Семиріченська область

Охоплювала регіон, що називається Семиріччя (південно-східнуий Казахстан і північний Киргизстан), Чуйську долину і гірські регіони Тянь-Шаню.

Знаходилася у південно-східній частині Туркестанського генерал-губернаторства. На півночі межувала з Семипалатинською областю, з півдня та сходу — Китаєм (по перевалу Бедель на південний захід Тянь-Шаньським хребтом), з заходу — Ферганською і Сирдар'їнською областями. Охоплювала територію озер Балхаш, Іссик-Куль, Ала-Куль.

Центром було місто Вєрний. На чолі області стояв військовий губернатор, йому підпорядокувався начальник обласного управління, що мав фактичний статус віце-губернатора. військовий губернатор Семиріченської області перебував під владою спочатку Туркестанського генерал-губернатора з1868 року, з 1891 року — Степового генерал-губернатора, а з 1899 року — знову Туркестанського генерал-губернатора.

Поділ Семиріченської області на повіти

Область поділялася на 6 повітів (Вєрненський, Джаркентський, Копальський, Лепсінський, Пишпекський, Пржевальський). Начальника повітів призначав генерал-губернатор по представленню військового губернатора. Існували посади 2 помічників повітового начальника, що призначалися з числа місцевої знаті. Повітовому начальнику підпорядковувалися поліція, військові частини. Повіти ділилися на волості за територіальним принципом. Волості ділилися на адміністративні аули, що складалися з господарських аулів. В адміністративні аули входило від 100 до 200 кибиток; в волості від 1000 до 2000, іноді до 3000 кибиток. Волосні управителі і аульні старшини обиралися кожні 3 роки таємним голосуванням і затверджувалися вищим начальством. Султани забезпечувалися довічною пенсією і звільнялися від усяких податків. Великі селища і міста з корінним населенням поділялися на квартали, на чолі яких знаходився аксакал. Квартальні аксакали прирівнювалися до прав волосних управителів.

Для казаського і киргизького населення збереглися суди біїв і казіїв на основі адата і шаріату. Вони діяли на рівні аулу. Повітовий, військовий суди діяли на основі загальімперських законів і займалися такими справами, як державна зрада, опір владі, псування державного майна, вбивство посадових осіб.

Спеціальним Положенням 1870 замість підпорядкованості населення військовому губернатору і повітовим начальникам було впроваджено майже повне самоврядування Семиріченського козацького війська в станичних товариства. Семіречинські козацьке військо підпорядковувалося Головному управлінню козацьких військ, яке здійснювало керівництво через командувача військами Семиріченської області, який був водночас наказним отаманом.

За переписом 1897 року в області мешкало 987 863 жителів, з них у міських поселеннях — 62 974 осіб. У 1905 році населення області становило 1 070 600 осіб. Основу населення являли киргизи і казахи (794 815 осіб).

Заселення немісцевим населенням тривало повільно й неравномірно. 1868 року сюди було переселено 553 родини 9переважно з Воронізької губернії), 1869 року — 1004, 1870 року — 981. Більшість з них були купцями 3-ї гільдії й міщанами. В цей періодпереселення регулювалися «Положенням про облаштування в Семіречинській області сільських поселень» 1869 року.

У Семиріччі царський уряд вільно розпоряджався землями кочівників, не зважаючи на їх потреби. У 1889 р на Семиріччя був поширений закон про заборону переселень до області, що було викликано не відповідністю переселенського руху наміченим планам. Внаслідок голоду 1891—1892 років в губерніях Європейської Росії потік переселенців не припинявся, але місцеве керівництво не було до цього готовим. Тому 1895 року виданонове розпорядження, що суворо заборянло переселення до Семиріченської області. Про самовільна колонізація тривала. В період столипінських реформ переселення до області набуло масового характеру.

На 1897 рік мешкало 76 839 росіян (на 1910 рік — 188.016 осіб, 1913 рік — 350 тис.), які поділялися на селян та козаків. За даними на початок 1914 року в складі Семиріченського козачого війська було 19 станиць і 15 висілків, з населенням 22473 військового стану.

Іншими народами області були: українці — 18 611, ілійські уйгури — 55 999, сарти — 14 895, китайці (переважно дунгани) — 14 130, поволзькі татари — 8 353, калмики в Пржевальському повіті. До 1880-х років на території області мешкала невеличка частка бухарських жидів. Формувалися крім того невеличкі німецькі колонії.

Основу становило землеробство (злакові, тютюн) і торгівля. Вирощування хліба та виробництва борошна стало важливою статтею прибутків. Вважалося, що Семиріченська область здатна нагодувати хлібом значну частину Середньої Азії. Значними землями володіли казахські та киргизькі баї, семиріченські козаки. Після придушення антиросійського повстання 1916 року влада відібрала земельні наділи казахів, киргизів і розподілили між переселенцями.

Також було розвинено скотарство і садівництво, насамперед виноробство, баштанство, вирощування фруктів (передусім яблук). Невеличку частину становили шовководство і бджолярство. У 1910-х роках починають діяльність підприємства з виготовлення будівельних матеріалів. Серед місцевих народів також були поширені кустарні промисли.

На 1910 рік існувало 7956 торгівельно-промислових закладів з обсягом капіталу в 6,8 млн карб. Провідні належали купцям Шахворостовим, Бакировим, Деровим, Каїповим, Зенгерам.

Діяли Наринсько-Сергіопольська, Каркаринська, Бектурганська, Гаврилівська, Попутненська, Бахтинська, Чашунайська ярмарки, депереважно бувався продаж з боку місцевих народів худоби, шкір, овечої шерсті, переселенці продавали вироби майстерень, мануфактурні, бакалійні, парфюмерні товари, хутро, продукти землеробства, тощо. Значними торгівельними центрами були Вєрний і Зайцевське.

1913 року відбулася Семиріченська обласна сільськогосподарська і промислова виставка на честь 300-річчя царювання Будинку Романових.

Втім розвитку господарства торгівлі перешкоджало відсутність залізниці.

• Волости и населенные места 1893 года / изд. Центр. стат. ком. М-ва внутр. дел. — СПб., Вып. 7 : Семиреченская область. — 1895. -, 43 с., 17 л. табл., 1 л. к. — (Статистика Российской империи).
• Семиреченская область // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890—1907.
• Недзвецкий В. Е. Административное устройство, оседлые пункты и кочевые волости Семиреченской области по сведениям на 1 января 1913 г. Верный, 1913
• Семиреченская область как колония и роль в ней Чуйской долины / В. А. Васильев. — Пг. : [б.и.], 1915. — 277 с.
• Бартольд В. В. Очерк истории Семиречья // Соч. Т. II. Ч. 1. М., 1963.
• Брусина О. И. Славяне в Средней Азии: этнические и социальные процессы. Конец XIX — конец XX века. М.: Восточная литература РАН, 2001.
• Каниметов А. К. Земельный вопрос в Пишпекском и Пржевальском уездах Семиреченской области в конце XIX начале XX в.: Дис. . .канд. ист. наук. Бишкек, 2003.