Симановський Василь Лаврович

Відомостей про життя Василя Симановського до Першої світової війни вкрай мало. Народився у Полтаві[2], є також версія, що він народився у містечку Кобеляки Полтавської губернії в другій половині 19 ст. Юнаком пішов на військову службу.

Учасник Білого руху Роман Гуль написав про Симановського такі рядки:[5]

«Я ... був польовим ад'ютантом командира полку бравого полковника Василя Лавровича Симановського. В. Л. був кадровий офіцер, по крові чистий українець, з «білим хрестиком» в петлиці - за хоробрість. Більшовизм (та й Керенського) він ненавидів надзвичайно люто. Залишався я на фронті до повного його розкладу, поки Василь Лаврович мені не сказав: «Ну, Рома, їдьте-но Ви додому до вашої Пензи». І я виїхав до Пензи, в солдатському вагоні, що був переповнений озвірілими та оскаженілими за війну, та ще й п'яними дезертирами... Наприкінці 1917 року В. Л. Симановський (він був близьким до генерала Л. Г. Корнілова) прислав мені до Пензи нарочного, кличучи все залишити та пробиратися на Дон до Корнілова. «Підемо на Москву... наш полк буде охороняти Установчі збори!». На жаль, нічого цього не сталося: ані Москви, ані полку, ані Установчих зборів. Оригінальний текст (рос.) ... Я ... был полевым адъютантом командира полка — бравого полковника Василия Лавровича Симановского. В.Л. был кадровый боевой офицер, по крови чистый украинец, с «белым крестиком» в петлице — за храбрость. Большевизм (да и Керенского!) он ненавидел совершенно люто. Оставался я на фронте до полного его развала, пока Василий Лаврович мне не сказал: «Ну, Рома, езжайте-ка домой в вашу Пензу!». И я уехал в Пензу в солдатской теплушке, переполненной озверелыми и одичавшими за войну, да еще пьяными, дезертирами... В конце 1917 года В. Л. Симановский (он был близок к генералу Л. Г. Корнилову) прислал ко мне в Пензу нарочного, зовя бросить все и пробираться на Дон к Корнилову. «Пойдем на Москву... наш полк будет охранять Учредительное собрание!». Увы, ничего этого не случилось: ни Москвы, ни полка, ни Учредительного собрания.