Розумовська Юлія Миколаївна

За інформацією Леся Танюка, Юлія походила з «чернігівських Розумовських».[2]

Театральну діяльність розпочала в Київському театрі імені Гната Михайличенка. 1925 р. в Одесі було засновано міський професійний український театр (художній керівник М. Терещенко), куди серед інших було запрошено «молодняк» театру Михайличенка, серед яких була і юна Юлія Розумовська.

Становлення Ю. Розумовської як професійної актриси відбулось в Одеській держдрамі, де вона пройшла навчання в студії, створеній 1926 року.[3] В той же час серед інших акторів вона виділялась хореографічними здібностями. Щоб відмовитись від запрошення балетмейстерів-гастролерів, керівник театру Василь Василько запропонував їй пройти стажування у Харкові у К. М. Вислоцької, після чого Юлія Миколаївна опанувала професію хореографа і протягом багатьох років була постановником танців у всіх виставах Василя Василька.[3]

Першим її чоловіком був режисер Д. Лазуренко.

Справжнє кохання знайшла з видатним театральним режисером Василем Васильком, якому стала не лише дружиною, а й Музою, порадницею, помічником.

1926—1928, 1939—1941, 1948—1956 — актриса, хореографиня, режисерка-асистентка Одеської держдрами. 1928 року Ю.Розумовська разом із групою акторів на чолі з режисером В.Васильком переїхала з Одеси до Харкова.[3]

1928—1933 — працює в Харківському червонозаводському театрі. Згодом Ю. Розумовська з іншими червонозаводцями опинилась на Донбасі, де В. Василько формував нову театральну трупу.[3]

1933—1938 — в Донецькому українському музично-драматичному театрі.

1941 року війна застала її чоловіка у Львові, куди він переїхав для допомоги утвореному там Театру імені Лесі Українки. Коли Василь Степанович повернувся до Києва, до нього приєднались Юлія Миколаївна з матір'ю і разом вони у вересні 1941 перебрались до Харкова, де Василь Степанович отримав роботу режисера Харківського театру імені Т. Г. Шевченка з Мар'яном Крушельницьким на чолі.

Але війна просувалася на схід, і родину Васильків разом із театром евакуювали спершу до Семипалатинська (23 вересня), а згодом (4 грудня) до Кизил-Кія на околиці Киргизстану. Театр імені Т. Г. Шевченка, базуючись там, гастролював, зокрема в Нижньому Тагілі, Кува-Сайя, Уч-Кургані Джалал-Абадської області Киргизії.

Після війни Юлія Розумовська повернулася з чоловіком спочатку до Харкова, проте з 1943 і до 1948 року працювала з ним на Буковині, була актрисою і хореографом Чернівецького муздрамтеатру імені О. Кобилянської.

1948 — знову в Одесі. Жили там в будинку на вул. Софіївській, 10.

Василь Василько пішов з життя 1972 року. Його поховали на 2-му Християнському кладовищі. Юлія Миколаївна сама придумала, яким буде пам'ятник на його могилі й, не чекаючи допомоги від влади, на свій кошт його встановила.

Напис «Від дружини», театральні маски, які плачуть, стали образом скорботи, яка оселилася в її серці назавжди.[4] Через роки поруч із видатним режисером поховали і його кохану дружину Юлію Розумовську.

• Мотря, Евжені («Шельменко-денщик»)
• Прісенька («Шельменко — волосний писар»)
• Маргарита Іванівна («Аристократи» М. Погодіна, 1935)
• Майка («Платон Кречет», 1935)
• Форд («Віндзорські насмішниці», 1947, Чернівці)
• Анна («Земля» за О. Кобилянською, 1947, Чернівці)
• Катерина («Катерина» М. Аркаса)
• Людмила («Васса Желєзнова» М. Горького)[5]
• Юлія Булатович («Світіть нам, зорі» І. Микитенка)
• Луїза («Підступність і кохання» Ф. Шіллера, 1941)

• Роль другого плану в фільмі «Очі, які бачили» — про життя єврейського містечка в роки першої світової війни.

• Роман Черкашин. Пам'ятні зустрічі (Спогади про В. С. Василька) // Ми — березільці. Театральні спогади-роздуми — c. 315.
• Роман Бродавко. Мой «секретный друг» (рос.)