Руська Мокра

Село Руська Мокра розташоване на берегах річки Мокрянка, на висоті 600 м над рівнем моря. Село простягається від південного сходу до північного заходу. Межею Руської Мокрої з Німецькою Мокрою є урочище «Церковний звур», а зі сторони Усть-Чорної — урочище «Заньово». На заході височіють гори Гропа і Ружа, які продовжуються полонинами Кичера і Красна, що височать над селом з південної сторони. Від Усть-Чорної на захід простяглася полонина Діл на південно-східну сторону до урочища «Яновець», а з півночі розташована полонина Прибуй. Найвища вершина — гора Стримба (понад 1600 м над р. м.)[1].

На північно-західній околиці села струмок Климовець впадає у річку Мокрянку.

Через специфіку розташування населеного пункту серед гірських хребтів — Красна, Привододільні Ґорґани, Свидовець, у селі Руська Мокра сніг лежить у середньому 162 дні на рік. Найдовше зберігався 178 діб. Гори затіняють територію від прямих сонячних променів. Тому, в селі часто випадають опади і зберігається похмура погода[2].

Через те що літо супроводжувалося частими опадами, корінні жителі, русини, назвали село Руська Мокра, а прилеглу річку — Мокрянка[1].

Селище заселене дворянською родиною Довгаї, і вперше згадується в статуті в 1638 році. пізніше лише у переписі 1715-1720 рр. село знову згадується.

Поширені прізвища в селі на кшталт Горкавчук, Країло, Магаль, Менджул, Міцура, Попина, Ігнатюк, Лазур, Ферима, свідчать про те, що їхні предки були опришками. Основне заняття перших поселенців — полювання на диких звірів, чию шкуру обмінювали на харчі та інші потреби. Також розводили овець, яких випасали потім на полонинах.

Згодом у 1775 році до русинського населення додалися німці.

У 1922 році чеський уряд зініціював прокладання вздовж села вузькоколійки, яка ще 18 км простягалася за межі сусіднього села Німецька Мокра. Ліс та інші матеріали вивозили аж до Тересви.

З 1942 рік — початок підготовчих робіт по спорудженню оборонної лінії з назвою «Лінія Арпада». Одна з таких ліній проходить між селами Усть-Чорна — Руська Мокра та Усть-Чорна — Лопухово.

Жовтень 1944 року — село визволили від німецько-угорських окупантів.

1946 рік — в селі Руська Мокра створено першу сільську раду. Через укрупнення сільських рад у 60-х роках, об'єднали села Комсомольськ, Лопухово та Руську Мокру, а сільська рада розміщувалася в селі Усть-Чорна.

1992 рік — в селі Руська Мокра знову відкрили власну сільську раду.

У 50-ті роки молоді спеціалісти, які приїхали в село, започаткували колгосп «Комсомолець», який згодом перейменований в «Молоду гвардію»[1].

У 1998 та 2001 роках у селах Руська Мокра та Німецька Мокра повінь знесла 28 будинків та пошкодила 42 домогосподарства, а також дамби, вулиці, мости[3].

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1374 особи, з яких 650 чоловіків та 724 жінки[4].

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 1357 осіб[5].

1947 рік — заснування руськомокрянської школи (чотири початкові класи у пристосованих хатах вибулих німців).

1955 рік — запровадження семирічної школи на зміну старій, яка у 1962 році стала восьмирічною.

У 1972—1975 роках — зведення корпусу нової школи.

За часи незалежності восьмирічну школу реорганізовали в загальноосвітню школу І-ІІ ступенів.

У 1946 році відкрито сільську бібліотеку у будівлі сільської ради, де організовувались громадські організації, клубно-бібліотечні ради, тощо[1].

В селі є три конфесії: православна, греко-католицька та Християн Віри Євангельської[1].

Церква Успіння пр. богородиці. 1935.

У 1801 р. згадують дерев’яну церкву, що розпадалася і не підлягала ремонту. Того ж року уряд подав проект і кошторис на будівництво нової церкви.

Дерев’яна церква, споруджена в 1826 p., належала до невеликої групи церков верхів’я Тересви, збудованих під впливом будівельних традицій місцевих німців-колоністів.

Церква згоріла 1971 р. У 1972 р. у подібному стилі спорудили дерев’яну православну церкву.

Комуністичне керівництво закрило на це очі, домовившись, що споруда буде без вежі. Вежу збудували аж у 1989 р. До 1998 р. зберігалася каркасна дерев’яна дзвіниця, що стояла коло старої церкви.

На початку 1990-х років місцеві греко-католики перебрали колишню римо-католицьку церкву, перетворену за радянської влади на клуб.

Упродовж 1998 – 1999 років вірники відремонтували приміщення, пофарбували церкву в інтер’єрі, перекрили дахи. Різьбярську роботу виконав Юрій Бурса, малювання ікон та настінних композицій забезпечив Василь Романів з Хуста, гіпсову ліпнину в інтер’єрі зробив Вадим Мордвінов, а два майстри з Вонігова збудували за планом священика нову вежу. Все це стало можливим завдяки великій організаційній роботі пароха Петра Креніцкого. Відновлений храм Успіння пр. богородиці освятив 7 листопада 1999 р. єпископ Іван Маргітич у присутності священиків Янка Лемеша та Івана Чейпеша.

Церква Вознесіння Господнього. 1973.

Будувати дерев’яну церкву Успіння православна громада почала в 1928 p., але до кінця 1930-х років споруду не було повністю завершено.

З приходом радянської влади будівлю зняли з обліку в 1953 р. і розібрали. Стара дерев’яна греко-католицька церква, збудована під впливом архітектурних традицій місцевих німців, служила православній громаді, але в 1971 р. згоріла.

У 1972 р. місцеві майстри Михайло Іванишин та Іван Менджул збудували подібної форми нову дерев’яну церкву. Комуністичне керівництво якось прогледіло цей нечуваний крок і в 1973 р. вимушене було дати дозвіл на спорудження молитовного будинку, але заборонило ставити вежу, яку збудували аж у 1989 р.

У 1991 р. зовнішні стіни поштукатурили, а потім поставили ще кілька цибулястих куполів. Просту каркасну дзвіницю, що залишилася від старої церкви, замінили на нову в 1998 р.

На території села є 5 мінеральних джерел з корисними для здоров'я людей властивостями, а також три туристичні комплекси: «Діана», «Ялинка» та «Карпати»[1].

Найбільш дощовий населений пункт Карпат з річним показником опадів 2238 мм[7].

У травні 2008 року на території села розпочав свою діяльність гостинний двір "BergWind". В гостинному дворі частими гостями є люди з України, Австрії, Німеччини, Чехії, Польщі,а також з Нідерландів, Білорусі, Словаччини, Литви, Естонії, Франції, Фінляндії.

• Михайло Федорович Країло — делегат Першого з'їзду народних комітетів Закарпаття, перший голова села.
• Михайло Іванович Менджул — професор, доктор біологічних наук.
• Василь Михайлович Країло — начальник військового госпіталю, доктор медичних наук.
• Михайло Іванович Країло — голова Тячівської районної ради, голова Закарпатської обласної ради і облвиконкому, Представник Президента України в Закарпатській області[1].

При в'їзді в Руську Мокру

• 
  Типова селянська хижа
• 
  Мостик через річку Мокрянку
• 
  Православна церква (панорама)
• 
  Цвинтар на подвір'ї православної церкви
• 
  Православна церква. Дзвіниця
• 
  Православна церква. Головний вхід
• 
  Православна церква. Вид збоку
• 
  Колишнє приміщення поштового відділення
• 
  Балкон з дерева
• 
  Патріотичний колір будинку
• 
  На центральній вулиці села
• 
  Двір у квітах
• 
  Церква і обеліск солдатам, які загинули під час Другої світової війни
• 
  Веранда одного з будинків
• 
  Розп'яття на подвір'ї церкви
• 
  Оселя з дерева в с. Німецька Мокра
• 
  Відтинок дороги на с. Німецька Мокра
• 
  Закинутий будинок в с. Руська Мокра
• 
  Греко-католицька церква «Успіння Пресвятої Богородиці». Головний вхід.
• 
  Табличка на будівлі старого поштового відділення
• 
  Стара будівля пошти
• 
  Залишки газопроводу «Дружба»
• 
  Русько-Мокрянський дошкільний навчальний заклад (ясла-садочок)
• 
  Залишки газопроводу «Дружба» на виїзді з села
• 
  Ластівки на дротах
• 
  Поєднання минулого і сучасного
• 
  Місцевий вуличний колорит
• 
  Дорога в напрямку Усть-Чорної
• 
  Дерев'яний будинок
• 
  Православна церква (панорама)
• 
  Криниця «журавель»
• 
  Типова архітектура села
• 
  Центральна дорога
• 
  Візерунки на дерев'яних оселях жителів села
• 
  Пам'ятник солдатам, які загинули в часи Другої світової війни
• 
  Фельдшерсько-акушерський пункт
• 
  Греко-католицька церква «Успіння Пресвятої Богородиці»

• Данилюк, М. В. (2012). Тячівщина. Історико-краєзнавчі нариси (українська). Київ: Карпати. с. 268—270.