Сергіанство

Сергіанство — публіцистичний термін, під яким найчастіше розуміється політика беззастережної лояльності керівництва Російської православної церкви по відношенню до радянської влади. Початок цієї політики зазвичай пов'язують з «Декларацією» від 29 липня 1927 року, виданої Заступником Місцеблюстителя патріаршого престолу митрополитом Сергієм (Страгородским), ідеї якої лягли в основу ставлення Московської патріархії до радянської влади. Термін має цілком виражену негативну оцінну конотацію, і використання його передбачає полемічний контекст[1].

Термін введений в обіг в кінці 1920-х років противниками політики митрополита Сергія, що жили в СРСР. Згодом використовувався переважно Російською православною церквою закордоном до її приєднання до Московського патріархату в 2007 році. Крім того, використовувалася в СРСР групою релігійних дисидентів, які не порвали зв'язків з Російською православною церквою.

Незважаючи на поширеність терміна, не склалося загальновизнаного розуміння того, що слід розуміти під «сергіанством». Протоієрей Петро Перекрестов в 2006 році відзначав, що " протягом 75 років Російська Зарубіжна Церква соборно не визначала, що таке „сергіанство“. Були визначення окремих осіб, часто дуже розходяться один з одним, але соборного, загальноприйнятого визначення не було»[2]. За оцінкою протодиякона Володимира Русака, «„Сергіанство“, строго кажучи, взагалі термін новонароджений і як з історичної, так і <...> з канонічної точки зору не піддається ніякому удобовоспринимаемому визначенням. Це скоріше психологічний термін, яким користуватися в основоположних документах немає сенсу»[3]. Священик Аркадій Маковецький також зазначав: „заклик“ покаятися в сергіанстві „носить абстрактний характер через те, що чітко сформульованого поняття “сергіанство" не існує. Кожен автор вкладав у цей термін свої суб'єктивні уявлення про ступінь допустимості взаємодії з владою атеїстичної держави»[4]

«Декларація» митрополита Сергія

29 липня 1927 року Заступник Місцеблюстителя патріаршого престолу митрополит Сергій (Страгородський) видав Послання Заступника Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Нижньогородського Сергія і Тимчасового при ньому Патріаршого Священного Синоду «Про ставлення Російської Православної Церкви до існуючої цивільної влади», в літературі зазвичай іменується Декларацією митрополита Сергія або Декларацією 1927 року. Послання насамперед відзначає факт запеклої шкідницької і диверсійної діяльності «наших закордонних ворогів», у зв'язку з чим особливо важливо «тепер показати, що ми, церковні діячі, не з ворогами нашого Радянської держави і не з божевільними знаряддями їх інтриг, а з нашим народом і Урядом»[5].

Послання висловлює надію на можливість другого скликання Помісного Собору (після Всеросійського Помісного Собору 1917—1918), «який обере нам вже не тимчасове, а постійне центральне церковне управління».

Документ підписали, крім Сергія (Страгородського), колишнього тоді Нижньогородського митрополита, з 8 Членів Тимчасового Патріаршого Священного Синоду: Серафим (Александров), Митрополит Тверський; Сильвестр (Братановський), Архієпископ Вологодський; Алексій (Симанський), Архиєпископ Хутынский, керуючий Новгородської єпархії; Анатолій (Грисюк), Архієпископ Самарський; Павло (Борисов), Архиєпископ Вятський; Філіп (Гумілевський), Архиєпископ Звенигородський, керуючий Московською єпархією; Костянтин (Дьяков), єпископ Сумський, керуючий Харківською єпархією; Сергій (Гришин), єпископ Серпуховський.

Реакція та наслідки

Обновленський Синод Російської Православної Церкви розцінив Декларацію як свою «ідеологічну перемогу на фронті суспільно-церковних відносин, як вони розумілися нами і тихонівцями»: «Проголошення свідчить про повне визнання главою „Сергієвщини“ Положень Собору 1923 року, які декларували нормальне ставлення церкви до радянської державності і укладеної соціальної революції»[6].

Послання викликало бурхливу реакцію в церковному середовищі як в СРСР, так і за кордоном. Десятки єпископів та значна частина духовенства і мирян в Росії не прийняли Декларацію. Деякі єпархії у відповідь видали так звані відкладення[7].

Про ставлення до декларації Патріаршого місцеблюстителя митрополита Петра Крутицького історик А. Мазырин пише наступне:

Митрополит Петро, перебуваючи в приполярній глушині, не відразу зміг отримати достатню інформацію, щоб визначити своє ставлення до нової політики свого заступника. Лише в 1929 р., завдяки самовідданості єпископа Дамаскіна (Цедрика) і його помічників, доставили в Хе необхідні документи, Місцеблюститель знайшов можливість цілком сформулювати свою позицію. Зробив він це в листі митрополиту Сергію у грудні 1929 р. «Мені важко перераховувати, — писав Місцеблюститель заступнику, — всі подробиці негативного ставлення до Вашого управління, про що лунають протести і крики з боку віруючих, від ієрархів до мирян. Картина церк[овного] розорення зображується приголомшлива. Обов'язок і совість не дозволяє мені залишатися байдужим до такого прискорбному явищу. Побуждаюсь звернутися до Вашого[ысокопреосвященст]ву з убедительнейшей проханням виправити допущену помилку, яка поставила Ц[єрко]вь у принизливе становище, викликала в ній розбрату і розділення, і омрачившую репутацію її предстоятелів; рівним чином прошу усунути та інші заходи, які перевищили Ваші повноваження».

Відношення в сучасній РПЦ МП

В інтерв'ю, даному в вересні 1991 року, голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків митрополит Кирило (Гундяєв) (з 1 лютого 2009 року — Патріарх Московський і всієї Русі) говорив про себе, що він «у молодості дуже різко критикував митрополита Сергія» і «належав до числа „несергианців“»[8].

Теза про неприпустимість втручання держави в духовне життя Церкви міститься в документі «Основи соціальної концепції Російської Православної Церкви», прийнятому на ювілейному Архієрейському соборі 2000 року.

Ставлення до «Сергианства» серед неканонічного православ'я

Відсутність покаяння Московського Патріархату в «сергіанстві» розглядається ними як одна з головних причин (поряд з участю останнього в екуменічному русі) перебування ними в розколі.

Так, прихильники РПЦЗ(В), відкололася від РПЦЗ, в своїх друкованих та відеоматеріалах стверджують[9], що проявом сергіанства є «Основи соціальної концепції РПЦ»[10], де проголошується принцип «не надання переваг Церквою будь-якого державного ладу», що розуміється ними як:

1) готовність Московської патріархії визнати боговстановленным будь-який державний лад, не роблячи відмінностей між монархією, яка офіційно декларує панівну роль у державі однієї або декількох релігійних традицій, і світською республікою, яка не вважає Бога джерелом влади і має юридичне спадкоємство від комуністичного ладу.

2) небажання офіційно засудити радянсько-комуністичний лад як ворожий всякій релігії і тому антихристовий, як це зробила РПЦЗ в 1921 році[11].

У 2004 році Архієрейський Собор РПЦЗ(В) проголосив анафему «сергіанству»:[12][13]

<…> Утверждающим антихристианскую ересь сергианскую; учащим, что, якобы, союзом с врагами Христа спасается Церковь Христова, и подвиг мученичества и исповедничества отвергающим, и на иудином основании лжецерковь устрояющим, и ради этого дозволяющим нарушать и искажать учение, каноны и нравственные законы христианские; заповедающим христианам поклоняться богоборческой власти, будто бы Богом данной, и служить ей не за страх, а за совесть, благословляя все её беззакония; оправдывающим гонения на Истинную Церковь Христову от богоборцев, думая тем самым служить Богу, — как и совершали на деле продолжатели ереси обновленческой митрополит Сергий (Страгородский) и все его последователи: АНАФЕМА!


<…> Утверждающим антихристианскую ересь сергианскую; учащим, что, якобы, союзом с врагами Христа спасается Церковь Христова, и подвиг мученичества и исповедничества отвергающим, и на иудином основании лжецерковь устрояющим, и ради этого дозволяющим нарушать и искажать учение, каноны и нравственные законы христианские; заповедающим христианам поклоняться богоборческой власти, будто бы Богом данной, и служить ей не за страх, а за совесть, благословляя все её беззакония; оправдывающим гонения на Истинную Церковь Христову от богоборцев, думая тем самым служить Богу, — как и совершали на деле продолжатели ереси обновленческой митрополит Сергий (Страгородский) и все его последователи: АНАФЕМА!

Резонанс мав виступ у 2007 році єпископа Діоміда (Дзюбана) (в 2008 році він пішов у розкол), який зокрема висував щодо Московської Патріархії звинувачення в неосергіанстві[14][15].

См. також

Примітки
  1. Жребий Митрополита Сергия // Независимая газета. — № 201. — 25.10.1996.
  2. «Кормчий Церкви и тогда, и теперь – всемогущий Дух Божий» / Православие.Ru
  3. Русская Зарубежная Церковь «на Родине» // Макарьевские чтения: Материалы четвертой международной конференции (21-22 ноября 2005 года) / отв. ред. В. Г. Бабин. — Горно-Алтайск, 2005.
  4. Маковецкий А. В., свящ. (27 сентября 2020). Русская Православная Церковь заграницей: этап возникновения и организационного оформления ее приходов на канонической территории Русской Православной Церкви и их объединение с Матерью-Церковью (1990—2007 гг.). Москва: Общецерковный докторский диссертационный совет. с. 69.
  7. Отложение Глазовской епархии от 22 декабря 1927 года. Архів оригіналу за 12 березня 2007. Процитовано 27 січня 2007.
  12. Антихристианская сущность Декларации Митрополита Сергия 1927 г. и ересь сергианства. Архів оригіналу за 12 травня 2013. Процитовано 26 липня 2010.
  13. Решения Архиерейского Собора РПЦЗ 2004-го года. Архів оригіналу за 22 лютого 2007. Процитовано 4 листопада 2010.

Література
  1. Фирсов С. Л. Время в судьбе: Святейший Сергий, Патриарх Московский и всея Руси: К вопросу о генезисе «сергианства» в русской церковной традиции XX века. СПб., 1999.
  2. Раскол Русской Церкви и «сергианство». Усиление гонений на веру. // История России. XX век: 1894—1939. — М.: АСТ, Астрель, 2009 (автор: коллектив под общей редакцией д.и.н. А. Б. Зубова), стр. 873—880.
  3. Мосс Владимир ПРАВОСЛАВНАЯ ЦЕРКОВЬ НА ПЕРЕПУТЬЕ (1917—1999). СПб, 2001 — ГЛАВА III. РОССИЯ: СОВЕТИЗАЦИЯ МОСКОВСКОЙ ПАТРИАРХИИ
  4. Поляков А. Г. Викторианское течение в Русской Православной Церкви. Киров, 2009.
  5. Поляков А. Г. Позиция епископа Виктора (Островидова) по отношению к церковно-политическому курсу митрополита Сергия (Страгородского). // КЛИО. Журнал для учёных, 2011, № 1 (52), С.43-47.
  6. Поляков А. Г. Сущность Викторианского течения в Русской Православной Церкви глазами сторонников митрополита Сергия (Страгородского) (октябрь 1927 — начало 1929 гг.). // Вестник Удмуртского университета. Серия: История и филология, 2012, № 1,С.127-130.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.