг Свен Лоренцен, якого принцеса Раґнхільд зустріла у день повернення вперше.[10] Наступного року вона закохалася у молодого охоронця.[5]

В той час принцеса мешкала у Скаугумі та здобувала освіту у муніципальній школі Nissen Pikeskole в Осло, яку закінчила у 1948 році. Після цього навчалася у школі-інтернаті в Швейцарії, а потім — знайомилася із веденням домашнього господарства у Märthaskolen в Осло. Особлива увага в закладі приділялася шиттю та вишивці.[13] Вдома спілкувалися виключно норвезькою мовою.[8]

Батьки знали про почуття доньки до Лоренцена, проте вважали її надто юною для шлюбу. Король Гокон VII побоювався негативних реакцій щодо союзу принцеси з представником звичайного середнього класу.[13]

15 лютого 1952 року Раґнхільд відкрила в Осло VI Зимові Олімпійські ігри.[14] Даний випадок став першим, коли Олімпійські ігри відкривала жінка. Батько і дід-король перебували в Лондоні на заходах, пов'язаних із похованням короля Георга VI. Цей вихід став останнім виконанням принцесою представницьких обов'язків. За словами авторки Аннемор Мест, Раґнхільд була дуже сором'язливою, тож була щаслива позбутися представництва.[15] Також, як і сестра, завжди висловлювалася, що їй приємно бути вільною від тягара влади монарха на своїх плечах.[8]

Раґнхільд із сином, батьком та дідом, фото між груднем 1954 та червнем 1955 років

Зрештою Раґнхільд вдалося переконати батька схвалити її шлюб з Лоренценом.[15] Згодом вона подолала супротив матері та короля Гокона.[5] Нерівний союз викликав серйозні дебати в норвезькому суспільстві. Ерлінг Свен Лоренцен хоча й мав бездоганну репутацію, був ветераном Руху Опору, навчався у Гарварді та походив із родини заможних судновласників,[16] не був королівської крові.

У 22-річному віці Раґнхільд взяла шлюб із 30-річним Ерлінгом Лоренценом у церкві Аскер поблизу Скаугума, ставши першим членом королівської сім'ї Норвегії, одруженим із простолюдином. Вінчання відбулося 15 травня 1953 року. На церемонії принцеса Рагнхільд була вдягнута у сукню з атласу кольору слонової кістки та несла букет білих орхідей і лілій. На нареченому був вечірній фрак із білою краваткою. Серед гостей британську королівську родину представляла принцеса Маргарет, були також присутніми король та королева Данії. Більше 200 тисяч норвежців вийшли вулиці аби побачити весільні процесії. Медовий місяць молодята провели в Італії. Король вирішив, що онука після заміжжя має титулуватися принцеса Раґнхільд, фру Лоренцен. Було оголошено, що державний прапор в день народження принцеси більше не розгортатимуть.[3]

Пара невдовзі оселилися в Ріо-де-Жанейро, де сім'я Лоренцен мала ділові інтереси. Планувалося, що родина проведе в Бразилії один чи два роки, втім вони зосталися там назавжди. Навесні 1954 року пішла з життя матір принцеси, а за кілька місяців після цього Раґнхільд народила первістка, якого назвали на честь діда. Всього пара мала троє дітей:

• Гокон (нар. 1954) — бізнесмен, одружений із бразилійкою Мартою Карвалью де Фрейтас, має трьох дітей;
• Інгеборг (нар. 1957) — дружина бразильського поліцейського Пауло Рібейро, має доньку;
• Раґнхільд (нар. 1968) — тримає кілька ресторанів у Сан-Франциско, дружина американця ірландського походження Аарона Лонга, має двох доньок.

Двоє старших дітей народилися в Осло, всі троє були охрещені в каплиці Королівського палацу. Раґнхільд мала добрі стосунки із братом та його родиною. У 1968 році, за три тижні після одруження із Сонею Гаральдсен, Гаральд навідав сестру у Ріо-де-Жанейро. Вибір братом дружини вона схвалила.[17]

Із сином та чоловіком, 1955—1956 роки

Принцеса не виконувала офіційних обов'язків в Норвегії, хоча часто відвідувала рідну країну і була присутньою на родинних заходах, а також була патроном Норвезької асоціації осіб із порушенням слуху (HLF). Лоренцени часто відпочивали на норвезькому острові Остойя. Втім, Різдво зазвичай святкували у Ріо-де-Жанейро, збираючись невеликим приватним колом.[18]

В Бразилії Раґнхільд вела звичайне життя домогосподарки, яке не висвітлювалося пресою. Її будинок в Ріо був місцем збору для норвежців в місті. Також займалася соціальною роботою, в тому числі через «Фонд принцеси Раґнхільд для безпритульних дітей Бразилії».

В плані бізнесу родина займалася інвестиціями в лісову та целюлозну промисловість.[10] У 1968 році Лоренцен заснував промислову компанію Aracruz Celulose. Раґнхільд володіла кількома відсотками її акцій. Принцеса вважалася дуже багатою. Мала колекцію ювелірних виробів із перлів і різних дорогоцінних каменів. Багато коштовностей було подарунками від чоловіка, численні прикраси перейшли до неї у спадщину від матері та бабусь.[19]

Раґнхільд була дуже близька із батьком, який у вересні 1957 року став королем Норвегії. Після її переїзду до Бразилії, вони обмінювалися листами щотижня. Колекція листів, ймовірно, становила від 1500 до 2000 штук.[20] Коли король Олаф захворів у 1990 році, Раґнхільд повернулася до Осло та проводила з ним більшу частину часу і була присутньою при його смерті 17 січня 1991 року. За її власною заявою, вона спалила всі їхні листи, вважаючи їх приватними.[21] Після смерті батька принцеса та її чоловік купили велику квартиру в Осло, аби мати постійне місце для проживання під час своїх численних візитів до Норвегії.[7]

Раґнхільд змальовували як теплу, пряму, відкриту та водночас сором'язливу жінку.[15] Біографи відмічали її схожість із бабусею Мод Віндзор. Друзі описували її як надзвичайно турботливу, вірну та лояльну пані, з іскрометним гумором та здоровим ґлуздом.[13] Протягом багатьох років її хобі була вишивка.

У 2003 році норвезька королівська пара, перебуваючи у Бразилії з офіційним візитом, раптово відмінила обід із Раґнхільд, чим викликала велике розчарування принцеси.[5] 15 травня того ж року Лоренцени відсвяткували золоту річницю весілля на борту корабля, названого на честь Раґнхільд.[7]

У 2004 році принцесу критикували через її інтерв'ю, дане норвезькій телевізійної станції TV2, в якому вона заявила, що не схвалює вибір супутників життя своїми королівськими племінниками, вважаючи, що це може ознаменувати кінець норвезької монархії. Вона припустила, що кронпринц Гокон та принцеса Марта Луїза погано радились із родиною, та висловила сподівання, що помре до того, як Метте-Маріт стане королевою. Ерлінг Лоренцен марно намагався пом'якшити коментарі дружини.[3]

В поважному віці Раґнхільд через слабке здоров'я рідко з'являлася на публічних заходах. Так, у січні 2008 року вона була присутньою на святкуванні 90-річчя Гуннара Сенстебю. Наступний і останній її вихід відбувся 1 червня 2010 року на святковому бенкеті в Королівському палаці на честь візиту королеви Беатрікс.[22]

На 80-й день народження Раґнхільд король та королева Норвегії влаштували велику святкову вечерю у палаці Осло. Серед гостей були присутніми кілька подруг принцеси з клубу в'язання «Niern». За словами самої Раґнхільд:

«Замість подарунків я хотіла б зробити внесок до свого Фонду для безпритульних дітей у Бразилії.»[10]

Разом із чоловіком вона була спонсором будівництва котеджу Троллбу в Гейло для дітей, хворих на рак. У 2011 році для дітей, хворих на рак, Лоренцени пожертвували 1 мільйон крон.[23]

У 2012 році у принцеси діагностували рак легенів, тривалий час вона не знала про свій діагноз. Чоловік повідомив її про нього лише у червні 2012 року.[24]

Останній візит Раґнхільд до Норвегії відбувся у лютому 2012 року, коли вона була присутньою на святкуванні 80-річчя своєї сестри Астрід.[8] Протягом наступних місяців королівську сім'ю регулярно інформували про стан здоров'я принцеси. Вона не змогла приїхати до Норвегії для офіційного святкування 75-річчя Дня короля в травні, приватного свята в Bygdøy kongsgård та на похорони Гуннара Сенстебю. Її чоловік в цей час кілька разів бував в Норвегії сам, проте швидко повертався до Бразилії. В останні тижні життя стан принцеси був важким, його ретельно контролювали співробітники охорони здоров'я в Ріо-де-Жанейро.[18]

Принцеса Раґнхільд пішла з життя у неділю 16 вересня 2012 року о 9.45 ранку за місцевим часом (о 14.45 за норвезьким часом) у своєму будинку в Ріо-де-Жанейро.[25] Про це повідомила представниця палацу зі зв'язків із громадськістю Маріанна Хаген.[26] Прем'єр-міністр Норвегії Єнс Столтенберг висловив свої співчуття родині Лоренценів, королю Гаральду та королеві Соні, а також всьому королівському дому.[27] Політик та історик Карл-Ерік Грімстад зауважив, що зі смертю принцеси завершилася ціла епоха.[28] В англійській церкві Ріо-де-Жанейро відбулася поминальна служба, після чого тіло принцеси літаком доправили до Норвегії. Уряд запропонував провести похорон за рахунок держави, проте родина Лоренценів відмовилася. Церемонія прощання, на якій були присутніми 120 осіб, пройшла в каплиці Королівського палацу в Осло 28 вересня.[4] Державний прапор на палаці був приспущеним. За бажанням принцеси, її поховали на цвинтарі біля церкви Аскер.[29] Місця подружжя Лоренцен зарезервувало за багато років до цього.[30]

Ерлінг Свен Лоренцен наразі живий,[31] продовжує жити в Бразилії та інколи дає інтерв'ю. В одному з них він заявив, що кожен день разом із Раґнхільд був добрим і позитивним.[24]

• Великий хрест ордену Святого Олафа (Норвегія) (1982);
• Королівський родинний орден короля Гокона VII (Норвегія);
• Королівський родинний орден короля Олафа V (Норвегія);
• Королівський родинний орден короля Гарольда V (Норвегія);
• Пам'ятна медаль Золотого ювілею короля Хокона VII (Норвегія) (18 листопада 1955);
• Пам'ятна медаль «В пам'ять короля Гокона VII» (Норвегія) (1 жовтня 1957);
• Пам'ятна медаль 100-річчя короля Гокона VII (Норвегія) (3 серпня 1972);
• Пам'ятна медаль Срібного ювілею короля Олафа V (Норвегія) (21 вересня 1982);
• Пам'ятна медаль «В пам'ять короля Олафа V» (Норвегія) (30 січня 1991);
• Пам'ятна медаль 100-річчя короля Олафа V (Норвегія) (2 червня 2003);
• Пам'ятна медаль Сторіччя Королівського Дому (Норвегія) (18 листопада 2005).

• Великий хрест ордену Південного Хреста (Бразилія);
• Великий хрест ордену Оранж-Нассау (Нідерланди);
• Великий хрест ордену Корони (Нідерланди);
• Великий хрест ордену Заслуг (Португалія) (2 січня 1981);
• Великий хрест ордену Полярної зірки (Швеція);
• Пам'ятна медаль на честь 90-річчя короля Густава V (Швеція) (21 травня 1948).