Савельєв Євграф Петрович

Культурно-національний рух серед освічених верств донського козацтва зародився лише на початку ХХ століття. Саме в цей час з'явилися на Дону перші письменники та культурні діячі, які пропагували національну окремішність донців від решти росіян, оголошували про те, що донське козацтво не лише окремий стан російської держави, але й окрема нація, що своєю ментальністю, культурою та навіть мовою сильно відрізняється від російського народу. До самої епохи революційних потрясінь 1917-го року ці донські самостійники мало були відомі у Москві та Петербурзі, але на Дону були досить знані серед козачої інтелігенції.

Народилася на Дону і своя історична наука. Її апологетом став учитель народних шкіл, а згодом канцелярський чиновник Євграф Савельєв. Не здобувши належної освіти (закінчив лише учительську семінарію) та погано знаючись в історичних фактах, Савельєв у своїх напівбелетристичних, напівнаукових працях багато фантазував, без сорому вигадував нових історичних персонажів та нові історичні події, але тим не менш користувався значною популярністю у рідному середовищі, адже його героїзація минувшини донського козацтва була до смаку новій донській інтелігенції, якій так не вистачало міцного національного стрижня для власної самоідентифікації.

Публікувався Савельєв лише в місцевих донських виданнях. Головною метою його історичних праць було показати, що донські козаки мають дуже мало спільного з іншими росіянами. Намагаючись як можна більше віддалити донців від росіян, Савельєв постійно натякував на тому, що в формуванні донського козацтва вирішальну роль відігравали татари та різні кавказькі народи (в першу чергу адиги), та що донські козаки всю свою історію були ізольованим станом, і біглих російських кріпаків до свого товариства не приймали (як про це писали найбільші російські історики, спираючись на документи ХVІ-ХVІІ ст.ст.). Корінням своїм козаки, за Савельєвим, сягали у сиву давнину, та існували вже за часів Хозарської держави, Тмутараканського князівства і половців (від яких він козаків і виводив). Свою нелюбов до росіян Савельєв переносив і на все слов'янство, у тому числі й на українців, яких відрізняв від запорожців (теж нащадків половців). Поєднати свої теорії з реальними фактами того, що мовою донських козаків є російська мова, а запорожців — українська, Савельєв так і не спромігся, але породив після років радянського забуття цілу плеяду новітніх донських «істориків», які уперто, з піною у роті доводять тепер усім, що донці не росіяни, а запорожці і кубанці — не українці.

Популярність Євграфа Савельєва серед новочеркаської інтелігенції нарешті досягла такого рівня, що на нього звернули увагу і поліцейські органи Російської імперії. «Донська літературна збірка», яку видав у світ Савельєв з однодумцями, була визнана владою сепаративною, і її авторів заарештовано. «Справа донських літераторів» точилася у суді з 1911-го по 1912-й рік, підсудні були визнані винними, але з ув'язнення Савельєв вийшов уже у 1913-му році. Він ще писав свої праці з історії донського козацтва, але буремна епоха війни та революції назавжди перевернула його життя. Невідомо навіть коли він помер — здається у 1927-му році, а праці його на батьківщині були забуті на довгі 80 років.

• Ігор Роздобудько. З'їзд поневолених народів — як українці за свободу Дону боролися. // Донщина та далі на Схід.